Caмoтoївкa: вiд oкyпaцiї дo визвoлeння

22 червня відзначаємо День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Безумовно, основна маса загиблих та постраждалих – безпосередньо учасники бойових дій, що полягли на полі бою чи в полоні. Але ж були й жертви серед мирного населення, котре опинилося в окупації чи втрапило в горнило війни вже при визволенні. Пропоную, на прикладі Самотоївки, згадати події цих буремних років, пом’янути безвинно убієнних.

Війна прийшла до наших осель вже 23 червня 1941 р., коли оголосили мобілізацію чоловічого населення 1905-1918 рр. народження до лав Червоної Армії. Незабаром – 3 липня, о 8 годині ранку – всі, хто першими отримав повістки, мали з’явитися на збірний пункт – хутір Клинки під Краснопіллям. Тільки доспіли зернові – швидко зібрали врожай. А високо в небі вже, час від часу, пролітали літаки з хрестами – на схід, з червоними зірками – на захід. Шибки на вікнах заклеїли паперовими стрічками навхрест, вночі патрулювали вулиці на випадок висадки диверсантів, дорогою через село та ешелонами по залізниці майже невпинно йшла евакуація заводів, фабрик, колгоспів з Київщини та Чернігівщини.

Відповідні органи пильно слідкували, щоб не було паніки серед населення, щоб не розповсюджувались песимистичні настрої. Зачинщики нещадно карались – у Самотоївці репресували бригадира Зіменка Павла – «за розповсюдження у військовий час неправдивих чуток» та направили в штрафбат. Ось вам і перша жертва.

Осінь 1941 р. видалась холодною та похмурою, перший сніг випав вже 23 вересня. На початку жовтня виїхали останні представники влади, в селі запанувало безладдя – люди розтягували мілке колгоспне майно, відчинили магазини, заготовляли дрова у лісі, кому де заманеться. 14 жовтня 1941 р. – «на Покрову» – 227 стрілецька дивізія 40 армії Південно-Західного фронту, штаб якої знаходився на Успенці, в першій половині дня залишила Глибне, а, близько 14 години, і Самотоївку. По їх п’ятам до села вступила 168 піхотна дивізія окупантів.

Німці повільно рухалися двома живими ланцюжками, проводячи зачистку місцевості. На в’їзді в село їх вийшов зустрічати хлібом-сіллю Кравченко Олександр – один з колишніх знатних «куркулів» у Самотоївці. Та його сподівання на повернення старого часу не збулися. Коли в 1943 р. повернулися «наші» – небораку прив’язали за ноги до двох коней і розірвали навпіл у чистому полі.

Самотоївка була взята німцями без жодного пострілу – взвод червоноармійців, залишений для захисту села, в повному складі здався у полон. Їх протримали пару тижнів у стінах храму, потім повели на Суми. Коли йшли, один з бійців, кульгаючи, почав відставати. Щоб не затримувати колону, німець пристрелив його за залізничним переїздом Корчаківка-Грязне. Металевий обеліск з зіркою над безіменною могилою понад шляхом нагадує нам про цю трагедію.

На третій день фашистської окупації гітлерівець схопив двох п’ятнадцятирічних хлоп’ят – Швидунова Олексія та Ємельянова Леоніда, які гралися з прихованою зброєю, і відвів їх до управи, що розташовувалась у приміщенні сільради. Там теж вони затримались недовго – фашист потягнув бідолаг до парку в центрі села і розстріляв. В Німеччині діяли невільницькі ринки, де фабриканти могли купити дешеву робочу силу – людей, яких завозили з окупованих територій. Із Самотоївки таких було вивезено 118 чоловік, Глибного – 57, Думівки – 11.

У червні 1942 р. 14 радянських десантників висадилися з низькопролітаючого літака. Їхнім завданням було знайти підходяще місце для організації партизанського загону в тилу ворога. Зайшли до найближчої хати, щоб розпитати дядька, як краще непоміченими дібратися до Самотоївки. Та тільки вони не знали, що «дядько» цей – грязнянський поліцай, який, з дорогою душею, відразу з повідомив німців про «гостей». З Краснопілля прибула автомашина з німцями, котрі, разом зі самотоївськими поліцаями, кинулися перехопити десантників. Ті ж, ще здалеку помітивши фашистів, вирішили розділитися. Десятеро десантників благополучно дістались річки, форсували її і щезли в лісі. Інші ж чотири солдати, очолювані старшиною, залишилися прикривати своїх, за що й загинули на місці, вступивши у нерівний бій. Їх імена до сих пір нам невідомі.

На хуторі Воропай, зусиллями тих десантників, завівся партизанський загін імені Сталіна, командиром якого був Литвиненко В.А., комісаром – Гончаренко М.Н. Дехто з самотоївців відносив партизанам викрадені в німців боєприпаси, збирали й розвідувальну інформацію.

Так, у грудні 1942 р. ці партизани поблизу Великої Рибиці знищили загін поліцаїв. У січні 1943 р. на залізничному перегоні Ступівка-Краснопілля зірвали ешелон з 70 вагонів – загинуло близько 200 окупантів.

А, у лютому 1943 р., стало відомо, що колона з десятка німецьких підвод буде прямувати Самотоївкою. Операція по знищенню ворога виявилась невдалою. Окупанти відправили з Краснопілля до Самотоївки каральний загін для зачистки села. У будиночку на хуторі Корчаківка мирно вечеряла сім’я Склярових. Німці увірвалися, схопили батька, довго допитували, обшукали хату і сарай, облили їх пальним та підпалили, потім пристрелили голову сімейства, кинули у вогонь. Полоснули чергою по дружині й дітям… Спаслась одна тринадцятирічна Ніна. Згорів весь хутір – близько 20 дворів. На щастя, окрім Склярових, в цей час на Корчаківці ніхто не мешкав, бо її виселили перед війною.

11 лютого 1943 р. близ Самотоївки пробігло, як поперед батьком в пекло, партизанське з’єднання М.І.Наумова. До його складу влився і воропаївський загін. За радянських часів значення партизанської війни значно перебільшувалось – говорили, що такі рейди завдавали ворогові неабиякої шкоди. Насправді ж, – чого було більше від дій партизан – користі підпільної діяльності в тилу ворога чи заподіяної шкоди місцевому населенню – питання залишається відкритим.

Партизанські укуси з-під-тишка добряче лютили німців і спонукували їх на більш жорстоке ставлення до місцевого населення, яке могло допомагати людям з лісу. Наприклад, один з німців у 1942 р. на Западні вивів за город, примусив викопати яму під могилу та розстріляв Ігнатушу Наталію. Вона, нібито, переховувала підпільника Ігнатенка Володимира. Розстріляли і сусіда, Куликова Семена, який про це знав, а німцям не доповів. Видала ж їх новоспечена самотоївська любовниця того німця, котрій не подобалось, що сусіди розпускають плітки про стосунки з «фріцем». Звичайно ж, був розстріляний і сам підпільник та його син Ілля. Стратили фашисти в Самотоївці також Гелих Євдокію та Литвиненка Павла. У Першотравневому повісили на воротах вчителя, котрий, на пару з поліцаєм, розтопляв грубу фуражною соломою, заготовленою для коней. Деякі націоналістично налаштовані самотоївці співчували руху ОУН-УПА. Так, житель Самотоївки Забара С. Є., займаючи до війни посаду керівника підрайону, за часів німецької окупації отримав роботу перекладача. Та, за зв’язок з УПА, восени 1942 р. був схоплений окупантами і, ймовірно, заживо спалений у Сумській в’язниці.

Час від часу по селу поширювались чутки, що фашисти будуть топити в криницях усіх хлопців – майбутніх воїнів. Матері перевдягали малолітніх синів у дівчачий одяг, на сміх німцям. Важкувато жилося під час окупації жінкам та дітям на селі, особливо взимку.

09293758.jpg
Самотоївка. Дитя війни. Фото 1943 року

З раннього вечора і до пізнього ранку хатинки потопали у пітьмі – гасу для ламп-«керосинок» не було де взяти, свічками чи лучинами дуже не насвітиш. З гільз робили каганці-«карбідки». Великим дефіцитом було мило та сірники. Щоб затопити в грубці, ранком виходили на вулицю і дивились, у кого з сусідів вже димить. Брали совок, йшли позичити жаринку та й мерщій додому. Сутужно страждали, коли закінчилась ще й сіль. Найвідважніші селянки наважувались на далеку та небезпечну мандрівку до Харкова – за сіллю, милом, сірниками. Через поліцейські кордони, ризикуючи бути пограбованими у дорозі, декілька разів за 1942 р. долали вони важкий шлях, щоб обміняти за речі сіль собі та сусідам, друзям, знайомим – усім, хто покладав на них надію. Ще й через 20-30 років після війни у кожної самотоївської бабусі обов’язково вдома мався вагомий запас солі, мила, сірників – так урізалися в пам’ять ті дефіцити воєнного часу.

23 лютого 1943 р. 100 стрілецькій дивізії Червоної Армії вдалося вибити ворога з села. Під час цих боїв реактивним вогнем з «катюші», що стояла на Ігнатушиному, було майже повністю зруйновано хати на Гречанівці, Куцівці, Бабичівці, знищено приміщення залізничної станції Корчаківка. Не так вже й користі було від цього бомбометання, в історично-культурному ж та господарському плані втратила Самотоївка надзвичайно багато. Визволивши село, польові військомати наспіх стали хапати хлопців, яким тільки-но виповнилося 18 років (часто – ще і не виповнилось), відразу кидали в бій. У домашньому одязі, без найменшої підготовки, з однією гвинтівкою на двох – «піджаки», як називали таких новобранців, – гинули у першому ж бою за сусідній населений пункт.

Німці ж не дали змоги червоноармійцям зайняти Суми – знову перейшли у контрнаступ. 13 березня 180 танкова бригада Червоної Армії зайняла оборону в Самотоївці, 15 березня, після відступу до села 232 стрілецької дивізії – передислокувалась у Краснопілля. 16 березня близько 21 години фашисти знову відбили Глибне, 17 березня о 5 ранку продовжили наступ на Самотоївку, зайнявши Гречанівку о 10 годині. За підтримки 12 танків і 7 артилерійських батарей, німці до кінця дня зайняли Самотоївку. 232 стрілецькій дивізії вдалося утримати станцію Корчаківка, намагання відбити знову Глибне і Самотоївку успіху не мали. Наступного дня, 18 березня, окупанти зачистили Самотоївку.

На Горі, у будинку Поповського Єхима, відступаючі червоноармійці залишили 27 ранених та тяжко хворих товаришів – німці спалили їх разом з хатою і її господарем. Ближче до вечора червоноармійцям все ж вдалося відбити у фашистів Гречанівку і східну околицю Глибного. Штаб дивізії розташувався в приміщенні контори Угроїдського цукрового заводу, куди 30 липня 1943 р. о 19.00 та 21.00 телефонував сам Сталін для розмови з Ватутіним. Червоноармійці не змирилися з втратою Самотоївки і постійно її обстрілювали з лісу близ станції Корчаківка та хутора Ігнатушине. Так, 30 березня один зі снарядів втрапив у будиночок східніше Миколаївського храму, де знаходилось близько 25 окупантів. Командири спостерігали у біноклі, як німці винесли з нього близько 18 понівечених тіл.

Три з половиною місяці Самотоївка стояла на самій лінії фронту. Щоб заважаюче громадянське населення не вешталося під ногами, німці відправляють народ в евакуацію: села Низи, Малий Вистороп, Нижню Сироватку, Малий та Великий Бобрики. Не можна говорити, що самотоївцям у чужині жилось солодко, адже сиділи на шиях місцевого населення. Так, був розстріляний молодий хлопець Горовий з Самотоївки, якого німці примусили собі викопати могилу. На нього, як на партизана, доніс мешканець Малого Бобрика Левченко Максим, котрий хотів заволодіти конем, з яким самотоївський парубок мав нещастя заночувати у цьому селі. Після війни Левченко відсидів за свій злочин вісім років.

З цього часу позиції ворогуючих сторін стабілізувались, німці так і закріпилися в Глибному-Самотоївці-Краснопіллі, червоноармійці ж зайняли оборону поруч – за річкою Сироватка, у лісах. Це був 794 стрілецький полк, на чолі з підполковником Ісаєвим І. Ф. Штаб розташувався на хуторі Воропай і відповідав за ділянку фронту від Залізняка й до цього хутора. Звідси і майже до самого Краснопілля займав оборону 764 стрілецький полк, командиром якого був підполковник Огнєв І. М., штаб теж був неподалік Воропая, у лісовій сторожці.

29885903.jpg
ОгнєвІ.М. вручає нагороди бійцям у лісі під Самотоївкою.
Фото 1943 року

2 квітня 1943р. о 14.50 фашисти зробили авіаналіт на Угроїди, Наумівку, Ігнатушине, станцію Корчаківка. Якраз на шляху з Наумівки до Ігнатушиного цим ударом було вбито замісника командира 232 стрілецької дивізії полковника Кудрявцева. 1 травня бійцям 232 дивізії вдалося підбити німецький літак “Юнкерс-88” і взяти в полон його екіпаж. За період оборони з 23 березня по 8 серпня 1943 р. вогнем мінометників було знищено 3 ворожі гармати, 4 дзоти, 7 автомашин і 52 підводи з військовим спорядженням, подавлено вогнем 30 кулеметних точок противника, зроблено 11 проходів у дротяних загородженнях і виведено з ладу більше 760 солдатів та офіцерів ворога. Але – ці дані можуть бути явно завищеними, бо червоні командири часто вдавалися до приписок. Загалом, за часи літнього протистояння, вогнем з позицій Червоної Армії 228 хатинок у Самотоївці було майже зрівняно з землею…

В цей час у небі над Самотоївкою все частіше почали з’являтися «рами» – німецькі розвідувальні літаки FW-189 («фокке-вульфи»). Боротьбу з ними проводив 88 винищувальний полк 8 гвардійської дивізії. 7 липня 1943 р. два винищувачі Ла-5, пілотовані старшим лейтенантом Мокрянським та молодшим лейтенантом Рибакіним атакували чергову «раму» в самотоївському небі. Ворожий розвідувальний літак було підбито, але, зворотньою чергою з нього, зачепило винищувач Рибакіна. Поранений пілот встиг покинути літака, та до землі опустився на парашуті вже мертвим. Так уродженець села Красний Яр Молотовського району Сталінградської області молодший лейтенант Рибакін Олександр Анатолієвич, 1922 р. народження, знайшов вічний спочинок на нашій землі. Могила, на жаль, залишилася загубленною – велика ймовірність, що поховали його тоді на церковному кладовищі біля Миколаївського храму.

О 6 годині ранку 8 серпня 1943 р., війська 237 та 232 стрілецьких дивізій 38 армії генерал-лейтенанта Чібісова Н.Є. перейшли в наступ з-під Краснопілля в напрямку на Суми. Щоб дещо розтягнути сили ворога, другі, відволікаючі удари, були завдані в районі Майського, Залізняка, Бездрика – тактика «Брусилівського прориву». Німці на ділянці Самотоївка-Краснопілля підготувалися до оборони дуже прискіпливо: місцевість була насичена дотами, що з’єднувались між собою безперервними глибокими траншеями, перед ними – мінні поля, все ймовірне місце бою ретельно пристріляне артилерією та мінометами.

Ще вночі на 8 серпня, саперний взвод молодшого лейтенанта Дементьєва І. К. зробив у мінному полі та дротяному огородженні 6 проходів, вилучивши близько 300 мін. Зранку 8 серпня червоноармійці через ці проходи увірвалися до ворожих траншей, розташованих на околицях хутора Вовківка, звідки рукою подати і до Самотоївки. Та Краснопілля ще було у руках ворога, тому частини отримали наказ повернутися, залишити захоплені у ворога позиції. Інакше відступаючі з Краснопілля німці вдарили б в тил червоноармійцям, котрим довелося б непереливки. Із зрозумілих причин (як це так – зайняти позиції і без бою їх повернути ворогу), опис бойових дій на Вовківці 8 серпня ніде не фігурує; нам про перебіг подій відомо зі свідчень ветеранів 232 дивізії -учасників визволення Краснопільщини. Німці повернулися до своїх траншей, підкріпивши ряди оборони новобранцями. Наступного ранку, 9 серпня, коли Краснопілля уже було визволено, довелось червоноармійцям повторно битись за Вовківку, яку і зайняли о 9.30. Фашисти врахували помилки попереднього дня, зав’язався жорстокий бій. Тоді і звершив свій подвиг Герой Радянського Союзу Калінін Олексій.

Отже, 8 серпня було визволено Краснопілля і невелика частина Самотоївки (Гречанівка, станція Корчаківка). Повністю Самотоївка була вичищена від гітлерівців 9 серпня о 12.30 дня. Глибне та Войкове, силами другого батальйону капітана Хованського, визволили 10 серпня у середині дня. Першотравневе (Майське) – 11 вересня визволила 340 стрілецька дивізія, яка минулого дня прийшла в Глибне та Гречанівку по слідах 232 дивізії. За маленьку Думівку билися майже цілий день, сюди вже й німецькі танки 4 танкової армії генерал-оберст Германа Гота почали підповзати. Тільки ближче до вечора 10 серпня вона була визволена від ворога – гітлерівці чинили шалений опір. Хапаючись за найменшу природну перешкоду, підтягували свіжі сили, переходили в контратаки. Один з підбитих танків Т-4, ніби в пам’ять про бої, до самого 1956 р. стояв з відірваною баштою серед поля поблизу урочища Образ, доки його не прибрали, бо заважав обробляти ріллю.

10 серпня, після визволення Великого та Малого Бобрика, перші евакуйовані самотоївці почали повертатися на батьківщину. Картина була не для людей зі слабкими нервами: раніше квітуче село нагадувало руїни, – не кожна хата могла слугувати людині бодай, щоб сховатися від дощу. Навколо трупи – червоноармійці, німці. Найперше, за що взялися люди – хоронити тіла, що вже почали тухнути під літньою спекою. Як правило, знаходили поблизу воронку від вибуху чи траншею, закидали туди декілька тіл, присипали землею, де інде – помічали, щоб колись перезаховати гідніше. В боях за саму Самотоївку загинуло 318 бійців. Уявіть на хвилину: стоїть шеренга з 318 солдат. Кожного з них народили, годували, одягали, ростили, навчали; в кого й свої вже сім’ї залишилися вдома, за кожним плечем – своя доля, ціле життя… Чи потрібно було за якесь там напіврозвалене, евакуйоване село покласти скільки людей? Я відповіді не знаю…

264 жителі Самотоївки за ратні подвиги нагороджені орденами й медалями, з війни не повернулись 231 чоловік з 521 мобілізованих. Доля багатьох з них невідома родичам і дотепер, деякі взагалі знайшли вічний спокій у дальній чужині.
Практично відразу після звільнення територій від окупантів, «за справу» брались оперативники ГПУ та НКВС. Приймаючи «сигнали» від місцевого населення, арештовували сільських старост, поліцаїв, простих людей, які так чи інакше співпрацювали з ворогом. Наприклад, поліцая Сліпаченка Дмитра розстріляли в парку відразу після звільнення села, без суду і слідства. Як завжди, під гарячу руку попадали й ті, хто не вмів тримати язика за зубами. До самого 1953 р. тривали процеси проти «підсобників», справжнє заняття під час війни яких було одне – вижити. Будемо ж пам’ятати про всі страхіття війни і прикладемо всіх зусиль, щоб наш край знову став ареною бойових дій.
Олександр ДЕСЯТНИЧЕНКО

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: