Блoкпocт

11725531.jpg

1987 рік був багатим на події в житті радянських людей. Вже рік військовослужбовці і цивільні ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, а в цей час на Червоній площі в Москві посадив свій спортивний літак громадянин ФРН Матіас Руст, суд над яким відбувся цього ж року. Радянські люди від душі сміялися в кінотеатрах країни на прем’єрі фільму “Людина з бульвару Капуцинів” і жваво обговорювали перший вихід в ефір телепрограми “Взгляд”. Та всі ці події мало обходили краснопільчанина Олександра Дмитровича Лазню, у якого свої спогади про той рік і, коли в травні 1987-го Й.Бродському присудили Нобелівську премію з літератури, Олександр зпльовував їдку пилюку і здирав шкіру на ногах в ашхабадській “учебці”, готуючись до відправки в Афганістан.

Мине ще більше двох років, і радянські війська залишать афганську землю, але тоді про це ще ніхто не знав та, навіть, якби й знали, до виводу треба було ще дожити… 18-річні юнаки кінця вісімдесятих вже не були тими романтиками, що першими у 1979 році перетинали афганський кордон. Вони чітко усвідомлювали, що їдуть на справжню війну, втрати якої вже давно перестали бути державною таємницею.

– Я призивався з Харкова, де навчався в одному із СПТУ, – розповідає Олександр. – Майже половину з усього призову відправили до Афганістану, але про це ми дізналися пізніше. Шість днів їхали потягом до Ашхабада, і лише наприкінці дороги сержанти, що нас супроводжували, зізнались, що через півроку навчання ми продовжимо свою службу “за річкою”.

Умови перебування в навчальному центрі були максимально наближеними до бойових. Жили в наметах прямо на полігоні, щодня марш-кидки, стрільби і, навіть стрибки з парашутом. Все це під палючим сонцем, та юнаки терпіли, знали, що це не якісь забаганки сержантів, не знущання, а необхідність. Щоб вижити там, треба терпіти тут.

«Если хочешь жить в пыли, приезжай в Пули-Хумри». Саме це місто на півночі Афганістану, центр провінції Баглан, чекало на юнака «за річкою». Розташоване воно на перетині головних транспортних магістралей, тут знаходиться вихід до тунелю Саланг – найкоротшого шляху до Кабулу. Для охорони транспортних артерій протягом всієї їх протяжності розташувались блок-пости, або так звані “точки”. На одному з таких і належало нести службу моєму співрозмовнику.

– Це таке собі укріплене містечко, де солдати різних національностей пліч-о-пліч щодня охороняли трасу і трубопровід, – продовжує Олександр. – 21 чоловік – така чисельність «населення» того містечка. Жили у “кубриках” по три чоловіки, все у нас було своє: їдальня, генератор, що виробляв електроенергію, пекарня, самі облаштували баню, і навіть басейн із старої бочки. Все було, окрім плацу. За увесь час служби жодного разу не згадали про цей атрибут армійського життя. Не до муштри було. Тож коли повернулися в Союз і кілька місяців дослужували в Підмосков’ї, перший же наказ капітана: «Всем построиться на плацу!», викликав у нас замішання. Подивились один на одного, потім з подивом на капітана і зрозуміли – ми вдома!

Але то буде потім, а поки на новобранців чекало далеко не райське життя на блок-посту. “Точки” розташовувались одна від одної на відстані до десяти кілометрів, а то й більше, тож, як магніт притягували до себе душманів.

Обстріли – звичайна справа, дня не було, щоб щось не траплялося, відтак спали з автоматами, особливо тримали в напрузі снайпери. Втрата пильності коштувала життя двом товаришам Олександра Дмитровича.

– На моїй пам’яті було з десяток серйозних нападів на нашу “точку”, дрібних обстрілів навіть не беру до уваги, – продовжує чоловік. – Звичайно, так масово і на повний зріст, як показано, скажімо, у фільмі “9 рота”, духи не йшли, та легше нам від того не було і хлопці гинули, відбиваючи ці атаки і прикриваючи автоколони.

За час свого перебування в Афганістані Олександр Лазня добре вивчив всі релігійні свята місцевого народу, ще б пак, адже це чи не єдині дні, коли можна не остерігатися нападу, бо в свята бойовики зброї до рук не брали.

– Всякого бувало, іноді лише пару годин вночі спали, іноді без пригод обходилось, – ділиться спогадами колишній “афганець”, – траплялися й нештатні ситуації. Якось забрів ішак на територію, яку контролювали наші вартові, спрацювала “сигналка”, тож хлопці негайно відкрили вогонь. Ясна річ, ішака вбили, і цього нам місцеві жителі не пробачили, і з помсти пару ночей хоч поодинокими пострілами, але вели вогонь по нашим позиціям.

З настанням ночі тривога лише посилювалась і тут головне, щоб жоден вартовий не заснув. Кожні п’ять-десять хвилин влаштовували переклички між собою, “оговорювали” кожного, щоб не дай Боже ніхто на посту не задрімав. До того ж солдатам дозволялося будь-якої миті, за власним бажанням вести вогонь по “зеленці”, звідки може надходити небезпека. Головне – якомога більше шуму. Чого-чого, а набоїв було вдосталь, їх ніхто не рахував.

Та не лише охороною магістралей займалися піхотинці. Як снайпер, оператор-навідник БМП, Олександр Лазня неодноразово брав участь у бойових виходах з виявлення і знищення караванів, якими до бандформувань доставляли зброю, гроші тощо.

– Були у нас свої інформатори, так звані “комуністи”, – продовжує свою розповідь ветеран. – Вони зустрічались з ротним, розповідали, де, коли буде йти такий караван, а ми вже йшли на його перехоплення. П’ять-сім чоловік чекали в засідці, решта їх прикривали. Якщо інформація була точною, то караван довго не чекали, максимум годину-дві, були випадки, що сиділи в засідці добу. Як правило, найбільшу активність караванщики проявляли у весняно-літній період, видвигались опівночі. Каравани налічували від 90 до 120 коней та ішаків. Ми їх пропускали, перекривали шляхи для відступу і починали “відпрацьовувати”. Таке відпрацювання тривало, як правило, до світанку.

Після цього виїздили на прочісування території і збирання трофеїв. Під час одного з таких прочісувань БМП Олександра підірвалася на міні, машину поклало на бік, та на щастя, обійшлося без жертв, хоча чоловік отримав контузію, а тяжко пораненого водія негайно відправили до госпіталю.

– Скільки грошей, як в тих мішках, я більше в житті ніколи не бачив, – посміхається О.Лазня. – Напевно вони призначались для оплати найманців із сусіднього Ірану та Пакистану. Наша зарплата, для порівняння, становила 27 чеків і нам їх вистачало. Придбавали у “дуканах” кросівки, маскувальні халати для бойових виходів, бо наше, радянське взуття не надто підходило для багатокілометрових марш-кидків в гірській місцевості. А тут десятки мішків готівкою, уявляєте? Куди їх можна витрачати в такій бідній країні? Як правило, після ліквідації каравану невідомо звідки з’являлось військове керівництво, всі трофеї, баули із зброєю вантажили у “вертушки” і більше ми їх не бачили.

В активі Олександра Лазні п’ять таких перехоплених караванів, за один з них він отримав медаль “За бойові заслуги”. Було ще подання на медаль “За відвагу”, та незабаром розпочався вивід військ, а пізніше й Союз наказав довго жити, відтак доля нагороди, як і сотень інших, залишилась без логічного завершення.

– Воювати на чужій землі важко. Для одних ми були визволителями, для інших загарбниками, та все ж великої любові і поваги у місцевого населення не викликали, – продовжує мій співрозмовник. – Одні інформували нас, хтось “зливав” інформацію душманам. Причому їх розвідка працювала досить професійно. Іноді в колоні з десятка порожніх автівок лише кілька йшло з вантажем, і духи били саме по ним.

Та справжнім шоком для Олександра і його товаришів стало одкровення того самого “комуніста”, що душмани, які ведуть обстріл їх блокпосту, знають не лише кількість його особового складу, а й володіють анкетними даними на кожного.

Олександр Лазня один з тих багатьох воїнів-афганців, хто не привіз з собою жодного фотознімку, що не дивує. Звідки на блок-посту взятися фотоапарату, та й фотографуватися їм було суворо заборонено. Але й без світлин всі ті моменти, епізоди в подробицях пам’ятаються й сьогодні. Таке не забувається, хоч, як зізнається чоловік, він би був цьому радий.

– Кілька років тому на одному з телеканалів йшов документальний фільм про Пулі-Хумрі, показували дорогу, місто, аж раптом бачу – наш блокпост – я його ніколи не забуду і не сплутаю з іншим – посміхається Олександр. – Наша “точка” розташовувалась в зеленій зоні, так званій “зеленці”, повз неї бігла річечка, тож ми прокопали русло, щоб спрямувати її безпосередньо через територію блокпосту. Пам’ятаю, коли нас звідти виводили, афганська армія вже біля воріт чекала. Все їм залишили. У нас там порядок був, охайно все, а то бачу – запустіння, безлад. Я тоді не розумів, не розумію і сьогодні, кому та війна була потрібна? Скільки техніки, ресурсів там угробили, скільки молодих хлопців віддали своє життя не зрозуміло за що. Одне знаю точно – війни були і будуть, бо хтось на цьому робить величезні гроші.

Сьогодні Олександр разом із своїм бойовим товаришем, що проживає в м.Харків, їздить на заробітки, з цього і живе. Великих статків не має, та на хліб і до хліба вистачає, говорить, добре, що пільги на житлово-комунальні послуги має, якась економія для сімейного бюджету є. Всі документи, записи, що підтверджували контузію чоловіка, загинули у вогні під час страшної пожежі військової бази в Пулі-Хумрі у 1988 році. Під час виводу видали на руки дублікат військового квитка, все інше, мовляв, отримаєте вдома. Тепер, коли зайшла мова про пенсію, щоб довести факт контузії медики запропонували взяти у ветерана пункцію спинного мозку, та той навідріз відмовився.

– Хіба ми тоді про якісь пільги чи пенсію думали, повернувся живим, то вже велике щастя, – розмірковує чоловік. – Це тепер жалкуєш, що не наполіг на оформленні необхідних документів, та чи до оформлення було, скільки клопіт було з тією пожежею складів боєприпасів в Пулі-Хумрі. Ми від міста за тридцять кілометрів стояли, але чітко бачили той величезний стовп диму, що здіймався в небо, вибухи лунали кілька діб. Потім нерозбериха з виводом військ, а потім і держава зникла, якій ми служили.


Пожежа в Пулі-Хумрі

Розговорити тих, хто служив в Афганістані, нелегко. Солдати-афганці, повернувшись з війни, не розповідали про пережите, не хочуть згадувати і зараз. Дійсно, той жах краще викинути з пам’яті. Але ні в якому разі не можна забувати, що наші хлопці робили подвиги на чужій війні. І хотілося б, щоб заслужені нагороди знайшли кожного афганця, і щоб держава без нагадувань і мітингів гідно піклувалась про них, хоч не заради нагород і пільг наші хлопці йшли служити до Афганістану. Вони просто виконували свій обов’язок перед батьківщиною, а тоді це були не просто слова.

29927401.jpg
О. МОЦНИЙ.

Відео про місто Пулі-Хумрі, пожежу на складі боєприпасів можна дізнатися за цим посиланням http://126avtobat.at.ua/index/0-37

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: