CИН

Чим більше живеш на світі, тим частіше переконуєшся, що нічого в цьому житті не відбувається просто так, будь-яка дія, вчинок породжує наслідки. Кілька років тому вдалося назбирати невеличкі матеріали про Миколу Ільченка-Медвідя, Володимира Бухонька і Віктора Жука, які загинули в Афганістані, адже їх довоєнне життя було так чи інакше пов’язане з Краснопільщиною. Матеріали виклав на сайті «Краснопілля. Край слобожанський» з надією, що відгукнуться знайомі, однополчани загиблих героїв, але безрезультатно. А в лютому цей матеріал надрукувала наша районна газета. Вже в останній момент без особливої надії вкінці вказав свій номер телефону.

20489849.jpg

Та через кілька тижнів задзвонив телефон: «Доброго дня, мене звати Олександра Іванівна, я мама Колі Ільченка…». Мабуть занадто збентеженим був тоді мій голос, зрозумівши це, жінка пояснила, що знайомі із Славгорода, звідки вона родом, передали їй в Харків той номер «Перемоги» із статтею про Миколу. «Я дуже б хотіла зустрітися з Вами і більше розповісти про сина, щоб якомога більше людей дізналося, яким він гарним був хлопцем». А вже незабаром ми зустрілися із Олександрою Іванівною у її рідному Славгороді, довго розмовляли і гортали сімейний альбом. Питань майже не задавав, більше слухав, адже мати пам’ятає кожен день короткого життя свого сина.

НЕПОСИДЮЧИЙ, ДОПИТЛИВИЙ, НАДІЙНИЙ

Микола народився 4 жовтня 1964 року у Славгороді, а коли хлопцеві виповнилося два роки, батьки переїхали до Харкова, але зв’язки з малою батьківщиною хлопець не поривав, на канікулах приїздив у село, мав тут багато друзів.

13525699.jpg

77815234.jpg

Допомагав стареньким по господарству, їздив в ліс по дрова, вчив сільських хлопців азам гри на гітарі, а ще страшенно любив рибалити.

66566287.jpg

48311099.jpg

Олександра Іванівна пригадує, як щойно приїхала із Харкова в Славгород, аж тут гості на поріг. Не встигла подумати, чим же їх частувати, як у дворі з’явився Коля із доверху повним пакетом риби і тут же похвалився секретом удачі. Виявляється, це дідусь-сусід порадив коробок для черв’яків заздалегідь змазати губною помадою, мовляв, рибі подобаються аромат черв’яків «у помаді».

Переглядаю фотознімки, привезені Олександрою Іванівною. На чорно-білих старих світлинах завмерли миті безтурботного дитинства Миколи, шкільні роки, а ось нові, кольорові, зроблені цифровою камерою, на яких вже дорослі однокласники, прикордонники-однополчани збираються біля могили Миколи, сюди вони приходять під час зустрічі випускників, у день народження і загибелі героя, у День прикордонника.

– У них був дружній клас, – розповідає Олександра Іванівна, – Часто збиралися у нас вдома, ходили після екзаменів в ліс на тиждень-два. Намети, сірники, крупи і все що необхідно, лежало на Колі. Інколи батьки декого з однокласників перед походом телефонують і запитують, чи буде з ними Коля? Якщо так, то відпускають своїх чад, бо Коля – сама надійність.

56490622.jpg

Згодом це підтвердять і його однополчани, яких він неодноразово виручав і підтримував спочатку в учебці в м. Пяндж Таджицької РСР, а згодом в Афганістані. Згадували, як від перевтоми нерви перебували на межі, а Микола раптом як утне якийсь жарт – хлопці від сміху по землі качаються. Пересміються, дивись, де й сили знову беруться.

А ще він допитливим хлопцем був. Якось вже після загибелі їх вчителька розповідала, що не ризикувала без підготовки відповідати на Миколині запитання, бо міг запитати таке, що навіть її чоловік, фізик-математик мусив увечері на годину занурюватись у підручники.

З поміж фотокарток випадає Миколин шкільний атестат зрілості, в якому лише відмінні оцінки, тож не дивно, що хлопець міряв вступати до університету на факультет іноземних мов, хотів побачити світ, але вступати відразу після школи відмовився. Аргументував так: спочатку треба відслужити в армії, а вже потім влаштовувати особисте життя.

– Якось лежить на ліжку і розмірковує в голос, що йому необхідно 50 тисяч карбованців, – з посмішкою згадує Олександра Іванівна, – Я ледь із стільчика не впала, адже отримувала на заводі 120 карбованців. А Микола заспокоює: «Не хвилюйся, мамуля, твій син про все подбає. Відслужу, потім інститут, а потім буде гарна робота, куплю кооперативну квартиру, щоб майбутня невістка не бажала твоєї смерті заради звільнення житлової площі, придбаю автомобіль, збудую гараж, а потім працюватиму на кишенькові витрати. На все, що я запланував, необхідно 50 тисяч».

Мати переконана, що так і було б, адже її син слова на вітер не кидав, був цілеспрямованою людиною, вчився добре, спортом займався, життя тільки починалося…

«НЕТ ПРИЧИН ДЛЯ ТВОЕГО ВОЛНЕНИЯ»

До проводів сина в армію Олександра Іванівна готувалась з притаманною жінкам ретельністю, попри дефіцит зуміла дістати правдами і не правдами навіть чорної ікри в ресторані, яку сам Микола терпіти не міг. Та якось прийшовши з роботи жінка знайшла на столі записку: «Родители! Все получилось очень неожиданно. С военкомата мы поехали с прапорщиком на Кацарскую, оттуда домой и сразу на поезд. Со мной забирают и Сашу Копейко, его родители тоже ничего не знают. Короче говоря, до скорого свидания!». Мати відразу кинулась до військкомату, де дізналася, що хлопці ще тут, але через кілька годин буде їх відправка.

85711727.jpg

– Я швиденько додому, що могла в торбу кинула, в тому числі ту банку з ікрою, готувалася до проводів, а м’ясо Колі сусіди ледь не борщів витягували, отаке буває, – згадує Олександра Іванівна, – Примчала назад, бачу ведуть хлопців, серед них Микола з порожнім рюкзаком, завжди за всіма слідкував, а собі навіть полотенце брудне в армію взяв, та зубну щітку, більше нічого. Ледве встигла йому торбу з продуктами передати. Пізніше він писав, що до Пянджу вони їхали як королі, їли бутерброди з чорною ікрою, закусували динями і кавунами.

62504828.jpg

Тримаю в руках конверт, на якому каліграфічним почерком виведено домашню адресу родини Ільченків, в розділі «Кому» коротко «Маме», беру інший конверт – те саме тільки тепер «Мамуле»… Такі листи Олександра Іванівна отримувала часто, але хотілося ще частіше. Всі вони починалися майже однаково: «Здравствуй, мама! С огромным и скучным приветом к тебе любящий тебя сын. Сразу хочу сказать, что у меня все о’кей и нет причин для твоего волнения!».

Мати звикла вірити сину, раз він пише, що їй не варто хвилюватися, значить не варто. Навіть забувся випадок, який трапився незадовго до відправки Миколи в Армію. Тоді на сусідній вулиці з почестями ховали офіцера, який загинув в Афганістані. Коля мовчки дивився на похорон і раптом промовив: «Мене теж так ховатимуть…». «Колю, ти що?..» – тільки й вимовила мати. Згодом цей випадок забувся, адже листи від сина були такі заспокійливі, в нього все добре, служить на кордоні, хоча на той час Микола вже брав участь у військових операціях в Афганістані. Це був чи не єдиний раз, коли син не сказав матері правду, не сказав заради її спокою, бо любив її понад усе…

ЧОТИРИ НАЙЩАСЛИВІШІ ДНІ

Про те що Микола давно воює в Афгані Олександра Іванівна дізналася випадково, просто почула, що у відпуску прийшов їх сусід, який служив разом із її сином. Тому вирішила розпитати, як справи, як служба? Хлопець відповідав по військовому коротко – служба йде нормально, все спокійно. А тоді саме військовослужбовцям заробітну плату підняли, тож мати й поцікавилася, скільки ж отримають солдати? І сусід випалив: «Не знаю, ми ж зарплату в «чеках» отримуємо…». Сказав – і побілів, зрозумівши, що щойно видав таємницю друга. Все зрозуміла і мати, та в листі до нього не стала нарікати, адже син не сказав правди тільки заради її спокою. Просто сказала, що все знає …

Минали тижні, життя йшло за своїм буденним графіком. Якось Олександрі Іванівні випала нагода здійснити подорож Радянським Союзом. Віддала ключ сусідці з проханням переглядати пошту і потім телефоном читати їй листи від Миколи.
Залишалось чотири дні відпустки. Дзвінок від сусідки застав жінку в Кишиневі, у слухавці пролунали рядки із листа сина: «Мамуля, буду несколько дней в Союзе. Очень хочу видеть тебя на день пограничника».

Вагань не було жодних – треба мчати до сина, і марно знайомі жінки переконували, що до Душанбе можна летіти з Кишинева. До сина – і без домашніх гостинців? Тож мерщій на літак – до Харкова. Приготування – і в новий рейс на Москву, звідти – в Душанбе, а там автобусами до місця призначення. Один з місцевих водіїв, вислухавши жінку, взявся доставити її безпосередньо до військової частини, куди «бортом» із Афгана прибув її син, який вже служив більше року.

82765346.jpg

– То були найщасливіші чотири дні в моєму житті, – продовжує розповідь Олександра Іванівна. – Чотири доби ми жили в місцевому готелі, відпочивали, фотографувалися, місцеві жителі до нас дуже добре ставилися, готували для нас національні страви. Говорила йому: «Колю, бережи себе!», а у відповідь чула його коронне: «Мамуля, нет причин для твоего беспокойства!», а ще додав, що хоче мене бачити тут наступного року у день прикордонника… То були останні чотири доби, коли мати бачина сина живим…

23232268.jpg

27 лютого 1984 року Микола Медвідь-Ільченко загинув, підірвавшись на розтяжці моджахедів. Хоронили Миколу 8 березня. Немає з тих пір для Олександри Іванівни Міжнародного жіночого дня, зате залишилась листівка від сина із привітаннями: «Милая, дорогая мамочка! Поздравляю тебя с праздником 8 марта! Желаю тебе радости, огромного счастья, успехов во всем, чтобы с твоих милых уст никогда не сходила улыбка. А главное здоровья и никогда не стареть. Любящий тебя твой сын Николай».

– Не пам’ятаю я ні похорон, ні поминок, ніби й не було мене там, – перше за всю розмову втирає сльози мужня жінка, – Все взяли на себе сусіди, родичі, куми, а ще дівчина Колі –Світлана. Вона й сьогодні називає мене мамою, допомагає, підтримує, хоча має вже власну сім’ю. Після тих похорон здоров’я надовго залишило мене, якби не знайомі і рідні, не знаю, чи вижила б..

А МІГ БИ ЖИТИ…

В офіційному документі, виданому Олександрі Іванівні військкоматом, лише кілька слів: «Підірвався на міні», але всі ці роки жінка відчувала, що від неї щось приховують. А тут якось однополчанин біля могили Миколи промовив дивне «Ех, Колька, так безглуздо загинув…» Лише минулого року мати набралась сміливості і під час поминок запитала в одного з товаришів: «Не буду влаштовувати істерики, але я мати і хочу, мушу знати, як загинув мій син!». Через тридцять років мовчання чоловік порушив обітницю мовчання.

63492578.jpg

Тоді підрозділ, в якому служив Микола, брав участь в одній із військових операцій по виявленню і знищенню лігва бойовиків. Горами, поруч один від одного, просувалися Микола, його товариш та комбат. Раптом Микола зачепив встановлену моджахедами розтяжку, пролунав вибух. Офіцер та Микола отримали тяжкі поранення. Викликані «вертушки» не змогли дістатися місця вчасно, тож вісімнадцятирічний прикордонник стікаючи кров’ю, помирав у муках, помирав, і усвідомлював це…

03591491.jpg

Не відчуло серце матері біди, бо надто вірила сину, який щоразу писав «Мамуля, нет причин для твоего волнения…».

27091758.jpg

А її син міг би жити, не лише тому, що його, тяжкопораненого, вчасно не забрали з гір, а тому, що міг взагалі не брати участь в тій операції, але він сам визвався. Між іншим, до цього Микола вже брав участь у понад десяти бойових операціях, рейдах, супроводжував колони в горах провінції Тахор.

19277298.jpg

Знаючи впертий характер Миколи, що він завжди буде серед перших в бою, його земляк з Харкова вирішив не спокушати долю і умовив командирів влаштувати Миколу замість себе, листоношею, але той навідріз відмовився. Друзям пояснив коротко: «Ви воюєте, а як я вам в очі дивитись буду, що на «гражданці» розповідатиму – як пошту розвозив?». І він пішов на свою останню операцію…

«ТУДИ ЗАБИРАЛИ НАЙКРАЩИХ»

– Після похорон до мене підійшов директор заводу «Радіоелементи», де в цеху №42 до армії працював Микола, і сказав, що я буду пишатися сином, – продовжує Олександра Іванівна. – Чим пишатися, думаю, що втратила єдиного сина, якому лише 18 років? А коли бачу, скільки квітів лежить на його могилі, скільки друзів щороку приїздить з різних міст і країн – я пишаюсь своїм сином, а вони – всі мої діти.

78439257.jpg

Багато молодих хлопців прийшли з тієї війни інвалідами. Якось під час відвідин могили Колі підійшов воїн-афганець, у нього страшна рана на шиї, видно, що кожен подих дається йому неймовірно важко. А трохи далі жіночка стоїть, за нами стежить. Підійшла, познайомились. Виявляється, це мати цього чоловіка, ходить за ним скрізь, щоб бодай чого не трапилось. І я б за Колею всюди ходила, прала б для нього, хай інвалід, аби тільки живим був. Але його немає, тому я ходжу всюди за нього, зустрічаюся з однополчанами, ходжу до школи, спілкуюсь з учнями, його колишніми однокласниками.

10689356.jpg

І буду ходити, щоб пам’ятали про Колю і про тих, хто воював і хто не повернувся з Афганістану. Поки про них пам’ятають, поки вони живі!

30500573.jpg

А ще хочу подякувати вашій газеті, я зробила її копії, роздала друзям, однополчанам Колі, всі вони передають вітання Краснопільщині, де пам’ятають про своїх земляків, повірте, це для тих хлопців, їх рідних, дуже важливо і приємно. Небайдужих людей багато, серед них моя добра знайома В. І. Муквич із Славгорода, яка передала мені газету і я зв’язалась з вами, тепер можу розповісти про свого сина – найкращого у світі.

46077845.jpg

58974659.jpg

Знаєте, туди, на війну, мабуть забирали найкращих…[/size]

Джерело: http://krasnews.at.ua

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: