Жмyт мичoк, якoмy нe cyдилocя пiти нa пoлoтнo

Малою я дуже боялася комори, бо там висів він – жмут мичок. У нас кажуть “міток”. Великий, рудувато-коричневий від часу. Його звідти ніколи не знімали, принаймні відколи пам’ятаю. Аж до цього року. Старі нитки, переплетені з павутинням і сміттям, батько виніс на горище – вони заважали вимітати сажу з коминка.

– Скільки він там висів? А Бог його знає, – стенає плечима мама. – Я й не знаю, хто його туди повісив – моя мама чи ще баба Наталка. Ну, років 40 йому точно є, а може і 50. Думали, ще будуть щось із них робити. Може, ряднину, щоб лавки застеляти.

Але з них так нічого й не сплели. Чи то руки не дійшли, чи мода минула, чи прабаба Наталка померла. А крім неї, ніхто не хотів за це братися.

– По той бік річки за городом у нас всігда росли коноплі, – згадує мама початок 1960-х, як була підлітком. – Ми їх із бабою Наталкою рвали й ходили за 3 кілометри мочити до річки. За раз їх не знесеш, то ми робили кілька ходок. Цілий день носилися. В’язали в сніпки. Клали поперек течії так, щоб вони повністю пішли під воду й лишали тижні на три, доки не розмокало стебло. Потім сушили на березі річки – розв’язували снопки й розстеляли. Після того коноплі вичісували, робили з них кукли, – пучки тобто. А вже з тих кукол робили мітки.

Господині прив’язували кукли на жердку біля лави. Однією рукою микали їх – зсучували – у нитку. Другою рукою нитку намотували на веретено. Виходив моток – мичка-мітка. Коли їх назбирувалося декілька або й кільканадцять, мички зв’язували у великий жмут. Нитки з нього заправляли у верстат і ткали полотно.

– Ми самі не пряли – у нас не було верстата, віддавали людям у селі, – розповідає мама. – Тоді на село було кілька верстатів. Розщитувалися грошима або куском полотна. Я ще помню, як сушила це полотно. Разів зо п’ять на день мочила в малій річці в кінці городу і викидала сушити на леваді. З того полотна баба з мамою шили собі сорочки. Я в таких уже не ходила. Мама старалися пошити мені плаття з кооперативної матерії.

Жмут рудих мичок, який бачив життя трьох поколінь родини в моїй хаті, але якому не судилося піти на полотно, зараз причаївся посеред сіна на горищі старої кухні. Бо ще досі в наших селах є привита роками й роками бідності звичка нічого не викидати. А раптом знадобиться.

Тамара ТИСЯЧНА

Джерело:
http://gazeta.ua/article….9
Журнал “Країна” №116 за 05.04.2012
Жмут мичок, якому не судилося піти на полотно

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: