Чyжe нeбo нaд Кaбyлoм

08988036.jpg

23 лютого Україна відсвяткувала День захисника Вітчизни. Ми з вдячністю згадуємо і вітаємо тих, хто захищав національні інтереси та безпеку нашої держави, цього дня традиційно вшановуємо усі покоління, які показали приклади вірності і героїзму.
Приймав цього дня привітання від рідних та близьких і краснопільчанин Віктор Васильович В‘юник, для якого ця дата має й інший підтекст – 22 лютого 1980 року він прибув до Афганістану для проходження подальшої служби.

Виконувати свій інтернаціональний обов‘язок Віктор Васильович прибув зовсім не “зеленим” новобранцем.
– На той час я вже шістнадцять місяців служив у Фастові, – згадує В.В.В‘юник. – Все складалось, як найкраще, навіть виконував обов’язки командира відділення. Тож вже мріяв про скору відпустку до рідних країв, а не про Афганістан.
Це був лише початок Афганської кампанії і рядовим військовослужбовцям це мало про що говорило. Хоча Віктор Васильович пригадує, що напруга у військах уже спостерігалася. Тут же, у Фастові, поблизу їх частини стояв і артилерійський полк, який на початку грудня 1979 року раптово підняли за тривогою і передислокували у невідомому напрямку. Все стало зрозуміло, коли 27 грудня радянські спецназівці взяли штурмом палац афганського президента Аміна. А вже 4 січня сержанта Віктора В‘юника викликав штабний писар і ознайомив його з наказом, що слід збирати речі і готуватись до зміни місця служби.

– Близько місяця перебували в різних учбових центрах, – згадує чоловік, – Спочатку в м.Остер, а потім проходили акліматизацію в Термезі. Як таких новин “із-за річки” не надходило, але між собою ширились чутки, що нічого гарного нам в Афгані не світить.
У день відльоту до Кабулу вирішили “погладити” дорогу. Батько подарував мені годинника “Польот”. Пам‘ятаю, продав його за 25 карбованців, купили виноградного вина, дечого поїсти. Випили, побажали один одному удачі, після чого сіли в літак і взяли курс на Кабул.

s43112989.jpg

Щойно прибулих солдат розмістили у наметах, кожен з яких був розрахований на сорок чоловік. Звичайно ж, побутові були умови мінімальні, та й санітарні бажали бути кращими, особливо у перші місяці.

– Перепади температури страшно нас вимотували, – продовжує розповідь Віктор Васильович. – Уявіть, вдень плюс п‘ять, а вночі вже мінус п‘ятнадцять. Тож про гарячу ванну могли тільки мріяти, бо навіть спали одягнутими. Як наслідок, з‘явились воші, кожен другий солдат страждав на дизентерію. Відтак нам наказали збирати і висушувати верблюжу колючку, з якої згодом заварювали щось схоже на чай. Цю рідину вживали натомість води, вона використовувалась і як дезинфікуючий засіб.

Врізався в пам‘ять перший тиждень перебування в Афганістані. Ми прилетіли до Кабулу літаком, а все обладнання, продукти харчування мали доставити автоколоною. Минув день, другий, а харчування все немає. Тиждень ми гризли сухарі, запиваючи чаєм, а одного разу нам привезли тушонку, датовану…1949 роком. Але нічого, голод, як кажуть, не тітка.

Пізніше стала відома й причина такої затримки. 23 лютого 1980 року при русі зустрічних колон в тунелі на перевалі Саланг утворилася пробка. Від диму та загазованості задихнулись багато радянських військовослужбовців.

– Перед кожним підрозділом стояло чітке завдання, наш батальйон ПВО, наприклад, стежив за повітряним простором. Кабульська рота де я служив і виконував обов‘язки диктора оповіщення, відповідала за небо над Кабулом, були ще баграмська, джелалабадська та кандагарська роти, які повністю перекривали небо над цими територіями.

Спочатку нас взяли під потрійну охорону. За нашу безпеку відповідали хлопці із славнозвісної Вітебської десантної дивізії, до того ж свої караули виставляли ми та бійці афганської армії, але згодом, коли трохи освоїлись, десантників від нас прибрали.

Разом із радянськими військовослужбовцями на посту повітряного спостереження знаходились і афганські спеціалісти. Один з них, як згадує Віктор Васильович, пішов у відпустку, з якої вже не повернувся. Зробити це йому заборонили його старші брати, змусивши піти разом з ними до душманів. Взагалі, при згадці про своїх афганських товаришів Віктор Васильович не приховує посмішки, хоч і визнає, що свого часу натерпівся страху через їх некомпетентність.

– Здається, на початку вересня 1980 року нам повідомили, що саме над нами має прослідувати літак, на якому в Індію з офіційним візитом направляється наш генсек Л.І.Брежнєв, – розповідає В.В.В‘юник. – Можете собі уявити, які хвилини нам вдалося пережити. А тут ще афганець – планшетист доповідає, що з пакістанського міста Квета назустріч літаку прямують якісь два об‘єкти (планшетист складає і веде орієнтовану по карті динамічну схему розташування в просторі літальних апаратів та їх руху, за якою керівник польотів у будь-який момент може мати наочне уявлення про повітряну обстановку в районі польотів – авт). Що робити? Запитую у старшого чергового майора, той знизує плечима, мовляв, раз є такий факт, треба негайно доповідати про ситуацію відповідним службам, що я й зробив. З чергування тоді я вийшов мокрий – мокрісінький, в роті пересохло, руки тремтять.

А наступного дня мене викликали на допит до співробітника особого відділу. Виявляється, після моєї доповіді на одному з аеропортів терміново підняли два винищувача, які жодних підозрілих об‘єктів не виявили, спалили пальне і повернулися ні з чим. Понад дві години особіст допитувався, хто ініціатор такої провокації, якою була її мета? Паралельно допитували і афганського планшетиста. Відверто кажучи, перелякався тоді, адже з КДБ не до жартів було, тим більше, коли мова заходить про безпеку самого генсека. Думав, що не уникнути штрафбату, але все минулося.

Сьогодні можна довго дискутувати, чи потрібна була та війна нашій державі, але тоді ж ніхто не питав на неї згоди у військовослужбовців, які не звикли і не мали права обговорювати накази. Сказано: треба захистити південні кордони нашої держави, і вони їх захищали.

44200591.jpg

– Нам говорили, що це буде недовготривале відрядження, але коли побачив, скільки вводиться військ до Афганістану, які розгорнули роботи по будівництву укріплень, сам для себе зробив висновок, що ця війна затягнеться на роки. На жаль, я не помилився. Сьогодні треба не боятися визнати, що втрати, які понесла Радянська армія на початку Афганської кампанії, викликані недостатнім досвідом ведення бойових дій в такій специфічній гірській місцевості, як афганська. Нагнали техніки, яка зовсім не пристосована для бойових дій в горах, натомість була легкою мішенню для душманів. Досвід приходив з часом, але ж хлопців не повернеш матерям. Скільки трагічних, драматичних сторінок довелось перегорнути, скільки людських доль переламав Афган.

Одного вихідного дня черговий по гарнізону привів на пост солдата, щоб той почекав, допоки підшукають, чим відправити його до Союзу. Розбалакались, виявилось, що він із Білорусії, під час однієї з бойових операцій наступив на міну. Після вибуху втратив свідомість. Скільки лежав, не пам‘ятає, поки його не підібрали наші розвідники. Вибухом йому відірвало ступню. Після цього чотири місяці лікувався у госпіталі. А у цей час його матері встигли повідомити про загибель сина, навіть труну з Афгана привезли.
Йому б, бідолашному, радіти, що живий, а він боїться матері на очі показуватись, адже чи витримає її серце таке ось повернення?

– Звичка вставати на чергування в один і той же час дає про себе знати і сьогодні, – каже В.В.В‘юник. – Але ж часові пояси у нас різні, і якщо там, в Афгані, це був ранок, то тут я встаю чітко о другій ночі, без будильника і всілякого нагадування. Так практично щоночі вже тридцять один рік. А як прокинусь, згадую хлопців – прибалтів, молдаван, білорусів, росіян, грузинів, дагестанців, з якими ділили останього сухаря, раділи один за одного, які жодного разу не дали приводу для сумніву в існуванні справжньої чоловічої дружби.

О. Моцний.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: