CЛУЖИЛИ ДВA ТOВAPИШA

03183927.jpg

Якось один із краснопільських афганців розповідав, що протягом одного дня зустрів відразу декілька земляків на далекій афганській землі. «Світ тісний» – промовив я тоді, а чоловік з невеселою посмішкою поправив: «Та ні, світ великий, просто туди багато наших хлопців забирали». Сергій Грива із Краснопілля та Володимир Рупенко із Чернеччини до призову не були знайомими, життя звело їх у Лебединській автошколі, аби згодом вони стали найкращими друзями. Після того, що випало на їх водійську долю в Афганістані, який проїхали вздовж і впоперек, по іншому й не могло бути. Спілкуватися з ними, як журналісту, легко – що підзабув один, нагадає інший, якісь моменти розповідають з гумором, коли заходить мова про загиблих товаришів – у кімнаті зависає тиша. Багато чого пережили разом з того моменту, як 27 грудня 1983 року після «карантину» перетнули афганський кордон.

Є «ДУХИ» РАДЯНСЬКІ, А Є АФГАНСЬКІ

Те, що подальші два роки служби пройдуть за кордоном, хлопці знали, бо існувало неписане правило – так званий «перший» призов служить за межами Союзу. Хтось пустив чутки, що вони поїдуть у братню Кубу. А чом би й ні! – розмірковували Сергій з Володимиром, – пальми, океан, сигари, це саме те, що потрібно новобранцям з Краснопільщини.

46849402.jpg

Але в учебці у вірменському місті Кіровакан місцеві пояснили, що за їх пам’яті ще ніхто звідси на Кубу не їхав, тож швидше за все і хлопці виключенням не стануть, попрямують звичним маршрутом на Афган. Так і сталося.

35568796.jpg

«Дідівщина» – перша трудність, з якою довелося зіткнутися вчорашнім призовникам. В той час як, їхні вороги, «духи» афганські влаштовували засідки в горах, отримували на горіхи від старших товаришів наші «духи», радянські. І отримували добряче!

– Що було, то було, із пісні рядків не викинеш, – ділиться Сергій Миколайович Грива. – Не спорю, можливо в інших частинах такого явища не було, а ось у нас вистачало! Важко спочатку було, навіть думки різні, страшні, в голову приходили. Нас і Володею «діди» відразу охрестили «друзями-бобрами». Справа в тому, що чи від зміни клімату, чи через протяги, але наші шиї обкидало чиряками. Шиї «розперло», таке відчуття, що від плечей відразу починається голова, ну точно як у бобрів. А як боліло! І ось одного разу «дід» в цілях виховання дав мені по шиї, і треба ж статися, що від удару ту чирку прорвало і відразу таке полегшення настало! Від блаженства навіть посміхнувся, що не пройшло повз увагу «вихователя», який подумав, що я з нього сміюсь, і знову – по шиї! Ситуація з точки зору сторонньої людини, ідіотична: один б’є, інший сміється, але таке справді було.

78270817.jpg

У Володимира Миколайовича Рупенка свій спогад про «дідівське» виховання. Пригадує, як під час одного з перших обстрілів їхньої колони взяв автомат і почав гатити в бік ворога, якого, звичайно ж, не бачив.

– Встав майже на повний зріст і навмання строчу в гори, – розповідає чоловік, – А ж тут підповзає більш досвідчений солдат, як заряде в потилицю! Лежу і думаю: що знову не так роблю, я ж зараз герой, воюю, стріляю? Виявляється, в запалі бою не помітив, як «дух» з гір пристрілюється до мене. І якщо кілька попередніх його черг пройшли повз, то остання, швидше за все, мене б зачепила. Це й помітив більш досвідчений «дід», кинувся і врятував. Їду назад і думаю: все, раз в бою з «дідами» побували, то тепер друзі! Приїжджаємо – все спочатку: йди туди, принеси те. А коли черговий бій, знову вони нас, салаг, собою прикривають.

КОМАНДИР+ДИСЦИПЛІНА=ЖИТТЯ

Найпоширеніші фотознімки афганської війни – довжелезні колони на гірських серпантинах, десятки палаючих вантажівок обабіч доріг та в ущелинах. Якому Богу слід молитись, які амулети мати, щоб вижити в цьому щоденному пеклі? Чоловіки переконані, що удача, це одна із складових водійської долі, але не головна. Хочеш вижити – слухайся командира і дотримуйся елементарної дисципліни – переконані Миколайовичі і розповідають, як на все життя запам’ятали трагічний рейс 11 серпня 1984 року.

64421154.jpg

– Ми мали о п’ятій ранку виходити із Джелалабада, але проспали на цілу годину, прогавили інструктаж, – згадують афганці. – Командир супроводу тоді сказав, що на війні нічого просто так не відбувається і ця година запізнення нам ще боком вийде. І точно, тільки почали підйом на перевал Махіпар, як почався обстріл. «Налівники» (автоцистерни) встигли розвернутися, а ми ні. Бомбили нас шість годин. Один водій тоді загинув, дев’ять отримали поранення – всі дембеля. А ми ще й півроку не прослужили, руки, ноги тремтять. Тоді зрозуміли, що таке військова дисципліна.

73525999.jpg

Чим грамотніший командир, тим менші втрати серед його підлеглих – кажуть чоловіки і запевняють, що їх ротний – чи не найтолковіший з усіх командирів на світі. Він ніби нутром відчував, коли треба виїхати, коли зачекати, не боявся брати на себе відповідальність за свої рішення, як наслідок, неодноразово їх колона проскакувала без втрат там, де інші потрапляли в засідки.

62613314.jpg

– За увесь час служби він ніколи нікого з нас не назвав за званням, всіх знав поіменно, – пригадує Сергій Грива, – А ми до нього дослухалися: наказав командир колони йти усім «слід у слід», значить треба йти. За нами йшла інша колона, їдуть, хто куди, один одного обганяють, як наслідок п’ять машин підірвались на мінах.

«Мабуть дорослий чоловік, досвідчений?» – запитую і отримую приголомшуючу відповідь: «Нещодавно після училища, лейтенант, 26 років. Одного призова з нами, ми й на дембель йшли разом. У 27 йому дали капітана, отримав орден Червоної Зірки, а в Союз їхав вже майором».

ПАЛАЮЧЕ КАМІННЯ

Це в полі водіям можна маневрувати, а на гірських серпантинах і в мирний час за кожним поворотом чатує небезпека, а що вже говорити, коли 70 машин йде колоною під обстрілом, ні звернути, ні задню увімкнути. Тільки вперед, навіть якщо від палаючого пального із розстріляних автоцистерн горить каміння. Трохи забарився – сам загинеш і товаришів під кулі підставиш.

02012399.jpg

Чоловіки і сьогодні без заминок називають найнебезпечніші маршрути. Йдеш на Гардез – 100% потрапиш під обстріл. Не менш небезпечна дорога на Джелалабад, особливо перевали Махіпар та Газні. Саме по дорозі на Джелалабад герої нашої розповіді відстали від колони, наздоганяючи, звернули не туди і виїхали у сусідньому Пакистані, але вчасно зорієнтувались і таки знайшли вірний маршрут та благополучно дістались до місця призначення.

85722233.jpg

– Володю, а пам’ятаєш, як ми в Гардез йшли? Я за кермом, а ти збоку? – Звертається до товариша Сергій Грива.
– А як же, ми тоді мріяли, що як повернемося додому, то обов’язково поїдемо до мене в Чернеччину і я тебе такими смачними грушами пригощу, – усміхається Володимир Рупенко.
– Аж тут обстріл, Володька на мене бронежилет на ходу одягає, запитує, де наші каски? А я їх напередодні в кузов позакидав, щоб у салоні не торохтіли, – продовжує естафету спогадів Сергій Миколайович. – Тоді пощастило, проскочили.

З Гардезом пов’язана ще одна історія, яку сьогодні не без усмішки розповідають С. Грива та В. Рупенко, хоча тоді було не до сміху, адже саме та поїдка ледь не стала для Володимира останньою.

63680688.jpg

– Ми тоді з Гардезу поверталися, – розповідає Володимир Миколайович. – Аж тут на зустріч кілька вантажівок сунуть – не повірите, на голих металевих дисках, вся гума вигоріла, тай самі машини являли собою страшне видовище. Ми їм запаски віддали, щоб хлопці могли до частини добратися. Вони нам і повідомили, що спереду засідка, майже всю їх колону спалили. Наш ротний прийняв рішення прориватися, але по десять машин. Він вирушив першим і вже звідти по рації корегував наші дії.

Я на «МАЗі» йшов в останній, сьомій десятці «ведучим». Позаду за кермом «молоді», нещодавно прибулі солдати, попереду БМП з десантниками нас прикриває. Хлопці на броні гатять в усі боки, не розбираючись, є там «духи», чи немає. Ясна річ, вижимаємо з наших машин, усе, що можна. Аж тут посеред дороги воронка від вибуху. БТР побачив раніше, зорієнтувався, а я не встиг і з усієї дурі як вскочу!

Кермо з рук вибило і некерована багатоока вилітає з дороги і мчить вниз «зеленкою». Я й сьогодні не знаю, як я встигав маневрувати «МАЗом», наче велосипедом, поміж розбитою технікою, «барбухайками», а коли побачив перед собою підбитий танк – взагалі очі заплющив і приготувався до смерті… Відкриваю очі, а танк вже позаду – ніби хтось зверху мою машину взяв і переставив. Думаю, зараз «молоді» вирішать, що це маневр запланований, і помчать за мною, а на всіх них «рук зверху» не вистачить… Повернувся на дорогу, а вони ще далеченько, від мене відстали. Як повернулися «на базу», хлопці з мене жартували, мовляв, я своїм «МАЗом» в “зеленці” більше духів подавив, аніж десантники влучили.

ОБРЫВ В УЩЕЛЬЕ НА САЛАНГЕ РЯДОМ

Той, хто чув про Афганістан, повинен був чути і про Саланг. Побудована радянськими фахівцями гірська дорога в Гіндукуш, являє собою шосе, що пронизує гори наскрізь на висотах від 3500 до 4000 метрів над рівнем моря. Окрім того, що він є одним з найбільш високогірних, перевал увійшов в сторію тим, що радянські війська вперше у своїй історії долали гори на такій висоті. Для багатьох він став гробницею. Для Сергія з Володимиром, спогади про нього теж залишились не з приємнних.

– «Молодими» ми тоді були, на «Уралі» їхали, в кабіні якого не всі вікна мали скло, замість нього подушка, – розповідає Володимир Миколайович. – А на вулиці як на зло, хуртовина, мороз. Сергій за кермом, а я йому щомить скло притираю від інею, щоб він хоч щось перед собою бачив. Раптом «Урал» у щось уперся і далі не їде. Сергій ще трішки погазував, але марно. Вийшли подивитись, в чому справа і ледь дар мови не втратили: вантажівка вперлася у камінь, а далі – прірва… Ще б трохи нашої наполегливості – і не давали б ми сьогодні цього інтерв’ю.

Та на цьому пригоди хлопців на Салангі не закінчилися. Добу вони нічого не їли, а оскільки знаходились у кінці колони, то врешті вирішили піти на пошуки кухні, яка знаходилась десь попереду. Незабаром пошуки завершилися успішно, забравшись під брезент, зголоднілі вояки кинулися набивати речові мішки продуктами харчування. Аж тут їх дитячій радості завадив танкіст, який, прийнявши їх за поварів, попросив чайника.

– Їх екіпаж у танкові замерзав, тому кип’яток для них – єдиний порятунок, – продовжує розповідь Сергій Грива. –Знайшли ми там чайника, дали, а самі на радощах бігом до своїх машин. Наїлися і щасливі полягали спати. Лежу, а відчуваю, щось не так, ніби чогось не вистачає. А коли здогадався, ледь не помер від страху. Річ в тім, що завжди клав під голову автомата, який час від часу заважав спати, а тепер його немає. – Я на радощах, що їсти набрав, там же, біля кухні його й покинув!

Швиденько біжимо туди – немає… Ну все, трибунал! Робити нічого, довелось все розповідати начальству. Випустимо всі подробиці «грандіозного шухера», ходжу, як тінь, думаю, про свою подальшу долю. Коли із якоїсь вантажівки «дід» кличе: «Солдат, принеси чайку!». Мені вже байдуже, «дід» це, чи маршал, тому послав його подалі. А він все рівно: «Солдат, принесе чайку, тоді автомат свій отримаєш!». Виявляється, той танкіст приніс назад чайник, побачив мій автомат, здогадався, в чому справа, і віддав його у першу ж машину нашої колони. І ось уявіть ситуацію: навколо всі бігають, думають що робити, хочуть оголосити тривогу, начальство рве і мече, а тут винуватець із олімпійським спокоєм, не звертаючи ні на кого уваги, набирає у чайник кип’ятку і йде геть! Словом, замість трибуналу обмежився ударом тим самим автоматом по спині від начальства і був тому радий!

КІТ – ПРОВІСНИК ДЕМБЕЛЯ

Завжди запам’ятовується або найкраще, або найгірше – зазначають мої співрозмовники. Кажуть, від стресів рятував солдатський гумор, історії, які й сьогодні викликають усмішки на їх обличчях, хоча в ті моменти, коли ці історії народжувались, було ой як не до сміху.

– Якось ми на Салангі ночували, а вранці – в дорогу, – розповідає Володимир Рупенко. – Ми з Сергієм йдемо останніми, тож не поспішаємо, із взводним чай п’ємо. Тут підходить наш друг Вітя Горєлов, скаржиться, що в нього з акумулятором проблеми і просить «підштовхнути» його «Урал» із системою «Град». Ну я його легенько так своєю машиною «штовхнув» – Вітя покотився. Дивимось, а він швидкість скидати не збирається, навпаки, прискорюється, вже на обгін колони пішов. Через мить ротний у рацію кричить: «Що відбувається!? Куди ви Горєлова послали!?». А тим часом його «Урал» злетів з дороги і через кущі, дерева пішов вниз у «зеленку» і за мить зник з горизонту.

74457947.jpg

Всі, хто спостерігав за цією картиною, як розповідають чоловіки, подумки вже попрощались із товаришем, тож пішли шукати його решти в ущелину.

– Бачимо, стоїть той «Урал», «обійняв» величезний камінь, кабіни майже немає, ракети з «граду» її знесли, навколо сотні уламків від техніки – продовжує Сергій Грива. – Давай гукати Віктора. Тихо! Думаємо, навіть якщо вижив, то «духи» йому мішок на голову – і в гори забрали. Аж раптом дивні звуки із кабіни доносяться, заглядаємо, а Віктор опустився на долівку і спить, як дитина. Хтось тоді сказав, що він навмисне з дороги з’їхав, щоб відпочити трохи.

97391560.jpg

А тим часом наближався жовтень 1985-го – довгоочікуваний дембель для наших героїв.

31490794.jpg

– Про те, що їду додому, нікому не повідомляв, – сміється Сергій Миколайович. – Але коли зайшов у двір, на мене вже очікували усі рідні. Питаю, звідки дізнались? «А нам кіт знак подав!» – відповідають. Річ у тому, що коли йшов у армію, мені подарували кота, який майже відразу зійшов з дому і знову повернувся через два роки, якраз за пару днів до мого повернення. Де його носило, досі загадка, але судячи за зовнішнім виглядом – не бідував!

67644148.jpg

Після демобілізації життєві шляхи чоловіків дещо розійшлися. Сергій пішов працювати до агрохіму, вступив до Сумського будівельного технікуму, попрацював у шляховій дільниці, а з 1992 року і по нині є приватним підприємцем.

14646186.jpg

А ось Володимир Рупенко з того часу побував і на Півночі, і на Донбасі, і в Грузії, та зрештою повернувся до рідних країв, із Чернеччини перебрався до Краснопілля, де й проживає нині.

23658561.jpg
Рядовий, водій, в/ч 27717 Володимир Рупенко, нагороджений медалю “За боові заслуги”,
голова Сумської обласної організації «СОВЕАФ» (Спілка ветеранів Афганістану) Анатолій Линник та
старшина, командир відділення водіїв в/ч 27717 Сергій Грива.

78119118.jpg

Кажуть, та війна здружила їх на все життя, час від часу зустрічаються родинами, щось згадують, про щось воліють не говорити.
– Якби набирали до армії у більш дорослому віці, – ми б, мабуть, на багато речей дивилися по іншому, – підсумовують чоловіки, – а тоді молодими були, головами не думали, діяли на емоціях та на цікавості. Знаємо, що стріляють, що перед нами вщент спалили колону, а треба їхати. Ротний звертається до усіх – хто не хоче, хай залишається. Та як це так – при всіх сказати, що я боюсь! І їхали…

Є новини, цікаві теми? Пишіть motsnyi1976@ukr.net Телефонуйте 050-064-94-14

Джерело: http://krasnews.at.ua

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: