Дo 375-piччя Кpacнoпiлля. ГPOМAДЯНCЬКA ВIЙНA. ПOЧAТOК ВIДБУДOВИ.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. ПОЧАТОК ВІДБУДОВИ.

Перемога збройного повстання у Петрограді поклала початок довготривалої боротьби більшовиків за контроль над усією країною та її окраїною. Велике значення для більшовиків мало встановлення радянської влади в Україні.

На крайньому сході України, на нашій Краснопільщині Радянська влада встановлювалась спокійніше, ніж в інших районах західніше, в нашому районі Лівобережжя.

Вважається, що в Краснопіллі радянська влада встановилася, як і в усьому Охтирському повіті, 8 січня 1918 року. В цей день в Охтирці проходив з’їзд селянських депутатів. Але час був складний, насувалася певна окупація.

Одним з найважливіших для більшовиків в Україні було питання про хліб. Центральна Рада після ультиматуму Раднаркому припинила транспортування хліба на північ. Більшовики негайно скасували це рішення після оголошення в Харкові радянської влади і, керуючись вказівками з Петрограда, стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 року щоденно з України в Росію вирушали по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня – по 300, а з 1 квітня – по 400 вагонів. Усього за перших чотири місяці 1918 року більшовики вивезли 14-15 млн. пудів хліба. Без цього хліба втримати владу в своїх руках їм було надзвичайно важко.

18 січня 1918 року в Сумах були скликані збори представників підприємств міста. Збори ухвалили створити Червону Гвардію. Списки червоногвардійців вирішено вивішувати на видних місцях з тим, щоб мати можливість своєчасно вилучати небажаних осіб з лав Червоної Гвардії. У березні Суми стали найбільшою прифронтовою базою радянських військ, які з боями відступали від Ворожби. На станції Суми перебувало багато військових ешелонів, звідки К. Є. Ворошилов, О. Я. Пархоменко керували боями на підступах до міста.

24 березня М. Руднєв був призначений командуючим Охтирсько-Лебединською дільницею фронту. На початку квітня німецькі війська і гайдамаки підійшли до Лебедина. Для евакуації великої кількості цінних вантажів, передусім хліба, цукру, з Лебедина залишалася лише одна залізнична колія через Баси, Краснопілля на Готню. Цією залізницею весною 1918 року проходив бронепоїзд «За власть Советов» під командуванням Івана Тимофійовича Швагни. Про його героїчний екіпаж яскраво описав у нарисі сумчанин А. Янін (Ленінська правда», січень 1981 року).

Німецькі війська, які окупували Краснопілля з 1 квітня по 19 грудня 1918 року, перервали діяльність Радянської влади. На своїх багнетах вони принесли поневолення більше, ніж воно було за царату. За короткий час окупанти розправилися з демократичними свободами, обновили старі порядки, коїлося безперервне грабування населення. На залізничній станції Краснопілля німці захопили ешелон з 18 вагонів, половина яких була завантажена цукром для Петрограда. Все це окупанти вивезли до Німеччини після того, як відновився рух по залізниці. Щодня із залізничної станції відходили до Німеччини ешелони з награбованим продовольством. За 262 дні окупації німці із ст. Краснопілля відправили 318 вагонів хліба, цукру, спирту, худоби, лісоматеріалу (в основному дуба).

4 травня 1918 року був укладений між німецько-українським і російською сторонами (перемир’я) про призупинення воєнних дій. За цим договором була встановлена демаркаційна – або «нейтральна» зона – територія завширшки від 10 до 40 кілометрів між кордонами Радянської Росії і Україною. «Нейтральну зону» не мали права переходити жодна з ворожих сторін. Ця смуга проходила поблизу Миропілля на кордоні Краснопільщини.

Наокупованій території загарбники встановили колоніальний режим, який прирікав український народ на голод і рабство. Німці поводилися з населенням, як зі своїми рабами, вдаючись до жорстокості.

В селах окупанти намагалися відновити кріпосні порядки. «Спеціальні комісії» стягали з селян «збитки», понесені поміщиками під час революції. Поміщикам було надано право притягувати селян на роботу в примусовому порядку.

Але на окупованій території селяни дотримувалися радянського законодавства. На Краснопільщині у квітні-травні 1918 року на сходах селяни висловлювалися проти обрання гетьмана і закликали до народної влади та вигнання німців з хуторів і сіл. Архівні документи свідчать про те, що революціонізуючу роль в селі відігравали солдати, робітники, які поверталися додому, або надсилалися за завданням більшовицької партії.

93872383.jpg

Велику роль у встановлені Радянської влади на селі зіграли комітети незаможних селян. У червні 1918 року був виданий декрет про організацію комітетів бідноти. Комітети бідноти стали бойовими організаціями селян, опорними пунктами радянської влади на селі. З їх допомогою було відібрано у куркулів і передано біднякам і середнякам значну кількість землі, багато реманенту і худоби. Комбіди відіграли велику роль у відібранні хлібних лишків у куркулів, у забезпеченні міст хлібом, у створені колективних об’єднань, у мобілізації до лав Червоної Армії трудового селянства, у культурному будівництві, у розгортанні соціальних перетворень у всіх сферах сільського життя.

Комбіди, створені на Краснопільщині в кінці 1918 року, існували не довго, оскільки тоді ж, наприкінці 1918-го, вони виконували поставлені перед ними завдання і були злиті в Краснопіллі з волосними і сільськими Радами (Новодмирівка і Успенка).

У січні 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв акт про перейменування Української Народної Республіки (УНР) в Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).

Нейтральна зона стала у великій пригоді українським повстанцям. Вона була не тільки укриттям своїх сил, але й базою для створення українських радянських регулярних військових частин, що відігравали значну роль у визволенні України. Сюди стікалися повстанці (партизани) з Краснопілля і навколишніх сіл.

Велику роль в згуртуванні партизанських загонів належить Панасові Семеновичу Багацькому, чутка про якого поширилася в далеких селах. До нього потяглися загони з Новодмитрівки на чолі з Іваном Олексійовичем Яциною, з Краснопілля на чолі з Павлом Васильовичем Безкоровайним. А чимало краснопільчан потяглося до Червоного Козацтва. Полк Червоного Козацтва, отаманом якого був В. М. Примаков, в кінці листопада 1918 року був у Миропіллі.

Партизанський загін Багацького готувався до походу по ворожих тилах. 18 грудня 1918 року загін Багацького, рухаючись до центру Краснопілля, зустрівся на Успенському із загоном Костянтина Григоровича Лепехи, котрий рухався з Курщини.

Як уже згадувалося, з 19 грудня 1918 року в Краснопіллі вдруге відновилася Радянська влада, яка проводила в життя закони уряду. Організуючою сило в цьому були ревкоми.

11 січня 1919 року Харківський військово-революційний комітет видав наказ про створення на Харківщині (тоді Краснопілля підпорядковувалося Харкову) волосних і сільських Рад.

Під час іноземної інтервенції і громадянської війни, які вимагали напруження всіх сил для відсічі і придушення опору повалених ворожих сил, Ради і їх виконкоми, як постійні органи влади на певний час у нашому краї – В Краснопіллі, Успенському, Новодмитрівц, – були замінені тимчасовими надзвичайними органами – революційними комітетами (ревкомами), що були органами диктатури більшовицької партії.

61908616.jpg

В середині липня 1919 року мирну працю населення нашого краю порушила загроза наступу білогвардійських полків генерала Денікіна, який мав на меті захопити Москву і ліквідувати Радянську владу.

Перегортаючи архів Сумської повітової газети «Комуна» за 1919 рік, нашу увагу обов’язково приверне звернення добровольців Краснопільського району до робітників і селян із закликом добровільно вступати до загону для боротьби з Денікінцями.

«От добровольцев Краснопольского отряда.
Согласно распоряжения округвоенкомата формируется добровольческий отряд из сознательных товарищей крестьян и рабочих.

Мы, добровольцы, сыны крестьян окрестных сел Краснопольской и Покровской волостей, считаем необходимым создать из местных товарищей отряд и идти против надвигающихся деникинских банд, которые идут отнять у нас свободу и землю для передачи их помещикам и буржуазии.

Мы, добровольцы, призываем в ряды нашего добровольческого отряда всех сознательных товарищей для того, чтобы защищать Советскую власть красной винтовкой. Мы будем бороться до полной победы над контрреволюцией.

Желающие записаться в добровольческий Краснопольский рабоче-крестьянский отряд просим явиться в штаб формирования на Павловском сахарном заводе».

30115927.jpg

У волості проходили мітинги, на яких виступали працівники повітового комітету партії, відповідальні радянські працівники. Вони роз’яснювали трудящим всю серйозність становища, що створилося, і закликали населення всім, як одному, підніматися на боротьбу з Денікіним.

Денікінці рвалися до Москви. На всіх фронтах стримували їх натиск війська Червоної Армії. Наш край став також епіцентром бойових дій. Під Краснопіллям відзначилися частини, у розпорядженні яких був бронепоїзд «Воля». Про це буде детально написано в кінці нашої книги в главі «Залізнична станція Краснопілля».

Денікінщина була великим лихом для Краснопілля. Генерал Денікін і його рух відстоювали інтереси російських поміщиків і великої октябристсько-кадетської буржуазії. Їхня мета полягала у відновлені дореволюційних порядків, збереження імперії. Тому скрізь на окупованих територіях білогвардійці знищували осередки національного відродження та запроваджували великодержавну російську владу.

21013865.jpg
Плакат денікінців

Поміщики повертали маєтки. Виступаючи під прапором «единой и неделимой России», денікінці ліквідували національні завоювання українського народу, розпалювали українофобство. Не дозволялося навіть розмовляти українською мовою та видавати на ній книги й газети. Таким чином, запроваджений на Україні денікінський режим буржуазно-поміщицької диктатури був антинародним і антинаціональним.

Краснопілля денікінці захопили в середині серпня 1919 року. В перший же день були розстріляні міліціонер В. С. Кононенко і група полонених червоноармійців. Реквізиція хліба, худоби, сіна проводилася щоденно. І взагалі ці ставленики Антанти убивали, грабували, палили, ґвалтували, знущалися з людей.

13 серпня 1919 року голова обласного земвідділу Овчаренко викликав І. М. Барсукова, І. Ю. Маркіна та ще кількох великобобричан. Їм було наказано евакуювати з Великого Бобрика худобу, вивезти деякі продукти, а з Грязного відтранспортувати до Сум цукор, що залишився там на складі. Худобу евакуювали без перешкод. Залишилося добратися до Грязного і вивезти звідти цукор.

На виконання цього завдання відправились І. М. Барсуков, А. М. Куклінський, А. Баранов та І. Б. Баранов. Не знаючи, що там уже «господарюють» денікінці», їх захопили зненацька і з криками «попалися, бобрицькі комісари» повели до комендатури. Комендант майже без слідства наказав усіх розстріляти. Їх поставили біля контори цукрозаводу, звели гвинтівки. Ще мить, і пролунали б постріли. Та на цей раз смерть пройшла мимо. Через хвилину до контори приїхав денікінський командир. Довідавшись про все, він наказав відправити всіх до Краснопілля на допит, де був головний денікінський штаб.

«Осіннього ранку, – розповідав згодом Григорій Митрофанович Барсуков, – у Краснопіллі на площі вишикували полонених червоноармійців. Сюди привели і нас. Кожного почали допитувати окремо. Дійшла черга до мене. Денікінець, дізнавшись, що я воював на південно-східному фронті у 4-му фінляндському полку, повеселішав. «Так ти один з тих, що примусили полковника Лісного варити кашу?», – запитав він раптом. Мені нічого не залишалося, як зізнатися, адже дійсно, після того, як солдати відмовились воювати, вони примусили командира полку куховарити».

Подальша розмова була короткою: П. М. Куклінського, І. Ю. Маркіна, І. М. Барсукова, І. Баранова наказано було розстріляти. Їх направили в спеціальну роту, яка вершила суд за допомогою гвинтівки. Як гайворони накинулися денікінці на приречених, стягували чоботи, піджаки, навіть натільну білизну. А потім всіх п’ятьох, розбивши на три групи, повели на околицю Краснопілля в бік Самотоївки на розстріл.

«Мене конвоювали: офіцер і солдат, – пригадував Григорій Митрофанович, – Підвівши до яру, офіцер наказав скинути останню одежину, що була на мені – добротні суконні штани. Я навідріз відмовився, то він сам почав стягати з мене штани. Наступної миті, отямившись від нанесеного удару, я щосили вдарив офіцера по голові, а потім накинувся на сторопілого солдата і штурхонув його, що він, окрутнувшись полетів у яр разом з гвинтівкою. Ще до кінця не усвідомивши, що сталося, я кинувся тікати. По мені стріляли, але, на щастя, не влучили».

Добравшись до Гразнянського цегельного заводу, Григорій Митрофанович зайшов до свого знайомого і той дав йому стареньку одежину. А як тільки стемніло, пішов у Великий Бобрик. Як же він зрадів, коли по дорозі зустрів Івана Юхимовича Маркіна. Виявилось, що той під час стрільби І. М. Барсукову скористався замішанням денікінців і теж утік. А ось П. М. Куклінському, П. Баранову, І . Баранову не пощастило – їх розстріляли.

У середині грудня 1919 року в Бабачинному яру, під Краснопіллям, були відкопані тіла розстріляних денікінцями Павла Даниловича, Івана Михайловича та Петра Максимовича Куклінського. Їх доставили в село Великий Бобрик у трунах і поховали врочисто, з духовим оркестром, під звуки траурної мелодії. Після мітингу над їх могилами червоноармійці вшанували пам’ять загиблих салютом із гвинтівок.

Представники Радянської влади в Краснопіллі з приходом денікінців пішли у підпілля, а багато з них зі зброєю в руках воювали на фронтах. Вирішальне значення у успіху боротьби проти армії Денікіна став поворот селянства в бік радянської влади.

Не довго панували денікінці і в Краснопіллі. На початку листопада 1919 року частини Червоної Армії, в яких було багато місцевих жителів, при допомозі підпільників, звільнили Краснопілля.

Удар в Краснопіллі був раптовим. У будинку, що знаходився біля нинішнього приміщення районного суду, жив денікінський комендант.

«Прокинувшись рано-вранці, – згадував свідок тих подій Яків Янков, комендант у білизні прибіг до Бабачинського яру, де його й спіймали червоноармійська погоня».

У Краснопілля повернулась Радянська влада.

У 1920 році влада взялася за організацію населення на відновлення господарства, зруйнованого першою світовою і громадянською війнами. Волосним ревкомом У Краснопіллі керував Іван Васильович Борисов.

25 квітня 1920 року правлячими колами Польщі розпочалася неправедна війна, котра сколихнула народ України. Тисячі добровольців вступили до лав Червоної Армії, успішно відбувалася загальна мобілізація військовозобов’язаних. Багато наших земляків з Краснопілля билися тоді з ворогом. Про їх бойові героїчні діла розповідають пожовклі документи, що залишилися з тих часів. Ось такий документ зберігається в нащадків Михайла Івановича Лебідя (Краснопілля).

Документ цей – «Почетное свидетельство от Реввоенсовета Первой Конной Армии». Читаємо:

«Пролетарии всех стран, соединяйтесь!
Красному бойцу 1 Конармии
Лебедеву Михаилу Ивановичу.

Революционный военный совет Первой Конной Армии в исторический день Праздника Первой годовщины армии вручает Вам настоящий документ, как свидетельство Вашей самоотверженной работы в рядах 1-й Конной Армии Рабоче-Крестьянской Власти на благо Великого дела Мировой Пролетарской Революции. Революционный Военный Совет выражает уверенность, что и впредь Вы будете высоко держать знамя Рабочее-Крестьянской Власти и останетесь неутомимым бойцом за полный успех Пролетарской Революции.

Революционный Военный Совет Армии Буденный, Ворошилов, С. Манин»

Як уже було зазначено, втретє радянська влада у Краснопіллі була встановлена у 1920 році. Організовано пройшли вибори в Охтирському повіті, 26 березня відбулась спільна нарада повітової і волосних виборчих комісій. Були вжиті заходи по виготовленню плакатів і закликів, вияснена і уточнена система виборів. Повсюдно були складені списки осіб, позбавлених виборних брав. По Краснопільській волості виборчих прав було позбавлено 128 осіб. В Краснопіллі вибори пройшли задовільно. Були обрані сільські ради в Краснопіллі, Новодмитрівці, Успенському.

Виконуючи вказівки партії, Уряд України 9 травня 1920 року прийняв Закон про організацію комітетів незаможних селян (комнезами, КНС).

Велику роль в організації відігравали робітники міст, які часто виїжджали на села для продовольчої роботи і одночасно допомагали бідноті створювати КНС.

Одним з таких керівників у Краснопіллі був Панасенко Григорій Іванович. Він народився 1904 року в селі Успенському (північна частина нинішнього Краснопілля). В 1919 році закінчив початкову школу, потім навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, а затим в Ряснянській середній сільськогосподарській школі, але ця школа за відсутності фінансування була закрита і Панасенко став працювати забійником у шахті Михайлівського заводу вогнетривів. У вересні 1928 року він поступив на піхотні командні курси ім. Щорса в м. Суми, але знову невдача – його звалив тиф. У березні 1923 року Панасенка обрано секретарем районного комітету незаможних селян.

Комнезами проіснували до 1933 року.

В Краснопільській волості були створені відділи і управління: земельній, соцзабезпечення, народної освіти, запису актів громадянського стану. Останні лиш з 1 липня 1920 року стали функціонувати через відсутність необхідних книг, котрі не могли бути виготовлені з різних економічних причин.

Інструктажі і керівництво проводилися шляхом розсилки різних розпоряджень та інструкцій. Зв’язок у волості між селами був нестійкий. Після втечі денікінців телефонний і кінний зв’язок залишався тимчасово порушеним. Відновлення ж коштувало великих зусиль і засобів, не було ні матеріалів, ні апаратів, ні коштів.

26-28 серпня 1920 року в Охтирці відбулася повітова конференція більшовиків. На ній від Краснопілля був делегатом І. В. Борисов. У своєму виступі він доповів, що населення допомагало Червоній Армії, хоча в самих жителів становище з продуктами було досить скрутним. Борисов доповів, що в Краснопіллі головою комнезаму був Василь Зеленський (на цій посаді, відзначимо, він працював до 1925 року). В Краснопіллі була заснована з найактивнішого селянства селянська інспекція, яка за оцінкою Борисова, дуже добре допомагала зміцнювати органи державної влади.

У листопаді 1920 року з метою швидкого і точного виконання всіх покладених на волвиконком завдань, посилення особистої відповідальності та для більш тісного зв’язку з населенням волость була поділена на райони. На чолі району стояв десятник. Райони розбивалися за кількістю дворів: при сільських Радах – на 50 дворів одного десятника, а при волвиконкомі – на 100 дворів.

Успішно діяла міліція. Вона створена 8 грудня 1919 року. Її організацію, структуру, умови роботи можемо дізнатися з доповідної записки відділу управління Охтирского повітового виконкому від 20.07.1020 року:

«Милиция работает под наблюдением отдела управления, который и авансирует ее средствами, отпускаемыми из губернии, кроме того, в своей деятельности она руководствуется еще указаниями и директивами, получаемыми непосредственно из губмилиции.

Ахтырская уездная советская рабоче-крестьянская милиция существует с 8 декабря 1919 года…».

89648326.jpg

Повітова міліція обслуговувала волості, розділена на 5 районів. До 5-го району входили Краснопільська, Покровська, Ряснянська волості. Міліція цього району мала таку структуру: начальник району, два районних виконавці, 5 кінних міліціонерів і 33 молодших піших міліціонерів, кінний загін з 15 чол. Під командою командира загону та кримінально-розшуковий відділ, до складу якого входили завідуючий, помічник і 10 співпрацівників.

Кадрів міліції до штатної чисельності хронічно не вистачало 2-3- процентів. Звичайно, рядових міліціонерів. Це пояснюється тим, що на свою заробітну плату міліціонер прожити не міг, особливо, якщо він до того мав сім’ю. Пайок видавався мізерний і не систематично. Обмундирування не було. Взагалі, служба в міліції нічим не забезпечувалась, а життям ризикувати доводилось дуже часто.

Робота міліції полягала в обслуговуванні всіх установ в адміністративному відношенні, виконанні різних доручень, що по закону стосується міліції: вручення повісток, відбуття нарядів і постів, боротьба з спекуляцією, бандитизмом, самогоноварінням, дезертирством, контреволюційним елементом. Чимало проводилось реквізицій і конфіскацій майна та продуктів, а все відібране передавали у профкоми. До літа 1920 року вся міліція в основному була зайнята боротьбою з бандитизмом і дезертирством. Були такі часи, коли дезертирів затримували по декілька за день.

Відчувався нестаток зброї, особливо в набоях. Гвинтівки частково були несправні, а кількість патронів доходила до 5 штук на гвинтівку. Зброю від постачальників не одержували, а добували лише шляхом вилучення в куркулів і бандитів.

Діловодство в органах міліції велося, як правило, українською мовою. Взагалі, всі установи зобов’язані були приймати заяви та інші справи, як на російській, так і на українській мовах. За відмову або ухилення в прийомі винні притягалися до відповідальності за всією строгістю воєнно-революційних законів. Вживалися серйозні заходи для підтримання дружніх стосунків з нашими сусідами – росіянами.

Через нехватку кадрів за постановою Ради Робітничо-Селянської Оборони у волості в Краснопіллі приймали до лав міліції червоноармійців, що народилися у 1861 році і раніше. В інструкції з цього приводу вказувалось, що до міліції міг вступити на службу кожен письменний червоноармієць, не молодший 28 років, котрий приймав участь у боях на фронті не менше 6 місяців і після поранення прибув у тил.

Звичайно, допускалася поспішність при прийомі на роботу в міліції, а нерідко за відсутності кандидатів, бажаючих добровільно працювати по охороні правопорядку, брали першого ліпшого. Це приводило до негативних наслідків. Від громадян нерідко надходили нарікання і скарги на окремих міліціонерів, звинувачуючи їх у грубощах, хабарництві, вимаганні, насильстві, бездіяльності. Лише після громадянської війни, звільнившись від фронтів, робітничо-селянська влада отримала можливість звернути серйозну увагу і на міліцію.
Для дітей на кошти волосного виконкому Ради на території нинішнього Краснопілля створювали дитячі притулки, відкривались навчальні класи в школах. Чимало приїжджих з голодних областей малолітніх громадян розбирали місцеві жителі, де вони виховувались під спеціальним наглядом.

Посилювався потяг населення до культури. В Краснопіллі місцеві жителі створили самодіяльний театральний гурток, котрий доволі часто виступав у сільському будинку (сільбуд – так тоді називали клуб) з спектаклями, з тематикою переважно з життя українського села. Новоорганізована спілка молоді проявила активність у всіх культурних заходах.

Початок 20-х років став періодом так званої українізації . Це була тимчасова лінія Уряду й вона вимагала і відповідних друкованих органів. Відтак виник в Сумах журнал «Наша освіта». Його перший номер отримали передплатники і в Краснопіллі.

Л. ДІДОРЕНКО.
Далі буде

ДО 375-річчя Краснопілля. МОТИВИ КРАСНОПІЛЬСЬКОГО КРАЮ.
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-51

ДО 375-річчя Краснопілля. НА БОЙОВОМУ РУБЕЖІ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-53

До 375-річчя Краснопілля. НЕБЕЗПЕЧНІ САКМИ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-54

До 375-річчя Краснопілля. БЄЛГОРОДСЬКА ЧЕРТА
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-55

До 375-річчя Краснопілля. СОТЕННЕ МІСТЕЧКО
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-57

До 375-річчя Краснопілля. В БОЯХ І ПОХОДАХ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-58

До 375-річчя Краснопілля. СЕЛЯНСЬКІ ВІЙНИ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-60

До 375-річчя Краснопілля. У ВИРІ ПОДІЙ ДО КІНЦЯ XVІІІ СТОЛІТТЯ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-62

До 375-річчя Краснопілля. НА ЗЛАМІ СТОЛІТЬ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-65

До 375-річчя Краснопілля. У ВИХОРІ РЕВОЛЮЦІЙ
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-69[/size]

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: