Cyвopa шкoлa життя

60954239.jpg

Людські долі… які вони різні. Але є в деяких і спільні, однакові моменти. І це, перш за все, – Афганістан. А за тим – мужність, витривалість, дружба… Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, та ніхто і ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам‘ятати, а щоб пам‘ятати – треба знати.

Розповісти про долю людини, яка пережила Афганську війну, – справа відповідальна. А так як у журналістиці я людина нова, той й нервувала відповідно. Дуже вже хотілося написати “красиву” статтю. Але потім, поспілкувавшись з героїнею моєї розповіді, зрозуміла, що про війну потрібно писати не “красиво”, а правдиво, і ніяк інакше.

Правда про Афганську війну різна і спогади про неї різні. Моя співрозмовниця – Надія Михайлівна Підопригора не воювала з автоматом у руках чи снайперською гвинтівкою, не бачила на власні очі бойових дій, вона навіть душмана справжнього бачила тільки один раз, і то – полоненого. Але спогади про той час не полишуть жінку ніколи.

Потрапила до Афганістану Надія Михайлівна, можна сказати, теж випадково.
– Це був 1980 рік, мені було 25, – починає розповідь жінка. – А тут випала можливість поїхати за кордон “на заробітки”, от я і вирішила спробувати. Родина у нас була велика, а я – найстарша. Тим паче, що за плечима в мене була освіта і досвід роботи у Краснопільській швейній майстерні.

Тож, зважившись, тоді ще молода дівчина, пішла до військомату і записалася до числа бажаючих їхати на роботу. Тоді вона ще навіть не здогадувалася, що потрапить на війну.

– Збирали ешелон у Києві, – продовжує Надія Михайлівна. – Довелося чекати декілька днів, а потім вирушили у дорогу. Їхали сім діб до Термезу, це – в Узбекистані. У поїзді вже зрозуміли, що їдемо в Афганістан. Але страху не було, бо ще не знали, що там відбувається.

Та страх не забарився. Колону з такими ж, як вони – цивільними, котра йшла до Кабулу першою, розстріляли з гір душмани. Саме тоді і прийшло розуміння того, куди насправді вони потрапили.

– Взагалі, для мене, – зізнається моя співрозмовниця, – Афганістан став синонімом справжнього пекла: те палюче сонце зранку, спекотний вітер і пісок, що не дає дихати.

38819351.jpg

Дуже важко було спочатку звикнути до тамтешнього клімату, та й побутові умови були не кращими. Адже військову частину зводили “з нуля”. Навіть жити довелося у наметах, що вже говорити про цехи та майстерні, якими служили переобладнані будки військових автомобілів.

– Та нічого, – продовжує Надія Михайлівна, – з часом звикнути можна майже до всього. Так і працювали: ремонтували солдатський одяг, шили форму для офіцерів. Коротше кажучи, робили все, що від нас було потрібно, роботи вистачало.

88540216.jpg

Та все ж, незважаючи на буденність, постійні відлуння перестрілок та вибухів нагадували, що навкруги війна. Аби хоч якось розважити тяжкі будні нерідкими були концерти як відомих артистів, так і не дуже. Кожен такий приїзд був справжнім святом для всіх.

До розмови з Надією Михайлівною я ніколи не задумувалася наскільки важлива роль цивільних людей на війні. І, мабуть, у цьому я не самотня. А виявляється, і справді, не просто важлива, а необхідна. Адже солдатам важко було б без людей, які б готували їм їжу, прали, ремонтували одяг та взуття.

– Військова частина, в якій ми працювали, була обнесена колючим дротом і добре охоронялася, – згадує Н.М.Підопригора. – Навіть вихід у місто, наприклад, до магазину, був для нас справою небезпечною, тому ходили у супроводі озброєних солдатів. Бо, не дивлячись на пропаганду, відчувалося, що гості ми там були небажані.

40415292.jpg

63346394.jpg

Так пропрацювала Надія Михайлівна трохи більше двох років. За віддану працю у важких умовах Н.М.Підопригора отримала від держави відзнаку “За трудовую доблесть”.

– Вистачало всього – і страху, і небезпеки. Та були і гарні моменти, – говорить жінка. – Адже ми були тоді молодими і дійсність сприймалася зовсім по-іншому. Ми були впевнені, що виконуємо інтернаціональний обов’язок. Можливо зараз було б усе інакше.

15725339.jpg

По закінченню строку контракту Н.М.Підопригора вирішила повернутися додому. У Краснопіллі знову влаштувалася до швейної майстерні, вийшла заміж. Згодом змінила місце роботи і зараз працює у складі продовженого зберігання майна.

48239842.jpg

Життя все розставляє на свої місця. Минає час і спогади стають вже не такими яскравими, на зміну їм приходять нові враження й переживання. Та, мені здається, що Афганістан не зникає безслідно із душ людей, які пережили цю війну, і залишається назавжди в них у пам’яті суворою школою життя.

А.ЛЕУНОВА.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: