ЦEЙ CВIТ БEЗ ТEБE, ВIН POЗКOЛEНИЙ ВIЙНOЮ

84432219.jpg

Мабуть, немає жодного воїна-«афганця», який хоча б одного разу не згадав добрим словом льотчиків армійської авіації, особливо тих, хто керував транспортно-десантними вертольотами Мі-8. В умовах афганського високогір’я саме на ці гвинтокрилі машини та їх пілотів лягло основне навантаження по нанесенню бомбоштурмових ударів з повітря, висадці тактичних десантів та проведення пошуково-рятувальних операцій. Одним з таких льотчиків був командир Мі-8, капітан ( пізніше підполковник у відставці) Леонід Іванович Щербак з Грабовського.

Думка про написання серії матеріалів про «афганців» з’явилася кілька років тому. Спілкувався із земляками-інтернаціоналістами, але про всіх відразу написати неможливо. Тепер шкодую, що не встиг особисто познайомитись із Леонідом Івановичем, шкодую, що цей матеріал не вийшов за його життя, адже 20 листопада минає два роки, як Л. І. Щербак пішов у вічність. Пішов саме тоді, коли, здавалося, всі негаразди, хвилювання, переживання залишились позаду. Та пожити спокійним, розміреним життям офіцера запасу не судилось, бо війни лише розпочинаються миттєво, а ось для їх учасників вони не закінчуються ніколи.

… Народився Леонід Іванович у с. Грабовське у 1951 році і після закінчення восьмирічки в рідному селі здібний до техніки юнак вступив до одного із Сумських профтехучилищ. Та увесь час спокою не давала одна думка – хлопець марив небом. Тож коли дізнався, що першим льотним азам навчають у клубах ДТСААФ, не вагаючись, вступив туди. Зрештою Леонід зрозумів, що це захоплення переросло у щось значно більше, в те, чому варто присвятити усе своє життя, відтак наступною сходинкою до досягнення мрії стало Сизранське вище військове авіаційне училище льотчиків. А далі збувалося все, про що мріялося: кадровий офіцер, військова служба, польоти, справжнє кохання, сімейне щастя, завадити якому не змогли навіть постійні переїзди з одного місця служби на інше.

Где-то есть огонь, который нас согреет,
И милосердный свет всевидящих звёзд,
И где-то есть любовь, что однажды сумеет
Осушить до дна это озеро слёз.

Олександра Петрівна й через два роки не хоче вірити, що її чоловік пішов у інший світ. Він живе у її спогадах, снах, фотознімках. Вирішивши пов’язати своє життя з офіцером, вона знала, що від багатьох побутових зручностей, звичних для цивільних сімей, їй доведеться відмовитись. Знала, але вибір її був остаточним і єдиним – бути там, де й чоловік.
– Їздила з Леонідом всюди і мені було байдуже, яка це країна, місто – головне, щоб дах був над головою і дітям де навчатися, – розповідає дружина льотчика.

А поїздити родині Щербаків довелось чимало, адже служив Леонід Іванович і в Ленінграді, Німеччині, Львові, в Заполяр’ї.
– В Німеччині нас поселили в казармі, у кімнаті, під якою розташовувався хімсклад, – посміхається жінка. – Тож кілька разів по сигналу тривоги евакуйовували, потім знову заселяли. Так і жили, та хіба ж одні ми. В однакових з нами умовах проживали й інші сім’ї військовослужбовців. А коли після служби в Афганістані Леоніда направили до Заполяр’я, знову вирушила за ним. Замість квартири виділили нам кімнату у місцевому готелі. Пам’ятаю, що ніяк не могли нагрітися, а не мерзли там лише таргани, яких була сила-силенна. Та звикли навіть до цих незручностей.
Але, не дивлячись на всі побутові негаразди, жінка вважає ті роки найщасливішими в житті, адже були молодими, закоханими. Леонід своїх почуттів ніколи не приховував, а іноді міг таке утнути, що подібне лише в кіно побачиш.

– Він був льотчиком від Бога, тож іноді дозволяв собі трішки «похуліганити» у повітрі, – продовжує розповідь Олександра Петрівна. – Під час служби в Німеччині Леонід час від часу на тиждень відлітав на бойове чергування. І ось він перед кожним таким відльотом обов’язково підлітав ледь не до балкону нашої квартири на четвертому поверсі, куди ми перебралися після казарми. Машина робила своєрідне «па» і летіла далі. Долітався він до того, що одного разу його «викрутаси» помітив командир полку.

Добряче Леоніду тоді влетіло від начальства. Та, як виявилося, саме ці самовпевнені дії льотчика в майбутньому врятують не одне життя.
Звикнувши до постійних відряджень чоловіка, Олександра Петрівна відносно спокійно сприйняла звістку й про його від’їзд у 1980 році до Афганістану. Єдина прикрість – що їде туди без неї, але служба є служба.

– В перші роки введення обмеженого контингенту радянських військ в Афганістан мало хто знав про те, що насправді там відбувається, – каже Олександра Петрівна. – Чоловіки поїхали, а ми, дружини, чекали на них, сподівались, що це звичайне відрядження, яких до цього були сотні. Та коли одного дня в цинковій труні привезли тіло нашого сусіда, прапорщика, з родиною якого ми товаришували, я зрозуміла, що все набагато серйозніше, аніж нам розповідають. Для мене смерть нашого знайомого стала великим потрясінням, стався нервовий зрив, внаслідок чого майже рік трималася підвищена температура. А Леонід й надалі в кожному листі з Кандагару, Шиндаду, де служив, писав, як сумує за нами, розпитував про дітей, і ні слова про службу, окрім стандартних фраз: «все добре», «літаю», «служу»…

Пробита обшивка, пробито стекло,
Передняя стойка погнута,
Но ты приземлился – тебе повезло,
Тебе, и в пехоте кому-то

Зазвичай, через півроку перебування до Афганістану лозунги про надання інтернаціональної допомоги і захист південних кордонів СРСР вже не діяли, тож основним мотивом, який змушував авіаторів здійснювати іноді неймовірне, був єдиним: допомогти наземним військам, яким, як здавалось льотчикам, було куди гірше. Але й робота пілотів в Афганістані не менш складна й небезпечна – у будь-який момент по машині може полоснути черга з крупнокаліберного кулемета. Але ні ворожий вогонь, ні спека, ні потоки розрідженого повітря, які кидають машину вниз, на кам’яні зуби скель, ніщо не могло завадити льотчикам виконувати поставлені задачі. Пілоти робили все можливе, або неможливе, аби врятувати збитих товаришів чи десантників, яких «духи» затиснули в горах, навіть коли знали, що вивозити доведеться лише мертві тіла… Для них це було непохитним законом.

Гортаю льотний журнал Л. І. Щербака. В ньому каліграфічним почерком відімінника охайно виділені його бойові вильоти. У 1980 році таких було 244, а за неповний 1981 рік – 182. Ніяких емоцій, ніяких пояснень – лише цифри, за якими нерідко врятовані життя. Як тоді, коли душмани загнали в ущелину і заблокували там групу наших десантників. П’ять разів два вертольотні екіпажі, серед яких і екіпаж Леоніда Щербака, попри всі закони аеродинаміки, порушуючи існуючі норми, заборони і приписи, ледь не торкаючись гвинтами скель, під обстрілом душманів спускалися на дно ущелини, доки не забрали усіх бійців.

78747758.jpg

Тоді про подвиг льотчиків написала не одна радянська газета. Командир екіпажу Мі-8 Л. І. Щербак за вдало проведену рятувальну операцію був нагороджений орденом Червоної Зірки, хоча й міг отримати Звання Героя Радянського Союзу, принаймні було таке подання, та не судилося, навпаки він ледь не став антигероєм, більше того в одному з листів додому, Леонід Іванович попередив дружину, щоб та була готова до тривалої розлуки…

Нелегко искать объяснения и оправдания,
С пулей в груди трудно быть непредвзятым.
Но разве чужая боль не есть наказанье?
И разве нет кары страшнее, чем быть виноватым?

Солдати, як відомо, війн не розпочинають, але нерідко саме їх «призначають стрілочниками», на них перекладають відповідальність за недолугі накази, вони розплачуються за чиюсь халатність. Аякже, війна ж усе спише…

Одного дня Леоніда Щербака терміново викликали до штабу й поставили завдання: негайно вилетіти у визначений квадрат, в якому, за даними афганця-інформатора, знаходиться одна з місцевих банд. Наказ чіткий – її треба знищити. Екіпаж із поставленим завданням впорався на відмінно, а через деякий час їм повідомили, що інформація була хибною і пілоти нанесли удар не по скупченню моджахедів, а по мирному кишлаку, де відбувалося весілля. Афганець, який «злив» інформацію, зник, його так і не знайшли, а ось екіпаж Леоніда Івановича від польотів відсторонили, почалися численні перевірки.

А нещодавно Олександра Петрівна зустріла однополчанина свого чоловіка, розговорились, поринули у спогади, згадали і той прикрий випадок.
– Як, а хіба ви нічого не знаєте, дані ж підтвердились, там, в тому кишлаку, справді переховувались душмани, тож екіпаж діяв вірно. Я думав, що Леоніду про це повідомили, – почула у відповідь шокована жінка.

На жаль, військове начальство не вважало за потрібне це зробити.
– Леонід до останніх днів жив з відчуттям провини за загибель мирних людей, – зітхає Олександра Петрівна. – Так і помер у муках совісті, не дізнавшись правди.

Но где-то есть тот дом, где мы всегда будем желанны,
А в этом доме тот, кто всегда нас поймёт и простит.
И где-то есть хирург, что сотрёт все эти шрамы,
И извлечёт все пули у нас из груди.

Після Афганістану Леонід Іванович десять років був керівником польотів в одній із військових частин. «Електричний стілець» – так називали між собою цю посаду його колеги, адже відповідати доводилося за кожного, хто підіймався у повітря, але за час його керівництва не сталося жодного інциденту. Зрозуміло, що через постійну зайнятість, відрядження, вдома він бував вкрай рідко, коли вже випадала така нагода, то було свято для усієї родини. І сьогодні донька Леоніда Івановича пригадує ті моменти, коли батько забирав її з дитсадка. Після цього вона навмисно не мила руки, адже вони пахли цигаркам, бензином, вони пахли батьком.

– А яким був Леонід Іванович поза службою, у повсякденному житті? – цікавлюся в його дружини.
– Він був домашньою людиною, – чую у відповідь. – Варив суп, любив вирізати по дереву, допомагав мені на городі, хоч я його цього ніколи не просила. То були важкі часи, величезна країна незабаром накаже довго жити, пенсію військовослужбовцям не платили взагалі, або ж виплачували частинами, відтак кожен виживав, як міг. Дружини багатьох військовослужбовців приторговували цигарками, подумувала зайнятись таким бізнесом і я. Сказала про це чоловіку, а у відповідь почула: «Дружина офіцера торгувати цигарками не буде, а принесеш їх додому, викину всі пачки до однієї». І я знала, що він справді так зробить. Про таких як він кажуть – «правильний».

Саме через цю рису характеру особливих статків родина Щербаків не здобула. Зате він був товариською і не жадібною людиною, тож коли приїздив у рідне Грабовське, то було справжнє свято для його друзів і знайомих.

Каких друзей война мне подарила!
Да всех, потом назад взяла…
Убить меня хотела и, убила.
Ну что с того, что сразу жизнь не отняла?..

За майже два роки афганської війни Леонід Іванович брав участь не в одній військовій операції, та не про них він розповідав друзям, дружині. Не вибухів і скель боявся льотчик, найважчим у своїй службі вважав доставляти в Союз цинкові труни. А такі рейси з загиблими, пораненими, хворими здійснював до Кушки по два рази на тиждень. Що відчував тоді чоловік невідомо нікому, але після повернення з Афганістану він переніс декілька мікроінфарктів, та не вони загубили підполковника.

– Леонід став задихатися, і з кожним роком все більше і більше, – промовляє Олександра Петрівна. – Але знімки флюорографії показували, що все добре, лікарі, до яких зверталися, теж нічого особливого не бачили, чоловік же про свою хворобу нічого не розповідав, а вона між тим прогресувала. Одного дня його забрали до лікарні, а додому він вже не повернувся…

Все той же однополчанин, про якого згадували вище, при зустрічі обмовився, що там, в Афгані, вони перевозили якусь «хімію», яку самі вантажили у вертольоти, самі й розвантажували, тож можливо Леонід і вхопив тоді у легені тієї гидоти, але це лише здогадки, а між тим ось вже два роки, як немає на світі цієї неординарної, хороброї, чуйної людини. Вічна їй пам’ять.
О. МОЦНИЙ.

В статті використанні уривки віршів О. Войнаровської, В. Верстакова, І. Морозова

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: