XPAМИ КPACНOПIЛЬЩИНИ ( VII )
ДІДОРЕНКО Леонід Дмитрович
ХРАМИ КРАСНОПІЛЬЩИНИ
(продовження, список лінків на попередні глави книги див. внизу)
***
Свято-Дмитрівський храм у Рясному
«Село это, – пише архієпископ Філарет – одно из лучших сел благодатной Украины. Оно расположено на полугоре, с трех сторон окружено водою и прекрасными рощами; во всех дачах почва земли – чистый чернозем, самый плодородный; в каждой равнине можно найти источник чистой воды; лес большей частью строевой»[43]. Село було засноване сумським полковником Герасимом Кондратьєвим у 1670 р. і населене його підданими черкасами. Тоді ж було побудоване в Рясном перше училище. Про це ж село Філарет пише: «…Старики со страхом вспоминают о дремучем лесе, бывшем вблизи Рясного. В роще еще целой, известной под именем Келембетовой, в 1831 г. после сильного дождя оказалась пещера довольно чистой работы, в длину 6 саж., в вышину 11,2 саж. В конце ее на стене вырезаны три креста. Эта пещера была, конечно, притоном шайки татарина Келембета, а после здесь же укрывались бродяги из черкасов, известные в краю под именем бурлаков. Вот что писал в 1550 г. Михалон о пути восточных купцов в Россию и Польшу: «Когда купцы, чтобы избежать двойной переправы чрез Днепр и платы пошлины королю, оставив старую дорогу, идущую чрез владения короля, спускаются от ворот Тавриды (Перекопа) вниз и направляются прямо в Московию на Путивль или возвращаются оттуда непроходимыми степями: то часто случается, что их грабят, кому они попадутся в руки, и между прочим шатающиеся в тех местах разбойники»[44].
Перший дерев’яний храм був збудований у 1694 р. на честь святого Дмитра Солунського, а при храмі – дворічна церковнопарафіяльна школа. Тоді в селі було 85 дворів, а в них мешкало 405 парафіян.
У 1732 р. був збудований новий дерев’яний храм. Тоді парафіян стало 1136 чоловік. Село швидко зростало, особливо, коли воно стало центром волості. Невеликий дерев’яний храм уже не задовольняв потреб парафіян, котрих у 1810 р. стало 1466 чоловік. У 1816 р. володарка села, дружина ротмістра Ганна Стефанівна Хрущова разом із сином Костянтином Дмитровичем Хрущовим на свої кошти збудувала новий кам’яний храм – просторий і красивий[45]. У жовтні 1816 р. він був освячений на честь святого Дмитра Солунського. Хрущови не тільки побудували новий храм, а також забезпечили його розкішними церковними предметами, іконами, срібними ризами на іконами, кіотами, книгами, відновили іконостас. У ньому було три престоли: 1) в ім’я Святого Великомученика Димитрія; 2) Святого Апостола Андрія Первозванного і 3) Великих царів Костянтина и Єлени. У 1856 р. при церкві К.Д. Хрущов влаштував кам’яну дзвіницю, з’єднавши її з храмом критою галереєю. Усередині дзвіниці був обладнаний теплий храм в ім’я Симеона Богоприїмця і Анни Пророчиці. Ця дзвіниця в подальшому стане першим храмом Ряснянського Свято-Димитрієвського монастиря[46]. При храмі також були будинки для причту, маєткова, орна і сінокісна земля (50 десятин). Кам’яну огорожу навколо храму побудували в 1885 р. священик Михайло Литкевич і церковний староста Омелян Сахно.
У храмі був список із чудотворного образу Охтирської Божої Матері, яка з давніх часів була особливо шанована прихожанами. Поряд із храмом ще наприкінці XVIII ст. були побудовані три кам’яні каплиці над могилами колишніх власників села.
Від 1865 р. при храмі діяло народне училище, яке утримувалося на кошти прихожан і за участі земства, в ньому щороку навчалося до 50 дітей. У приході с. Рясного функціонувало також церковне училище, що утримувалося винятково на кошти Ряснянського Свято-Димитрієвського монастиря. При хуторі Олександрівці з 1906 р. діяла земська народна школа.
Костянтин Дмитрович Хрущов був з давніх поміщиків, суворий хазяїн, служив для своїх сусідів зразком управління величезним помістям. Був дуже релігійною людиною, молився зі сльозами на очах і клав багато земних поклонів[47]. Не маючи прямих спадкоємців, К.Д. Хрущов (1796-1876) надумав заснувати у своєму селі Ряснянський чоловічий гуртожитковий монастир, заповівши йому весь свій маєток: 4434 десятин землі й 100 000 рублів у кредитних білетах. У 1864 р. він звернувся до імператора Олександра II з проханням про заснування монастиря. Проте на шляху до заснування монастиря було дві перешкоди: 1) Рясне було родовим маєтком; 2) на маєткові були значні борги. Після ліквідації боргів Московській ощадній казні і переведення маєтку з родового в надбаний стан К.Д. Хрущов у 1867 р. зустрівся з імператором. У день Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господня – 14 вересня 1867 р. була дана Найвища згода на заснування Свято-Дмитрієвського другокласного гуртожиткового Ряснянського чоловічого монастиря. Хоча від початку К.Д. Хрущов думав влаштувати монастир безпосередньо в с. Рясному, та настоятель Святогорської Успенської пустині архимандрит Герман умовив його поставити монастир подалі від мирської метушні і шуму. З 1869 р. монастир почав будувати свої споруди і нові храми. Свято-Дмитрієвська церква в с. Рясному залишилася приходською.
Від 1899 р. церковним старостою храму був селянин Василь Петрович Пащенко (нар. 1849), за корисну і сумлінну службу своєму храму він неодноразово нагороджувався похвальними листами і отримував благословіння архієпископа Харківського. У 1906 р. йому було дане право носити кафтан[48].
Храм був зруйнований за часів масової руйнації храмів на Краснопільщині в 60-х роках.
Свято-Миколаївський храм у Самотоївці
Перша дерев’яна Миколаївська церква була побудована в Самотоївці на початку 1740-х років. У 1744 р. ми бачимо Самотоївку у володінні А.В. Кондратьєва. Новий дерев’яний храм був побудований у 1790 р. Прихід відвідували 2571 прихожан, з яких понад половина мешкали в Самотоївці, а решта – у володарських хуторах: Глибному поміщика Н. Квітки, Грязному поміщика Н. Шидловського, Катеринівці поміщиків Власовських, хуторі Гречаниківці поміщиків Подольських, хуторі Корчаківці М. Кондратьєва.
У 1824 р. цей храм згорів і замість нього поміщик Тимофій Романович Подольський збудував новий храм у своєму селі Гречаниківці. Остання належала раніше приходові Самотоївської церкви. У самій Самотоївці була побудована каплиця, але 1829 р. вона згоріла разом з усім начинням. З 1839 по 1845 роки в Самотоївці завдяки клопотанням священика Іоанна Борисенкова був збудований новий кам’яний Миколаївський храм. Храм був побудований завдяки пожертвам з боку родичів померлого в Самотоївці московського купця Бабашева[49].
Храм був освячений на честь святого Миколая Чудотворця. Отже, храмове свято в Самотоївці відзначається 19 грудня.
При церкві було 33 десятини орної землі. До парафії входили хут. Корчаківка і Катеринівка. Слід зазначити, що самотоївські церковники турбувалися про розвиток народної освіти в селі. На кошти храму діяла церковнопарафіяльна школа, у земській школі безоплатно викладав Закон Божий священик Василь Іоаннович Капустянський.
В.І. Капустянський (нар. 5.08.1833) був сином диякона з с. Камінного Лебединського повіту. Закінчивши Харківську духовну семінарію з атестатом 2-го розряду в 1855 р., він вступив на посаду священика в с. Самотоївку, де і служив майже до самої революції настоятелем у самотоївській церкві. Понад двадцять років був Благочинним 5-го Краснопольського округу, неодноразово нагороджувався духовними відзнаками і отримував благословіння від архієпископів харківських[50].
Церковноприходська школа в Самотоївці була відкрита в 1895 р. Від початку вона була дерев’яна, а в 1905 р. була побудована кам’яна будівля. Доречно зазначити, ці приміщення збереглися до цього часу. У Самотоївці було також земське двокласне училище, відкрите в 1911 р. У приході самотоївської церкви була Катеринівка Сумського повіту, де також з 1911 р. було відкрите земське однокласне училище[51].
Храм був зруйнований у 1953 р.
Свято-Троїцький храм у Славгороді
Свято-Троїцький храм у Славгороді входить до чотиритомного ілюстрованого довідника-каталогу «Пам’ятники містобудування і архітектури Української РСР», де описані всі пам’ятники, що взяті під охорону держави, зазначений під № 633.
Про будівництво цього храму не можна розповісти окремо, не торкаючись узагалі забудови Славгорода.
Засновниками села були боярські діти Вольновської служби, які в 1668 р. продали ці землі охтирському полковнику Івану Перехрестову[52], який населив їх черкасами. Але в 1704 р. Петро І за зловживання позбавив його майже безмежних володінь, відібрав землі «на царя», залишивши хутір для проживання. У 1720 р. Славгород перейшов у володіння до царського духовника Тимофія Надаржинського. У 1799 р. він належав вдові майора (який доводився онуком Т. Надаржинському) Варварі Василівні Надаржинській, яка за свої кошти в 1807 р. побудувала новий кам’яний храм.
У 1843 р. княгиня Софія Олексіївна Голіцина[53] поновила цей храм: улаштувала новий іконостас, два кіоти, паркетну підлогу в олтарі, а в нішах зовнішніх стін установила зображення ангелів свого сімейства[54]. Її чоловік, камер-юнкер Двору Його Імператорської Величності титулярний радник князь Віктор Васильович Голіцин, будучи з 1861 р. церковним старостою, пожертвував на 2757 рублів сріблом церковних риз, триста дощок на укладання нової підлоги і готівкою 300 рублів сріблом за поправку хреста і Євангелія[55].
Ось тут доречно і нагадати, що в 1753 р. в селі було чотири дерев’яні церкви, а 1760 – три. У 1744 р. у Славгороді при грошовій допомозі прихожан був збудований храм Архистратига Михаїла, котрий у 1760 році дуже потерпів від пожежі. У 1774 р. збудували дерев’яний храм – Свято-Троїцький, котрий проіснував до кінця XVIII ст.[56] Сьогодні ми не можемо вказати місця, де стояли ці храми в Славгороді. Найімовірніше, що вони розташовувалися у тій частині села, яку називають Старосіллям.
При В.В. Надаржинській було розпочато будівництво архітектурного ансамблю в центрі села на лівому березі р. Корови. У маєтку працювала гуральня й цегельня. Завдяки останній у селі поспішно споруджувалися двоповерхові палаци за проектами кращих архітекторів, скульпторів, які працювали при Петербурзькому дворі. Таким чином, були збудовані два палаци, оздоблені колонами, альтанками. З центральної площі села відкривався чудовий краєвид на садибу. Звідси, крім будинків, на фоні зеленого парку, обмеженого високим парканом із червоної цегли, покритою бляшаною крівлею, видно було малі й двоповерхові флігелі, інші господарські будівлі, ажурно огороджені.
Праворуч – Свято-Троїцький храм. Він входив у загальний архітектурний ансамбль забудови площі. Храм збудований у вигляді античного грецького храму – периптеру в класичному стилі в другій половині XIX ст. З півдня і півночі були прибудовані невеликі прямокутні в плані приділи, котрі порушили чистоту архітектури.
Храм цегляний, оштукатурений, прямокутний у плані. Зі східного боку – напівкругла внутрішня апсида, фланкірована невеликими, квадратними в плані ризницею і дияконником. Західну частину вінчає двоповерхова, квадратна в плані дзвіниця, завершена шпилем. Вівтарна частина і дзвіниця з трьох боків обнесені колонадою тосканського ордера, завершеною на заході і сході фронтонами. Основна частина будівлі перекрита коробковим зводом.
Трактовка архітектурних деталей відзначається простотою: карнизи і капітелі негладкого профілю, бази на колонах відсутні. Будівля обнесена цегляною огорожею з арочними воротами з південного боку. В архітектурній спадщині України існує ще тільки одна периптеріальна будівля – це церква Святих Апостолів Петра і Павла у Севастополі.
Храм був освячений на честь Святої Трійці. Православна церква відносить Трійцю до двадцяти найголовніших свят. Протягом століть богослови шукали розгадку однієї з найскладніших догматів християнства – триєдності божества. Давня філософія вважала, що божеству притаманні три якості: мудрість, розум, любов. Ці якості християнська релігія втілила в три сутності: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого, які діють цілком самостійно. Таким чином, існують три головних Боги, які разом з тим є єдиним божеством.
На іконах Старозавітна Трійця зображується у вигляді трьох ангелів, які сидять за столом із розставленими на ньому стравами й посудом. У центрального ангела – золотий хліб, а в інших – срібний. Благословляючий жест рук ангелів – здавна прийнятий знак того, що вони бесідують між собою. Про що йдеться в цій мовчазній розмові? Чи не про долю народу нашого, розділеного чварами? Думається, що протягом віків Старозавітна Трійця сприймається як заклик до національного об’єднання, прагнення до розумного й божественного, як віра людини і єдність духу. Храмове свято Трійці в Славгороді відзначається через 50 днів після Пасхи (тому це свято носить назву П’ятдесятниці або Зелених свят, оскільки храми в ці дні прикрашають зеленню).
При храмі була з 1890 р. церковноприходська школа, з 1906 р. – двокласне земське училище, з 1909 р. почало діяти ще одне однокласне училище.
Перед храмом на площі до Вітчизняної війни височів мавзолей на могилі генерал-майора О.І. Корсакова. Він був поставлений 18 квітня 1818 р. Виготовлений із червоної цегли і не оштукатурений, він з часом став руйнуватися. Дерева, що росли навколо, та бузковий чагарник на його пірамідальній цегляній верхівці робили цей мавзолей романтичним та таємничим.
На цвинтарі біля церкви були чудові пам’ятники із білого мармуру на могилах Василя Петровича Голіцина, померлого у 1866 р., його дружини, яка померла на 34-му році життя.
Був також чудовий оригінальний пам’ятник на могилі княжни Варвари Олексіївни Корсакової, дочки О.І. Корсакова, яка померла, як свідчить про це напис на білій мармуровій плиті: «1833 года, июнь 16 дня в 7 часов утра, в Голландии, при выезде из Роттердама вблизи города Горкум на р. Вааль, на пароходе «Номбеген». Смерть княжни овіяна легендою про трагічний кінець розбитого кохання.
Князь визискував кріпаків нещадно. Не один з них, мабуть, жалкував, що їхні батьки втекли в ці місця з Правобережної України і заснували це село. Та все ж утиски не могли повністю вбити душу народу, і під ярмом він був красивим, духовно прекрасним.
Отже, і не було нічого дивного, що дочка князя закохалася в одного зі своїх кріпаків. За переказами, хлопець самотужки оволодів грамотою, добре грав на скрипці, а що вже вродливий був – то хоч воду з лиця пий.
Княжна поділилася своїм почуттям з батьком, зажадала, аби той дав її коханому волю і одружив їх. Князь розлютився: як це так? Його дочку, на котру задивлялися в Петербурзі графські синки, – та за підлого раба? Не бувати цьому! І він силоміць відправив дочку в Італію, начебто навчити її там музики. З плачем покидала панночка Славгород. Просила свою вірну служницю повідомляти, як будуть розвиватися події вдома.
У далекій Італії тужила князівна за своїм скрипалем, жадібно чекала вісточок від покоївки. І та писала: хотів насильно князь одружити хлопця, та він під вінцем відмовився від немилої. Ще сповіщала: мучать її коханого непосильною роботою, та він стійко витримує випробування. А потім прийшла звістка страшна: скрипаль зник безслідно, кілька тижнів де не шукали рідні – не знайшли.
Княжна все збагнула. Не витримала: ковтнула отруту, після чого довго тяжко хворіла, лікувалася в Голландії. Її тіло перевезли в Україну і поховали в рідному Славгороді на церковному цвинтарі. На надмогильному пам’ятнику – профільний барельєф покійної у вінку з квітів із зірками навколо, а під ними напис лише з двох слів: «Ось і все».
Могили неторканими залишалися до 1930-х років. Доки не знайшлися урядовці, котрі вирішили їх розрити, пояснюючи блюзнірський намір тим, що поховані – то експлуататори і, мабуть, мають на собі коштовності. Згадує свідок тієї події, уродженець Славгорода Юрій Ільїн: «Тіло княжни зберігалося в трьох трунах, трійній коробці з якогось металу. Коли зняли останню кришку, всі побачили молоду жінку, яка була мов жива. Зберігся й одяг, деякі прикраси. Через кілька хвилин тіло почало чорніти, зморщилося. Його похапцем запхали назад у труну, кинули до могили, загребли».
Лежать у Славгороді останки нещасної княжни. Мало хто пам’ятає тепер про ту могилу. Лише тополя шумить неподалік, й інколи здається, що в її вітах оживає щемлива, тужлива мелодія скрипки, та в фондах Сумського художнього музею зберігається біла мармурова плита з барельєфом жіночого профілю. Ось і все!
Про колишню красу архітектурної пам’ятки минулих століть свідчать лише фотографії, зроблені мистецтвознавцем Лукомським, що залишилися нам у спадщину[57].
На сільському цвинтарі колись стояла невеличка церква. Ця кам’яниця теж зруйнована в часи невігластва.
Багато пам’яток знищено в Славгороді. Тим дорожче для нас все те, що лишилося, вціліло, що ще не згублено в пам’яті, що є в документах, записах, картинах, фотографіях, щоб розбудити уяву про духовність, призабуту чарівність квітучого життя. Подивишся – і немов побуваєш думкою в минулих віках.
…
(продовження буде)
Попередні глави книги читайте тут:
http://krasnews.at.ua/load….5-1-0-4
http://krasnews.at.ua/load….5-1-0-5
http://krasnews.at.ua/load….5-1-0-7
http://krasnews.at.ua/load….5-1-0-8
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-23
http://krasnews.at.ua/load….-1-0-24
Джерело:
Дідоренко Л. М.
Храми Краснопільщини. — Х.: ХПММС, Видавництво САГА, 2006 р. — 112 с. — (Православні Храми Слобідської України)
Примітки:
43 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии // ХЧМГУ, 2006. – С. 313.
44 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии // ХЧМГУ, 2006. – С. 315.
45 ДАХО Ф.40, оп.110, од.зб.993, лл. 17 зв.-18.
46 ДАХО Ф.40, оп.110, од.зб.1023, лл.55 зв.-56.
47 С.В. Горохов. Подвижник Святых гор старец Софроний // СПб: «Сатисъ Держава», 2004. – С. 67-68.
48 За наказом Святійшого Синоду від 12 жовтня 1869 р. це одна з нагород для церковних старостів.
49 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии // ХЧМГУ, 2006. – С. 326.
50 ДАХО Ф.40, оп.110, од.зб.1023, лл. 34 зв.-35.
51 ДАХО Ф.40, оп.110, од.зб.1042, лл. 129-139.
52 Перехрест Іван Іванович (?-1721) – син охтирського сотника, охтирський полковник (1679-1704) з перервами. Був засланий до Архангельська, повернувся в 1714 р.
53 За народженням Корсакова доводилася правнучкою Тимофію Надаржинському.
54 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии // ХЧМГУ, 2006. – С. 316.
55 ДАХО Ф.40, оп.110, од.зб.992, л.50 зв.-51.
56 ДАХО Ф.40, оп.110, од.зб.966, л.361 зв.-362.
57 Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии // Х.: Райдер, 2001. — С. 71—73.
Ілюстрації:
У книзі використані давні ілюстрації і фото сучасних храмів Краснопільщини, виконані Козирем О. В., Цилюриком О. І., Парамоновим А.Ф., та із зібрання Державного архіву Харківської області.
Автор висловлює подяку кандидату історичних наук В.Л. Маслійчуку та директору Харківського приватного музею міської садиби А.Ф. Парамонову за цінні зауваження, та доповнення до цього видання.
Від редакції krasnews:
В електронній версії на сайті «Краснопілля. Край Слобожанський» можуть бути використані також додаткові фото- та графічні матеріали, про що повідомляється в підписах до ілюстрацій.