Зaбyтий aвтop пepшиx pядкiв yкpaїнcькoгo гiмнy

 

 

12582235.jpg

 

Майбутній автор перших рядків нашого Гімну народився 13 лютого 1843 року в далеко не бідній сім’ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха. Його хресною матір’ю була дальня родичка – княжна Софія Голіцина, сестра майбутнього Чернігівського губернатора кн. Сергія Павловича Голіцина. Власне кажучи, прізвище у нього повинно було б бути Антіох, та наприкінці правління Катерини Великої, підполковник Матвій Антіох, пошлюбивши дочку свого бригадира кн.Бориса Голіцина, отримав з приданим Ірини Голіциної сільце Вербиці у Н-Сіверському повіті з півсотнею кріпаків. З того часу Антіохи стали, як і належить дворянам, Антіохами-Вербицькими. Батько, син героя визвольної війни з Наполеоном, успадкував від свого отця войовничий і досить жорсткий характер. За словами Миколи Вербицького він “тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушал эму правила нравственности”. Історія вчить, що у жорстких лідерів діти вже не здатні бути лідерами. Так вийшло і з Миколою. Незважаючи всі свої таланти і здібності, він завжди ховався в чиїйсь тіні, ніколи не був першим. Першими завжди були його побратими – Павло Чубинський, Іван Рашевський, Микола Лисенко, Тадей Рильський…

 

Переломним в житті Миколи став 1851 рік. З Орловського заслання до Чернігова приїхав Опанас Маркович. Для Колі Вербицького Опанас Васильович був якимсь легінем-велетнем з казок. До того ж Маркович стільки тих казок знав, що всі не переслухаєш…

 

Кожну вільну хвилину біг Коля в редакцію Чернігівських губернських відомостей, де священнодіяв Маркович. Саме там, в редакції, читаючи рукописи матеріалів, надісланих в газету, Микола зрозумів, що і сам може писати не гірше. Сам почав збирати народні пісні і оповідки, почав писати вірші. Але ті його перші твори опублікував вже не Опанас Маркович, а родич Вербицьких, Микола Білозерський.

 

Відкрийте книжечку Дорошенка: «Покажчик нової української літератури Росії за 1797-1897 рік». На 3 сторінці під № 94(109): “Н. Вербіцкий-Антіохов. Поезії. Чернігівські губернські відомості”

1. 1853 р. № 15 “Міщанин”

2. 1853 № 27 “Могила”

3. 1853 № 27 “Пісня майданчиків”

4. 1853 № 42 “Іванова пісня”

 

А Колі ж тоді було всього лише 10 років… З-за тих публікацій у нього почались розборки в гімназії. За знаннями Микола був першим в класі, за що його і призначили старшиною. Він отримав право носити мундир з погонами. В обов’язки входило дивитись за порядком у класі, заносити на дошку і в класний журнал прізвища порушників, тримати у себе той журнал і надавати по вимозі начальства. Краще зацитую спогади Івана Рашевського:

„Звания этого он лишился во втором классе за то, что по дружбе к товарищу, переделал в классном журнале единицу на четвёрку. За это его пребольно высекли, сорвали офицерские погоны и засадили на последнюю скамейку”.

 

То ж батькові довелося перевести його до Полтавської гімназії, де директором був родич. Тут Микола подружився з Михайлом Старицьким. Ось що пише в своїх спогадах знаменитий письменник:

«У нас в гимназии учитель словесности Сосновский, излагая правила стихосложения, требовал от учеников и произведений в стихотворениях. И мы – писали. Среди учеников выпускных классов (5, 6, 7) лучше всех удавались стихотворения мне и Вербицкому, также пансионеру; начальство даже заказывало нам торжественные приветствия и оды в честь посещений нашего пансиона сановниками, а товарищи прозвали нас “поэтами”, при одобрении надзирателей. Часто, бывало, при передаче пансиона переменному надзирателю, слышится вопрос: “А где же это наши поэты? ” – на что почти постоянно был ответ – “В карцере”…

 

Тут, у Полтаві, Микола познайомився і подружився на все життя і з братом Старицького – Миколою Лисенком. Та скоро їм довелось розлучитись. Після гімназії брати вступили до Харківського університету. Микола повернувся до Чернігова, щоб вступити до Київського. От як переказує його спогади побратим Іван Рашевський (знаменитий художник, чиї картини вивезли до Німеччини за особистим розпорядженням Гітлера):

“В университет св. Владимира он поступил шестнадцати лет отроду и с благоговением смотрел на жрецов науки, излагающих, как то делал профессор Деллен, римскую литературу и древности на латинском языке, то восторгался до обожания громкими и красивыми фразами профессора Силина, то с недоумением, доходящим до головной боли, старался вникнуть в непроглядную тьму философии проф. Гогоцкого. Но скоро юноша убедился, что профессора только пугают своей ученостью. Когда он слушал лекции профессора Ставровского о великом переселении народов, где изъяснялось, что – «гунны были, так сказать, народ Северный и ели, изволите видеть, сырое мясо. Они клали его на спину лошади, сажались, так сказать, на него верхом и мясо, сдавленное, так сказать, сжатое, изволите видеть, стиснутое под ляжками, под бедрами, так сказать, под гуннскими, получало особый вкус”. Или же сразу уразумевал, как профессор Гогоцкий приставив перст ко лбу, изъяснял: “Ничто есть ничто, но оный перестает быть таковым, потому мы будем подниматься к высотам явления…”, то решал – нет брат, шалишь, не надуешь …”

 

В Університеті разом з друзями – Йосипом Рильським, Житецьким і Стояновим та іншими він створює газету „Помойниця”, в якій нещадно висміює всіх і вся. За цю «Помойніцу» Пирогов особисто попросив Андрія Вербицького забрати чадо і перевести до Петербургу “для охолоджування”. Андрій Миколайович сам колись вчився в Петербурзькому університеті, там тепер викладали його колишні однокурсники. Відвіз у 1860 році старший Вербицький своє чадо до Петербургу. Поселив у приятеля тієї бунтівної юності – знаменитого тепер архітектора Штакеншнейдера, який володів великим будинком якраз поряд з Академією Художеств, де тоді жив Шевченко. У квартирі, яку виділили Миколі у Штакеншнейдеров, вже жили студенти. Це були його земляки Іван Рашевський і Павло Чубинський. В кінці літа у Штакеншнейдерів зупинився знаменитий російський поет Яків Полонський. Він любив слухати, як хлоп’ята співають мелодійні українські пісні, цікавився Коліними віршами. А в кінці осені повернувся до Росії і поселився в тому ж будинку Опанас Маркович. Часто до Опанаса приходив на “чарку чаю” сам Тарас Шевченко. Любив слухати їх спів, сам брав участь, хоча вже втратив голос… Співали разом, а потім потішалися знаменитими настоянками Віктора Забіли…

 

На Новий Рік і Різдвяні канікули хлоп’ята поїхали на Бориспільщину, де був хутір Чубинських. Павло запросив до себе в гості і старого приятеля – Миколу Лисенка. Хлоп’ята допомагали йому збирати народні пісні. Після тих канікул Микола Лисенко випустив велику збірку народних пісень…

 

А потім було повернення до Петербургу. Свято проголошення царського Указу про скасування кріпосного права затьмарила смерть Шевченка. Була участь в похоронах і студентських безладах. Був переклад польського гімну “Мати-Батьківщина не загине, поки ми живі”… Було закриття університету і персональне виключення із студентів. Повернувся в Київський університет вільним слухачем. Почав знову видавати свою “Помойніцу”…

 

На час навчання в Київському університеті племінника поселили сестри Голіцини. На вакації виїжджав до батьківського Чернігова. Про ті його регулярні відвідини Чернігова збереглися спогади відомого громадського діяча, члена Державної Думи, Іллі Людвіговича Шрага:

«Найбільше вплив на мене під час гімназії мав Микола Андрійович Вербицький. Він у той час знаходився в Києві, де вчився в університеті св. Володимира, але дуже часто приїжджав в Чернігів до своїх батьків. Він розповідав нам про свої зустрічі з Шевченком в Санкт-Петербурзі, де він також вчився в університеті і жив недалеко від Шевченка. Розповідав про похорони Тараса і студентські заворушення, з-за яких був звільнений з Санкт-Петербурзького університету. Розповідав про Громаду, давав книги, читали ми його “Помийницю”; під його впливом склався гурток, який збирав і записував слова для “Словника”, читали “Основу”, “Записки о Южной Руси”. У Вербицького в Чернігові я вперше побачив Павла Ігнатовича Житецького і Івана Петровича Новицького, які приїжджали гостювати до Чернігова… ”

 

Але Микола Вербицький так і не створив в Чернігові Громади, заснував лише культурно-просвітницький гурток. А «Громаду» створив восени 1861 учасник Кримської війни і приятель самого Пірогова, лікар Степан Дмитрович Ніс, який отримав призначення до Чернігова. Чернігівська «Громада» називала себе «куренем». В цей курінь входили: Леонід Глібов і його дружина, Опанас Маркович і його побратим з Неміровських часів, вчитель гімназії Ілля Дорошенко; завідувач повітової школи Карвасовський, історик Олександр Лазаревський, ст. вчитель гімназії Олександр Тищинський, студент університету Микола Вербицький, член земської управи Микола Костянтинович, брати Бєлозерські, гімназист Федір Вовк та інші…

 

Незадоволені тим, що Петербурзька “Основа” не поспішає друкувати їх матеріали, Чернігівські громадівці у тому ж 1861 році вирішили видавати власну газету “Чернігівський листок”. Спочатку за цю справу взявся Опанас Маркович. На жаль, дуже скандальним було ім’я його дружини. Відмовили йому у виданні. Тоді за справу узявся улюбленець губернаторських дітей, ст. викладач гімназії Леонід Глібов. Він і отримав дозвіл на видання “Чернігівського листка”. З жовтня 1862 по серпень 1863 листок був єдиним україномовним друкованим періодичним органом у всій Російській імперії (у кінці 1862 року “Основа» припинила існування), якщо не рахувати сатиричної “Помойниці”, яка з осені і до самого кінця 1863 друкувалася в друкарні університету св. Володимира.

 

Величезний успіх у Чернігові мав гурток “Шановці своєї народності”, активними членами якого були Микола Вербицький з сестрою Марією. Гурток поставив в Чернігові “Наталку Полтавку”, лібретто і музику до якої написав Опанас Маркович. Він же разом з Іллею Дорошенком був режисером постановки…

 

Восени 1861-го Микола повернувся до Києва, щоб звідти, захопивши в університеті всі потрібні документи, відновитися в Петербурзькому університеті. У зв’язку з цим сестри Голіцини, у яких він зупинявся, дозволили йому влаштувати прощальну вечірку. На ній були і Миколин старший побратим Павло Чубинський і його найближчі друзі – брати Тадей та Йосип Рильські, з їх приятелем Пауліном Свєнціцьким (відомий український поет Павло Свій). Прийшли Олександр Стоянов і Леонід Білецький. Своїх побратимів сербів привели Павло Житецький та Іван Навроцький. Не було лише сусіда Голіциних – Миколи Лисенка. Він був у етнографічній експедиції по Слобожанщині. Збирав народні пісні…

 

Дівчата, а були тут і сестри Голіцини, і красуні з пансіону сестер Лєнц, яких привів Чубинський, попросили поляків виконати ту мазурку Домбровського, яка стала гімном повсталої Польщі. За фортепіано сів Вербицький, а брати Рильські і Свенціцький заспівали бунтівні рядки. Коли ж вони закінчили, Микола почав тихо наспівувати свій переклад: «Мати Польща не загине, поки ми живемо”. Павло Чубинський замість похвали, сказав Миколі, що чим перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою. Он, скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців написати свою “Марсельєзу”.

 

Микола, який славився імпровізаціями, не почав комизитися і зараз же, під той же мотив, заспівав нову пісню:

“Ще не вмерли України ні слава, ні воля

Ще нам брати молодії усміхнеться доля

Ще розвіє чорні хмари і біля віконця

Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.

 

Пригадаймо злі часи, лихую годину

Й тих, хто сміло захищав Мати Україну!

Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили нас зовуть на святеє діло!”

 

Братам Рильським і Пауліну Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до стариків вирізував Павло Бут (Павлюк), не сподобалася згадка про нього і Йосип Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:

Ще не вмерли України ні слава, ні доля,

Ще нам браття молодії усміхнеться доля!

Згинуть наші вороги, як роса на сонці

Запануєм браття й ми у своїй сторонці

 

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Із могили нас звуть на святеє діло

Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва

Щоб не стратить марне нам свойого юнацтва

 

Ой, Богдане -Зиновію, п’яний наш гетьмане

За що продав Україну москалям поганим?

Щоб вернути їй честь, ляжем головами

Наречемся України вірними синами…

 

Тут вже не витримав законник Чубинський, який побачив небезпеку виконання таких слів. Він відсунув поляків і запропонував свій, менш небезпечний варіант:

„Ой, Богдану-Зиновію, недолугий сине.

Нащо віддав на розправу мати-Україну

Щоб вернути її честь, станемо куренями

Наречемося України вірними синами!”

 

Тут втрутився болгарин Саша Стоянов. Показуючи на сербів, він запропонував додати:

„Наші братчики-слов’яни вже за зброю взялись

Не діжде ніхто, щоб ми позаду зостались!

Поєднаймось разом всі братчики слов’яни-

Хай загинуть вороги, хай воля настане!”

 

Здається, пісня була закінчена. Правда, далеко нею було до „Марсельєзи”, але зоряні миті так само далекі, як і самі зірки…

 

Знову пішли спогади… Заспівали „Солов’я” та „Човен” Віктора Забіли, „Журбу” Леоніда Глібова.  А в кінці серб Петро Ентіч-Каріч заспівав сербський Гімн, де приспівом були слова:

“Серце біє і крев ліє за нашу свободу”…

 

“Та це ж саме те, чого нам не хватало”, – схопився Павло Чубинський і тут же створив безсмертні рядки:

“Душу, тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми браття козацького роду!

Гей-о-гей же браття милі, нумо, братися за діло!

Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати”

 

От тепер пісня була закінчена. Всі записали собі її слова. Свій примірник Тадей Рильський віддав побратиму Володимиру Антоновичу. Коли через кілька тижнів повернувся до Києва з етнографічної експедиції по селах Микола Лисенко, Антонович доручив йому покласти на музику слова нової пісні. Вже через тиждень нова «українська марсельєза» полетіла по Лівобережжю.  Полетіла, як гімн громади.

 

А от гімном України пісня стала на Правобережжі завдяки тому, що її приписували Шевченку. Сталось це так. Свій екземпляр Вербицький віддав Пантелеймону Кулішу. Той поклявся надрукувати пісню, проте «Основи» (не без вини Куліша) припинили існування. Куліш поїхав лікувати нерви до Італії. По дорозі зупинився у Львові. Старовинне місто, його люди так сподобались Кулішу, що він пообіцяв літератору Ксенофонту Климковичу ненадруковані вірші Шевченка з архіву «Основи». Переправив він вірші з уже знайомим нам Пауліном Свєнціцьким, який після придушення польського повстання емігрував до Львова. Та чи Куліш, чи сам Свєнціцький зробили так, що разом із «Заповітом», «Мені однаково», «М. Костомарову» було передано й «Ще не вмерли України».

 

32777492.jpg

 

В журналі «Мета» №4 за 1863 рік усі ці вірші були надруковані. Відкривався журнал текстом «Ще не вмерли…», за яким йшли інші вірші Шевченка. Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о.Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, млинівському священику Михайлу Вербицькому.

 

16121298.jpg

 

Отець Вербицький фанатично любив Шевченка, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отже, отримавши журнал, він через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зібранні громади Перемишльської семінарії, пролунала вперше «Ще не вмерла Україна». Ректору так сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а о.Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І вже на свято Івана Хрестителя перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунала ця мелодія у виконанні зведеного хору. Присутньому на святі єпископу Полянському, засновнику першого українського театру у Львові (тепер там «Народний дім», що з тих часів так і не ремонтувався), так сподобався хорал, що при відкритті українського театру у Львові 25 грудня 1864 року постановкою оперети Карла Гейнца «Запорожці» він звелів режисеру вставити в дію виконання цієї пісні. На другий день після вистави «Ще не вмерла Україна» співав увесь Львів. Вся Галичина вважала, що слова пісні написав Тарас Шевченко. Тому й стала ця пісня гімном спочатку Західної України, а потім УНР.  А «Марсельєзу Громади», написану студентами, незабаром забули…

 

Після тієї прощальної вечірки він виїхав до Петербургу і з’явився перед опікуном Петербурзького учбового округу генералом Деляновим. Делянов, пригадавши йому переклад „Єщє польська нє згінєла” передав “высочайшее повеление: возвращаться туда, откуда приехал”. Що ж, повернувся до Києва, зупинився у Голіциних і з їх допомогою отримав квиток на відвідування лекцій в університеті…

 

У 1863-му на Миколу і на всю Чернігівську Громаду звалилося нещастя. У Чернігові був затриманий агент „Землі і Волі” землемір Андрущенко. Жандарми підсадили до нього в камеру 18-річного семінариста Григорія Альфонського, з яким і передав Андрущенко прямо в руки жандармам лист до Глібова. В листі Андрущенко молив про арешт повідомити московських знайомих і передати їм секретний лист. Ці листи поставили під удар майже всіх землевольців з московського гуртка. До того ж вони показали Леоніда Глібова в ролі співучасника. Негайно провели обшук у Глібова і у всіх учасників гуртка “Шанувальників своєї народності”. Запізнилися. Глібов і інші давно спалили все компрометуюче.

 

Провели обшук і у сестер Голіциних в Києві, де тоді жив Микола Вербицький. Хоч його і визнали невинним, але після того обшуку, тітки відмовили йому в помешканні. Довелося перебратися в напівпідвал у Назар’євському провулку по сусідству. Батько відмовив у грошовому утриманні. Жив тепер Микола виключно на гонорари, які в ті часи були такі ж, як і нині в Україні… Доводилося обмежуватися сніданками, обідами і вечерями – трикопійчаною булочкою-«жуликом» і напівкопійчаним стаканом молока…

 

Не дивлячись на ті важкі умови життя, а може саме через те, що хотілося забутися, знову став Микола друкувати свою “Помойницю” і вміщати в ній свої українські вірші… І ця весела українська студентська газета виходила «раз на тиждень (якщо редактори тверезі)» аж до кінця 1863 року. Ось його вірш в останньому номері:

“Великії дива бувають порою, як та оковита очиці заллє

Часинку здрімнеш – і от перед тобою живая картина встає:

І сниться, що любо та мило в Громаді.

Над працею люд наш громадський не спить,

І гарнії речі говорять на Раді,

І спільнеє діло кипить.

 

Що доля зіходить на рідному полі,

Що думка є спільна у всіх в голові,

Що ходять до одного вчителі в школі,

Що ходять усі чергові…

 

Що всі побратались, що всюду порада,

що всім нам за матір Украйна свята,

що школа жіноча й Жіноча Громада,

як мак на горі процвіта… ”

 

Миколі, з оглядкою на родича-губернатора, дозволили екстерном скласти всі необхідні іспити і розподілили викладачем в Полтавську гімназію, де його ще не забули, як постійного постояльця карцеру. Саме, завдяки цьому, він відразу ж завоював симпатії гімназистів і гімназисток. Він, за його словами: «Блаженствовал наподобие птицы, весело ходившей по тропинкам бедствий”. Недовго тривало це блаженство. Незабаром він втрутився в конфлікт гімназисток з директрисою. Відбулося це так – гімназистка випускного класу запізнилася на урок, а директриса наказала швейцарові виштовхати її на вулицю і закрити двері. Подруги ображеної дівчинки всі разом “подали у відставку”. До них приєдналися всі гімназистки випускних класів під гаслом: «Коли нас багато, нас не подолати!» Питання винесли на педагогічну Раду, яка ухвалила, щоб директриса вибачилася перед гімназисткою, а всіх дівчаток відновили в гімназії. Таке рішення педрада ухвалила саме під впливом Вербицького. Але директриса, а вона вважалася світською левицею в Полтавському бомонді, відмовилася вибачатися і подала у відставку. Цим справа і закінчилася, але у Миколи Вербицького з’явився впливовий ворог. А потім відбувся інший випадок. Було вирішено ліквідовувати пансіон при гімназії. Як повелося, призначили ревізію майна. При цьому виявили недостачу срібних ложок. У їх зникненні звинуватили переведеного з Варшави інспектора-поляка. Після такого вдалого для нового директора гімназії завершення ревізії, він влаштував звану вечерю. Ось на тій вечері Микола і виявив на поданих до столу срібних ложках штемпель ПБП, про що і заявив на повний голос. Наступного ж дня його звинуватили в зловмисності, і в розкладаючому впливі на учнів. Губернське начальство порішило перевести його назад, додому до Чернігова. Далеко за місто його проводжала вся молодь Полтави…

 

Чернігівський період був піком педагогічної діяльності Миколи Андрійовича. У 1875 він сфотографувався з Київськими громадівцями:

 

92965893.jpg

(У сімейному альбомі Вербицьких під цим фото вірш Миколи:

Собирались Малороссы в просветительском кружке,

но решали все вопросы лишь на русском языке!).

 

Саме тут він став Першим вчителем-наставником Машеньки Адасовської. Ось що пише в “Біографії Марії Заньковецької” Н.Р. Лазурська:

“Заметив как-то одаренную девочку, Вербицкий уже не спускал с нее глаз никогда: дружба Марии с Николаем Андреевичем продолжалась и в старших классах… Н.А. Вербицкий за личным признанием Г. Заньковецкой, оказал решающее влияние на ее духовное развитие. Место Вербицкого в ее биографии тем более почетно, что этот учитель словесности не только верно почувствовал общую одаренность своей ученице, ее любовь к поэзии, тягу к книге, но и чутко увидел ее настоящее призвание: сам актер-любитель, он указал своей ученицы ее настоящий путь – в искусство…”

 

Педагогіка була основним покликанням Миколи Андрійовича, але вона не заважала його суспільній діяльності. Адже це саме Вербицькому довелося відроджувати Чернігівську Громаду після заслання курінного Носа і Білозерського, після від’їзду до Ніжина Глібових… Взагалі то це йому було зовсім неважко, адже разом з ним в Чернігівській гімназії викладали його побратими по “Жіляндії” і “Помийниці” Костянтинович і Хижняков. До того ж він був улюбленцем Чернігівських гімназистів, які і склали кістяк нової чернігівської Громади. Його учні і друзі Ілля Петрункевич і Ілля Шраг вивели Чернігівську Громаду на новий, всеросійський рівень. Згодом Петрункевич разом з орловським учнем Вербицкого – Миколою Мілюковим створить Конституційно-демократичну партію Російської імперії. Щонайпотужнішу її передреволюційну партію, до розробки статутних документів якої залучили і свого улюбленого вчителя…

 

Закінчувала гімназію Машенька Адасовська вже без свого улюбленого вчителя. Зацитую спогад Івана Рашевського:

“В 1875 г в Мглынском и Сурожском уездах случился голод, а затем и волнения, потребовавшие административных мероприятий. Было в это время перехвачено письмо какой-то дамы, в котором говорилось об участии Вербицкого в организации возмущения крестьян в с. Любещаны. Возникло целое дело и на Вербицкого посыпались обвинения в украинофильстве, в подговоре крестьян к бунту… Результат – бумага из Министерства просвещения о переводе Николая Андреевича для пользы службы в Рязань, но в этой же бумаге было объявлено, что “если он не пожелает воспользоваться предложением, то будет отправлен в Рязань вообще этапом.”

 

Та адміністративна висилка розтягнулася на цілих 25 років (10 в Рязані і 15 в Орлі). Майже нічого не знаємо про те його животіння в Росії. Хіба те, що був улюбленим вчителем майбутнього письменника Леоніда Андрєєва і майбутнього громадського діяча, економіста Миколи Мілюкова.

 

Повернувся він до України в 1901-му. Більшість друзів відійшли в кращий світ. Молодь забула і про нього, і про Громаду. Дружив з Михайлом Коцюбинським. Привів до нього полохливого семінариста Павлика Тичину. Але не шукайте згадок про нього в спогадах знаменитого поета. Могли ж нашкодити…

 

Навіть друг Коцюбинський на похоронах Миколи Андрійовича в грудні 1909 пригадав його, як “видатного російського народного вчителя”. Нічого не пригадав ні про „Ще не вмерла…”, ні про його інші вірші, хоч і сам посилав їх не в одну збірку. Він вважав, що головним в житті Миколи Андрійовича Вербицького була його подвижницька педагогічна діяльність…

 

Ніколи не були надруковані ні збірки віршів Вербицького, ні його спогади про дружбу з Шевченком, Забілою, Марковичем, Глібовим. Обіцяв йому, вже напівсліпому, розібратися з паперами і опублікувати, що можна, його зять Микола Вороний. Але не розрахував часу і не врахував обставин. За ті папери засів лише в 30-х, коли жив в Києві. Але незабаром прийшли чекісти і забрали зі всім, що було. Спочатку заслання в село Вороне, а потім розстріл і загальна могила. Де вона, ніхто не знає, як ніхто не знає, де його величезний архів з матеріалами Забіли, Кукольника, Марковича, Рашевського, Вербицького…

 

Не залишилося навіть могили Миколи Андрійовича. Поховали його поряд з могилою Опанаса Марковича на Болдіній горі. Ще через три роки, поряд поховали і його молодшого побратима Михайла Коцюбинського. А потім спалахнули революція і громадянська війна. У людей з’явилися зовсім інші цінності. Стало не до поховань предків. У 1922 році більшовики розстріляли його сина, білого офіцера Миколу Миколайовича Вербицького, конфіскували усе майно. А в 1922, виконуючи наказ Леніна про реквізицію церковних цінностей, розрили у пошуках коштовностей поховання Вербицького. Не знайшовши, розрили все вщент, викинувши прах. З часом дощі розмили розриту могилу і проклали на її місці яр-доріжечку з Болдіной гори в урочище «Святе».

 

Сьогодні в Україні кожен день починається і закінчується виконанням «Ще не вмерли України…». І продовжуються в звуках Гімну життя Шевченка, його юних друзів Миколи Вербицького і Павла Чубинського, їх побратимів Рильского і Стоянова, Млинівського священика Михайла Вербицького, бентежного Пантелеймона Куліша і українсько-польського поета Пауліна Свєнціцького, катехита  Ксенофонта Клімковіча і Львівського єпископа Полянського.

 

Вони продовжили справу Шевченка і зробили Україну Україною.

Вічна їм пам’ять!

 

Джерела:

http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1305

http://ruthenia.info/txt/verbickiy/zabutyj_avtor.doc

 

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: