ВOЛOНТEPCЬКI XPOНIКИ. НAC ЧEКAЮТЬ НA ПEPEДOВIЙ

 

 

Дорога знову лягла на Схід, в зону АТО, до наших земляків, ветеранів- афганців у 79 аеромобільну бригаду. На годиннику 20 годин 20 хвилин. По дорозі зробили зупинку в Климентовому, де нам передали продукти, які приготували бійцям друзі обласного депутата Олександра Кудіна. Тут нас зустрів його друг Володя. Він, виявляється, крім м’ясних продуктів, які ми повинні будемо взяти з собою, ще й по шашлику нам замовив, щоб ми в дорозі не голодували, а ще по -братскі обняв нас, побажав вдалої поїздки. Перед від’їздом автор цих рядків заспівав на прохання кілька пісень присвячених Афганістану і АТО.

«Мерседес Спринт» поніс нас по осиротілих, але освітлених вулицях Охтирки. Люди швидше за все дивилися новини, пов’язані з війною на Сході, адже вся країна зав’язана і переживає за все, що діється на Донбасі. Дивлячись у ніч, охтирська дорога впевнено повела нас, щоб передати в цілісності й схоронності вже Полтавській області, а та, у свою чергу далі.

Проїхавши Карлівку і зупинившись на черговій заправці, щоб випити і підбадьорити організм міцною кавою, наш водій Сергій Григорович помітив велику витрату палива. Подивившись під капот, він побачив великі патьоки від солярки і відразу збагнув, що перед виїздом хлопці міняли щось в паливній системі двигуна і могли не дотягнути щільно болти.

У цей час до нас підійшов незнайомий водій, побачив на капоті велику емблему «Волонтерській рух Сумщини», і запитав: «Які проблеми, хлопці?». У цей час він був даний нам Богом, адже щоб підтягнути гайки і болти, потрібні особливі ключі, а у нас і простих то не вистачало.

22010197.jpg

Хвилин через двадцять хлопець привіз їх з дому. Віктор, так звати нашого спасителя, був родом з Івано-Франківська, а одружившись залишився тут, так би мовити у «приймах». Працював начальником на бурильних установках. Всією душею він переживає, як і всі патріоти, за нашу «рідну неньку», за те, що відбувається на Сході.

Підтягнувши все, що потрібно, водій доповів групі про «порядок у танкових частинах» і що тепер проблем не буде. Забігаючи наперед – він не помилився, і слава Богу.

А наш тепер спільний друг запросив усіх до нього додому, але у нас часу не бракувало. Обмінявшись телефонами, ми роз’їхалися в різні боки, залишивши в душі його простий, по суті, вчинок. Виявляється, Віктора не брали в Армію за станом здоров’я, але він допомагав усім волонтерам, вносив свій посильний внесок у перемогу нашої Армії над російськими агресорами. Тут перетиналися «шовкові шляхи» багатьох наших побратимів і Віктор кому давав ключі, як нам, іншим ремонтував автомобілі, допомагав грошима, продуктами. Попили на дорогу кави з рятівником Віктором, на тому наша зв’язок перервався, напевно, знову – таки до певного випадку. На пам’ять подарував хлопцю свій авторський диск, тепер спілкуємося по телефону.

Чомусь ця ділянка полтавської дороги в районі Карлівки, де ми ремонтувалися,
стала нашим «Бермудським трикутником», хоча нас навігатор проводив різними шляхами. Скільки в цей час було думок і порад, а «хлопець навігатор» все одно вів по – своєму і нікого не слухав. Блудивши і блукаючи в цих серпантинах і круговертях, але як завжди людина ставала переможцем, беручи кермо влади в свої руки на цій ділянці дороги.

Після нічних ремонтів дорога більше нам не влаштовувала сюрпризів і зайвих переживань. В основному ми зупинялися попити чаю або кави і розім’яти ноги, які після тривалого сидіння ставали дерев’яними і не слухняними.

Виїжджаючи з міста Суми, ми вирішили помідори й огірки не брати, щоб зекономити більше місця для інших продуктів для воїнів, розмірковували, що ці пасльонові вирощують там, куди ми їдемо. Подумали, що візьмемо їх там на «халяву».

Але не тут то було. Зупинившись у Володарському, ми звичайно ж купили помідорів, але в два рази дорожче, ніж в Сумах, подивившись один на одного, не розуміючи в чому тут секрет і вигода. Ціни виявилися кусючі, і навіть дуже, ось вам і батьківщина раннього дозрівання цих чудо овочів. Але хлопців треба було пригощати, і все, що було потрібно, було куплено – і крапка.

В’їхавши в Маріуполь, плани в корені змінились. А так як пробратися в Широкино ми не отримали дозволу у зв’язку з небезпечною і складною обстановкою в тому районі, волонтерське братство вирішило поїхати до наших хлопців в Маріуполі, в 79 Миколаївську аеромобільну бригаду, а конкретно в 9 роту цього підрозділу, де служили наші сумські десантники, бойові побратими. Вони не одноразово захищали рубежі згаданого населеного пункту.

74793635.jpg

На березі Азовського моря в Морському порту вони охороняли узбережжя, перекопавши його вздовж і впоперек на випадок раптового нападу з моря російських військ. Тут вся сумська делегація і кинула свій, так би мовити, автомобільний «якір».

Зачепившись за узбережжя, де перебували їхні намети, першою справою ми розвантажили всі продукти, заготовлені для наших хлопців ще в Сумах. Трохи вони залишили собі, а решту відвезли на основну базу дислокації.

Після розвантаження усім миром сфотографувалися, а в цей час шашлик в умілих руках «кока», як його називали десантники 9 роти, вже підходив до кондиції. Від одного запаху, та ще на березі моря, можна було просто забути, що тут, в десяти кілометрах від Маріуполя, йде війна. Зкупавшись в теплому морі Азова, всі дружно сіли за стіл.

34333899.jpg

Трохи про наше купання. Щоб добратися десять метрів до моря, потрібно переступати через колючий дріт по всьому периметру узбережжя. Біля самої води і вздовж берегової межі видно неприступність, тим більше все узбережжя, територія колись золотого пляжу (так було сказано), була замінована ще у водних глибинах.

І над деякими любителями плавання десантники жартували: «Куди пливеш, касатік, від тебе і плавок там не знайдемо». Цей жарт дисципліновув будь-якого сміливця.

Шашлик покуштували всі, чого гріха таїти, хто був вільним від чергування, потрапило і бойові сто грам. У хід пішли помідори і огірки, за «дешево» куплені на місцевому ринку. Заспівав хлопцям нові авторські пісні, присвячені війні на Донбасі. На згадку про зустріч десантники подарували нам різного калібру гільзи і дві туби від використаного ПТУР «Фагот». Всі ці експонати ми збирали для різних шкіл, де будуть створені музеї про цю війну, в якій брали участь безпосередньо випускники цих шкіл.

Ми давали собі звіт, що тут, на Донбасі, народжується нова історія нашої України. З війни прийдуть нові герої нашої держави, які ціною свого життя захищають нас від російських агресорів.

З ночівлею в нас не виходило з однієї причини – ще залишались продукти, які ми везли іншим нашим захисникам з Сумщини. І їх потрібно було якомога швидше передати хлопцям. Перед від’їздом десантники розписалися на прапорах і побажали якнайшвидшого настання миру на цій грішній землі.

75841220.jpg

Планували одне, а життя вносило свої корективи. Як казав один політик, зроду такого не було, і знову те -ж саме. Плани помінялися через спеку. Роз’їжджаючи по різних підрозділах, я, як учасник афганської війни, не міг відрізнити минулу війну від нинішньої. Хіба, що нині були мобільні телефони та планшети, а біда і смерть залишаються однаковими.

Ось і вимальовувалася картина, коли багато «афганців» пішли добровольцями на цю війну, щоб захищати свою землю від «братів», які прийшли в наш будинок через амбіції і імперські замашки їхніх керівників. Картина маслом, ця війна, яку тепер називають гібридною, на довго, дай Бог, щоб я помилився.

Дорога, якою ми їхали в інший підрозділ, була дорогою життя. Якщо повзти повільно, довго, то колеса і підвіска цілі, якщо швидше – вдома включай волонтерську кмітливість, здобувай гроші і ремонтуй. Ось ми і їхали повільно, але впевнено.

Доїжджаючи до місця дислокації підрозділу Дніпро -1, нас зустрів пост нацгвардії. По своїй поведінці видно було, що служиві далекі від війни. Справа в тому, що цей пост розташований майже на кордоні Запорізької області, (та й самі вони МВС з цієї області). Цей пост жодним боком до зони АТО не відносився. За словами місцевих жителів, вони попросту безкарно забирали все, що могли забрати. Або так клянчили, що будь-хто віддавав усе, аби відчепилися.

Оглянувши автобус, побачили туби від використаних ПТУР, очі загорілися і стали як у мороженого морського окуня. Вантаж не заборонений (ми запитували на багатьох постах про право провозу), і ніде не забирали, а тут просто вилучили. При цьому сказавши, будете повертатися, заберете їх назад.

Розвантажившись і поспілкувавшись з хлопцями з Дніпро-1, які теж розписалися на прапорі, всі разом зробивши фото на пам’ять, ми рушили у зворотний шлях.

38103690.jpg

Від хлопців дізналися, що вони вже не Дніпро- 1, а 79 Миколаївська аеромобільна бригада. Їх добровольчі батальйони влилися до складу ЗСУ (Збройних Сил України). За цей пост сказали те, що говорили і цивільні особи – нічого хорошого.

А так як дорога по прямій на Запоріжжя була ще «крутішою», ми вирішили повернутися назад, зробивши невеликий гак, для того, щоб пожаліти транспорт, та й заодно забрати свої порожні туби від ПТУР.

Але за ті 50 хвилин, як нас не було, вже не було і вилучених туб від ПТУР. Та й вийшло до нас тільки двоє, а не вся гопкомпанія гвардійців. Тим п’ятьом може все-таки стало соромно. Але навряд чи.

І стає не по собі, що ось такі захисники напевно будуть учасниками бойових дій, і будуть качати свої права, як захищали минулу владу на київському Майдані в лютому 2014 року. От і виходить – одні воюють до року і більше, а іншим і місяця вистачає. Але такі закони, і кожному своє.

Так було і в Афганістані, хто воював, а хто приїжджав наїздами попити горілки і отримати «корочку» учасники бойових дій. Ми ще довго розмірковували про це в дорозі.

Взявши економічну швидкість, економлячи пальне «Мерседес Спринт» поніс нас, як на крилах, на рідну Сумщину. Дорога назад була монотонна і нудна, мабуть, весь запал залишився там.

А повернувшись назад і відпочивши, ми набиралися сил, для того, щоб знову їхати до наших хлопців, везти як продукти харчування, так і речі першої необхідності.
Кожна така поїздка дає нашим солдатам стільки сил і впевненості, що не виникає питань про нашу перемогу над російським агресором.

І як би там не було, а Україна у нас одна, тут пуповина Православ’я всіх слов’ян, тут витоки Київської Русі, яку хрестив Великий Володимир.Україна, яку нам залишили предки, щоб ми примножували і зберігали традиції наших батьків і дідів, і тим більше далеких « пращурів ».

Хочеться, що б швидше настав мир і ми вирішили всі внутрішні проблеми, які накопичили за 23 роки незалежності. А рівнятися нам є на кого, на ту ж Польщу,на весь колишній соц табір, який не соромлячись, пішов від обіймів Москви в цивілізований європеський будинок.

Ну хіба ми не гідні жити краще, не питаючи дозволу в Кремлі. Слава Україні!!!

РАЗВЕДКА
Мы не ссым и не робеем,
Мы разведка – черт дери.
Сепарюгов не жалеем,
Не страшны и москали.

Ах, разведочка, разведка,
Овраги, складки и кусты.
Ах, разведочка, разведка,
Растяжки в оба ты смотри.

Мы десантники ребята,
Ватник, сепар неи почем…
Мы укропы из спецназа,
Донбасс до капельки вернем.

Ах, разведочка, разведка,
Каски, бронники, стволы.
Ах, разведочка, разведка,
Валят сепаров укры…

Есть разведка, спи спокойно,
Там где мы там значит мир.
Жить должна страна достойно,
В Украине будет пир.

Ах, разведочка, разведка,
Гонит ночь нас у тылы
Ах, разведочка, разведка,
Стволы, гранаты и ножи.
Ждут вас дома пацаны
10.06.2015год Дружковка

Учасник бойових дій в Афганістані
Володимир ЩЕГЛОВ.

ДАЛІ БУДЕ.

 

Джерело

: http://krasnews.at.ua

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: