Cнaчaлa жизнь пpoжить бы мнe xoтeлocь…

 

 

57506523.jpg

 

“Годы детства мои,
Как я вас не ценил;
Я мечтал, чтоб вы были короче.
Годы детства мои,
Как я вас торопил,
Я спешил, вы спешили не очень”

Писав аварський поет Расул Гамзатов.

Час пролетів непомітною стрілою. Коли кінчилось веселе дитинство, прекрасна юність, свідоме життя дорослої людини, яке зараз здається декому нескінченне, згадати неможливо. Ось уже й старість – фініш життя. “Время, стой! Не спеши! – заклинаю тебя я. Я когда-то тебя не ценил ни на грош, дни свои, как полушки, швыряя”, – продовжує він. З дитинства переважна більшість людей “и жить торопится, и чувствовать спешит” (Вяземський), починає курити, пити, веде безглуздий спосіб життя. І що дивує? “Убелённая сединой”, ледь волочить ноги, немічна людина не кидає свою звичку, продовжує палити. Мабуть, це дар Божий, що люди безпечно ставляться до свого майбутнього.

10305849.jpg

Навпроти мого будинку жив поважний, авторитетний і знаний всім районом чоловік, бувало уже рано вранці він блукає по вулиці. Питаю його, чого ночами у нього в будинку світло горить? “Не сплю, задихаюсь, не можу і на п’ять хвилин заснути”.
“- Киньте палити цигарки”, – раджу йому.
“- Та кинув! Треба було 20-30 років тому це зробити, але вважав, що куріння – не біда”. Тепер легені функціонувати перестали. Ото, схилившись на стіл тільки й посплю 10-20 хвилин”.
Є над чим задуматись.

Другий товариш, бравуючи своїм здоров’ям, говорив, що може випити півлітри горілки, піде на роботу і ніхто не помітить, що він випив. Інший говорив, що вилікував свій шлунок тільки горілкою. “Это же спирт, им же раны моют”, – щоб надати більшого переконання заговорив він російською мовою. Поїхав я наступного року в Миропілля – шанованого чоловіка вже кілька місяців, як не стало. Горілка – препоганий друг і лікар.

69721362.jpg

Іноді п’ють, що трапилось на дурику, або ж всі п’ють, то і я хильнув. Деякі жіночки, коли наливають чарки, дивляться в інший бік, мов, не бачила, коли й налили. Розумні ми, а життя берегти не вміємо. “Жизнь – это то, что люди больше всего желают сохранить и меньше всего берегут”. (Ж.Лайбрюйєр).

Кажуть, що зараз погано жити, одна бідність. А хіба ми, або наші пращури, краще жили при князях, гетьманах, царях, або генсеках? Які були магазини, пригадайте, що в них було? Бувало приходить продавець Марія Омелянівна до директора друкарні, просить паперових обрізків, бо немає в що загорнути розталі карамельки, магазин неподалік від школи і дітки на перерві частенько купують. Піде він з нею в сарай, а на тих обрізках сидить не менше двох десятків курей моїх та десятків зо три сусіда, а у нічну годину господарюють пацюки, миші та бродячі собаки.

У тому ж магазині продавали білий хліб тільки хворим на виразку за довідками, виданими головним лікарем. Зараз той магазин закритий. За ним часто-густо п’ють та курять діти та двічі-тричі матері, ховаючись від людей, чоловіків і своїх дітей. Це я бачу з свого городу. Дивуюсь, як вони виховують своїх дітей і чи хочуть з них виховати порядних людей? Сумнівні такі жінки. Про них не скажеш словами Олеся Гончара: “Їй нічого буде приховувати, в її очах не бігатиме злодійкувата жіноча провинність”. (“Прапороносці”)

Я 16 років працював у нашому ПТУ. Педагогічний колектив, майстри докладають всіх зусиль, щоб їх вихованці стали грамотними спеціалістами і порядними людьми, але, як-то кажуть, у сім’ї не без виродка. Особливий наголос робиться на виховання кухарів-кондитерів, цигарка для яких, що більмо в оці або корові сідло.

В однієї дівчини я вилучив три пачки цигарок. Обіцяв їй, що поїду в її село і віддам матері, хай вона вижене з неї дур. “Налякали! Їдьте, мати теж курить”. Це було перед випускним вечором. “Ну, тоді віддам їй на випускному,” – сказав я. Ось і вечір. Іде Алла у весільній білій сукні з гарним парубком, а за нею мати, свекруха і свекор. Веселі, щасливі. Батьки залишились на подвір’ї, а Алла зайшла у кімнату, де збирались її подружки.

10753377.jpg

Я покликав її в коридор, показую ті три пачки цигарок і питаю, коли їй їх віддати, чи коли отримуватиме диплом, чи за святковим столом? Алла сполотніла, просить, благає не робити цього, бо мати її вб’є. “Мати кожну копійку берегла, на фермі її життя пройшло. Пожалійте мене! Я дурна була…” Бачу, що от-от потече її фарба з очей, я сказав, що робити цього не буду. Та я б і не зробив, бо це – ніж в саме серце при всьому народу. Перевірив зайвий раз дівочу браваду.

Прочитавши, хтось скаже, що цей чоловік, мабуть зберіг своє здоров’я. О, ні! Все це заднім числом. Я з п’яти років став пасти корову, а більш дорослі хлопці мене теж учили курити домашній самосад або докурювати недопалок. Дитинство пройшло в голоді і холоді. Бувало, женеш корову босий ранньої весни або пізньої осені, а на траві вже мороз, дивишся, де корова спорожнилась, щоб погріти там ноги, а потім спішиш до іншої купи, поки ніхто не зайняв.

А голодування! Страх згадати, що доводилось їсти. А війна! Скільки загинуло нашого брата від мін, снарядів, гранат, залишилося сліпих, скалічених… Підуть старенькі, позбирають шматки тіла в ящик або старі дерев’яні ночви, прикопають. Був Петро. Немає! Життя ні дорослого, ні дитини нічого не було варте. Та і я був не виняток. Ношу згадку війни.

І студентське життя було не дуже веселе. Одного дня 6 разів ставав у чергу за хамсою, зате потім два місяці з картоплею ласував нею. Служба проходила в Забайкаллі, де морози тієї зими сягали мінус 50-55, в Китаї та в Примор’ї – влітку дощі, сиро та зимою холодні тайфуни з ніг валять. А що значить служити на навчально-бойовому танку. Ідеш заводити його о першій годині ночі, разів зо три грієш та заливаєш водою, щоб прогріти, а він все не заводиться. Скільки разів доводилося натягувати в багнюці гусеницю.

На все життя запам’яталась офіцерська стрільба в червні 1952 року, коли над моєю головою більше, ніж двісті разів гримнула 122 мм гармата. Гільза вилітає червона з полум’ям і димом. Хоча турбіна швидко і витягує продукти згорання, але я так вчадів, що, коли виліз з люка і взявся за скобу – більше нічого не пам’ятаю. Оговтався в шпиталі на третю добу, коли зробили переливання крові. В бою такий танк робить 28-30 пострілів. Лікарі пізніше мені говорили, що це халатність командування: треба було час від часу міняти механіка-водія, а вони звалили на мене одного. Я і зараз де, що горить, димить – задихаюсь і зразу болить голова.

Все це згадки, сумні, невеселі, шукаю, де поділось моє здоров’я. В народі говорять: здоров’я, як і честь, треба берегти змолоду. Я б додав: все життя.

Коротко за спорт. Спорт – це справа молодих, здорових, дужих, а не літніх людей, з підірваним здоров’ям. Слабим спорт не прощає. Не стану приводити приклади. Спорт – це змагання, треба когось обігнати, показати кращий результат та ін. Людина силує себе, віддає останні сили, щоб не осоромитись перед друзями і самим собою. Інша справа, що треба рухатись. Рух – це життя. Але рухатись не через силу, а розумно, даючи відпочинок організму при першій потребі. Це можна робити вдома, на подвір’ї, городі тощо. З дистанції прожитих літ все це бачиться гарно.

“С начала жизнь прожить бы мне хотелось,
Но стар я стал и нет назад пути…
Я мудр. Я знаю все, что делать надо,
Да слаб я стал, на дело нету сил”,

у іншому творі говорить Расул Гамзатов. О, як це близько всім-всім літнім людям!

53085076.jpg

Мудрі люди давно помітили, що основне в житті здоров’я, хоча це ще не все, але все інше без здоров’я – ніщо.

О.ЧУГАЙ,
ветеран праці, колишній військовий, педагог.

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: