CЬOГOДНI БУЛA ВIЙНA

54227234.jpg

“Сьогодні, о четвертій ранку, без висування жодних претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони в багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста – Житомир, Київ, Севастополь, Каунас і деякі інші, причому вбито і поранено більше двохсот людей “, – було оголошено по радіо опівдні в неділю 22 червня. Повідомлення Молотова, яке тривало близько 8 хвилин, закінчувалося словами: “Наше діло праве. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами”. Молотов читав текст, часто збиваючись і насилу вимовляючи деякі слова. Пізніше, уже в 1950-х, повідомлення про початок війни були перезаписані Левітаном. Він проголошував звістку про напад Німеччини на СРСР урочистим і трагічним голосом. Але то буде згодом, а 22 червня 1941, здавалося, війна почалася для всіх однаково, і в то й же час у кожній родині по своєму.

– Мій батько Дмитро Тимофійович (на знімку вгорі) до початку війни працював дільничним інспектором у с. Покровка, – згадує колишній начальник Краснопільського райвідділу міліції, краєзнавець і давній товариш нашої газети Леонід Дмитрович Дідоренко. – 22 червня 1941 року була неділя, тож батько порався по господарству, а ближче до обіду покликав до себе, дав грошей і послав до крамниці, щоб купив йому чвертку горілки, вихідний все ж таки. Вийшов я з хати, а дощ такий ллє, немов небо прорвало. Бачу, біля репродуктора юрба селян стоїть, слухають якесь повідомлення, тут я й почув вперше слово «Війна!». Не дослухавши до кінця те повідомлення, кинувся додому, аби якнайшвидше сповістити батька. Він мовчки, без жодного слова одягнув гімнастерку, взяв карабін, наган, накинув через плече шаблю, осідлав коня і помчав до Краснопілля.

80987096.jpg
Анна Олександрівна і Дмитро Тимофійович Дідоренки

Багато людей не усвідомлювали, що означає напад Німеччини на СРСР. Деяким здавалося, що війна пройде швидко і не торкнеться їх, інші були сповнені юнацьким азартом і прагнули йти на фронт, а ось мати та бабуся Леоніда Дмитровича почали плакати, розуміючи, що батька, як людини військової, війна не омине. Зате дітвора, одягнувши будьонівки, «озброївшись» дерев’яними шаблями, зібралась на вулиці поговорити. Шкодували, що не встигнуть повоювати, адже німців швидко розіб’ють і все буде, як у пісні, яку співали в ті роки: “І на вражій землі ми ворога розіб’ємо малою кров’ю, могутнім ударом!”. На жаль, встигнуть повоювати і вони…

Щодо батька, то Леонід Дмитрович бачив його востаннє восени 1941 року. Із міліціонерів сформували дивізію НКВС, яка майже повністю полягла під м. Калінін. Можливо там і загинув Дмитро Тимофійович Дідоренко. В пам’яті сина залишився батьківський прощальний поцілунок коли прямуючи разом з іншими вершниками-міліціонерами Сумської області на Схід, заскочив на годинку попрощатися з сім’єю. Через тиждень в село вступили фашистські війська.

– У післявоєнних книгах цього не писали, можливо і зараз дехто не хоче визнавати, але дивна річ – хто усіляко намагався догодити радянським чинушам, непогано прилаштуватись і при німцях, – розповідає Леонід Дмитрович. – Була і є така категорія людей, які не уявляють свого життя без догоджання начальству, яким би воно не було. До війни один чоловік працював міліціонером в Михайлівці, попав у полон, повернувся і відразу влаштувався у поліцію. Ходив по хатах з обшуками, і до нас приходив, але фото, де батько у формі НКВС ми заздалегідь сховали. Але не довго він насолоджувався владою, «шльопнули» його наші.

Щодо долі юного Леоніда, то його дитяча допитливість, добре володіння німецькою мовою давало свої позитивні результати. Він переводив з німецької листівки, які наші літаки скидали на голови фашистів, щоб підірвати їх моральний дух. З них хлопець, а згодом і сельчани дізнавалися про успіхи радянських військ, про розгром німців під Москвою.

А коли село звільнили від німців, у їх хаті прикомандирували саперів, яким хлопець допомагав по господарству. Звикся до солдат так, що відмовився із рідними вирушати в евакуацію, і в березні 1943 року, коли йому наступив 17-й рік, добровільно пішов на фронт, став мінером. Молодість кликала до помсти за батька.

72792469.jpg
Дідоренко Леонід Дмитрович

Брав участь у визволенні Краснопільщини, Лебедина, Гадяча, Лохвиці, Пирятина, Борисполя, Києва, Василькова. Фастова і доходив майже до Житомира. Визволяв Молдавію, Румунію, воював на польській землі, саме тоді, на Віслі, йому виповнилося 18 років. Воював на території Німеччини, Чехословаччини, визволяв Прагу. А коли повернувся на батьківщину через 13 років військової служби, то, як і колись батько, відразу пішов на службу до лав міліції.

– Не вагаючись, я заповів би майбутнім воїнам нашої держави, працівникам органів внутрішніх справ, охоронцям громадського порядку: йти дорогою батьків – це найпочесніший обов’язок, приймати набутий ними досвід, – впевнений Леонід Дмитрович.

Є новини, цікаві теми? Пишіть motsnyi1976@ukr.net Телефонуйте 050-064-94-14

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: