ДOPOГA НA ПIВДEННИЙ CXIД

36088943.jpg
 

На цей раз поїздка видалася, чесно кажучи, по не запланованому сценарією. Планували їхати двома мікроавтобусами, але через поломку одного з них наш графік відразу і зруйнувався. От і вирішили волонтери замість двох автомобілів взяти один, з більшою вантажопідйомністю і вирішити всі проблеми. Був виділений пасажирський автобус Мерседес Спринт, на якому ми вже неодноразово їздили в будь-яку погоду в АТО до наших бійців.

В автомобіль акуратно упакували овочі і фрукти, мед, олію, крупи, сало в банках і тушонку, речі гігієни і звичайно ж сумки і передачі від рідних і близьких, все це буде передано особисто в руки адресатам – військовослужбовцям Сумщини, які зараз знаходяться на передових рубежах і захищають нашу Вітчизну від російсько-терористичних військ.

Також хлопці попросили дістати військове обмундирування, так звану «горку», окуляри, десантні фляги, ремені, ложки та інші речі, необхідні для сумських розвідників з 79-ї аеромобільної бригади. І найголовніше, це дитячі малюнки, які цінуються у наших хлопців, як обереги, а кому і як своєрідні ікони, оберігають їх від лиха. І чи то трапеза або захисники йдуть на несення бойової служби, їх постійно супроводжують всі ці дитячі малюнки. Не дарма багато говорять, що деякі малюнки діють сильніше ікони і будь-якого наказу командирів.

І ось помолившись, налаштувавши навігатор, орієнтовно, на початковий пункт прибуття, ми рушили в далеку дорогу до своїх захисників. По дорозі заїхали і забрали ще одного члена екіпажу Костю, який відгулявши відпустку, повертався в свою 93 бригаду.

Через хвилин сорок всі були, як друзі. З'ясувалося, що Костя захисник Донецького аеропорту, пару раз був серйозно поранений, сам ПТУРщик (гроза ворожим танкам).

За розмовами дорога бігла і відраховувала не один кілометр вибоїстого шляху. Підійшла ніч, наплив на трасі автомобілів помітно знизився, та й розмови стали не такими сумбурними, а потім і зовсім стихли. Ось тільки музика крутилася поруч з дрімотою і нав'язувала свій мотив «Повертайся живим».

Одних намагався взяти в свої обійми сон, інші дрімали, а треті і зовсім солодко спали, їм, нібито, було все одно, що там звучить і хто що співає.

Проїхали Чутове, раптом машину почало водити, і всі в одну мить прокинулись, а в цей час водій вже натискав на гальмо, заспокоюючи себе російською добірною мовою, згадуючи чиюсь маму…

Заднє колесо наказало довго жити. До подальшого використання, навіть в якості естетичної прикраси, воно вже не підходило. Водій Андрій одразу сказав: запаска є, але її… немає. В тій запасці мікротріщина, і будь-який тиск вона не тримає.

Але крути не крути, а робити щось треба. Виявилося, насоса немає, ключ якийсь є, але він не підходить, щоб відкрутити. Слава Богу домкрат був, але йому на допомогу ще один потрібен (водії відразу зрозуміють, що до чого).

На годиннику було за північ. Почали зупиняти проїжджаючі машини. Один водій дав нам свій домкрат, а другий дав ключ.

Тут потрібно зауважити, що головним помічником в цій ситуації нам стала емблема «Волонтерський рух Сумщини», за двісті метрів побачиш і не помилишся. Напевно, це і вплинуло на хід подій, допомогу цих небайдужих водіїв до нас (у них так само були в АТО родичі та знайомі).

Поставили інше колесо, знаючи про проблеми, водій Саша (не знаємо, звідки він і куди їхав), просто взяв і дав нам ключ, витягнув ще й електронасос, накачали до визначеного інструкцією тиску, але тут же побачили, що колесо не тримає тиску, а просто на очах над нами знущається.

Олександр сказав «Знімайте і поїдемо, так вже й бути, в Полтаву і зробимо, як годиться, колесо». А щоб ми не нудьгували і не засмучувалися, він дав цілий ящик з тістечками. Так, просто взяв і дав нам на колектив. Вони виїхали з нашим водієм Андрієм в Полтаву, а це близько 40 км туди і 40 назад, не взявши за це ні копійки. Хіба таке можна забути… Ми не одні такі «камікадзе», їздимо по рідних дорогах України. На те вона, напевно, і рідна, прихистить скрізь ненька дітей своїх.

Доки хлопці їздили на шиномонтаж, ми встигли пару раз сходити за кавою на заправку, і холод і голод втамувати тістечками, і звичайно ж, розмірковуючи про якісь високі матерії.

Замінивши і прикрутивши справне колесо, Олександр подарував Андрію масивний ключ для балона, щоб він міг тепер відкрутити колесо сам в дорозі. Попрощавшись і побажавши один одному миру і добра, ми роз'їхалися в різні боки. Саша повіз кондитерські вироби на Полтаву, а ми поїхали на Новомосковськ.

Годинник відраховував п'яту ранку, дорога повела нас на Південь країни.

Дніпропетровська область зустріла дощем, двірники не встигали змивати краплі дощу. Завернули в селище Гвардійське, де розташовувалося господарство 25 аеромобільної бригади. Селище відповідає назві, де служать десантники, і проїхавши його, дорога повела нас на Черкаське, де ми повинні були висадити нашого легендарного Кіборга – Костю. Його 93 бригада розташовувалася поруч з 25 бригадою.

І ось воно КПП. Обійнявшись в машині, ми залишили тут нашого Костю. Побажали, щоб його перевели ближче до дому дослужувати свій термін служби. І звичайно ж, зустрітися в м. Суми за «чашкою» пива з таранькою.

Дощ так і не затихав, супроводжуючи Костю до КПП, за дверима якого він і зник з нашого виду.

Він був не простим попутником. Костя один з Кіборгів-добровольців, був захисником Донецького аеропорту, керував розрахунком ПТУРС (протитанковими керованими реактивними снарядами), знищував російські танки. Він став одним з кращих «птурщиків», його цінувало командування. А за першокласних «птурщиків» сепаратисти недаремно давали немалу винагороду. Якщо потрапляли в полон ці хлопці, мало хто з них виживав. В дорозі він розповів, як при відході з аеропорту йому поставили завдання знищити наш підбитий танк: для того, щоб він не дістався ворогу. Костя наказ виконав на оцінку відмінно, башта пішла в сторону від основи на багато десятків метрів. Ворогові він залишив купу металобрухту. А цей танк охороняли сепаратисти. Поміняй траки, і танк був би готовий до бою.

Від нього ми дізналися, що якби було спритнішим і професійнішим вище армійське керівництво, то аеропорт був і нині в наших руках. На це були всі передумови і підстави, тим більше на цю ділянку фронту дивився весь світ, це була наша Брестська фортеця, яку захищали 242 дні. Хлопці згуртовані, а бойовий дух займав найвищу сходинку мужності.

У Запорізькій області нас вже чекали блокпости, на яких довелося пояснювати мету поїздки. Але побачивши волонтерські посвідчення, все ставало на свої місця, ми продовжували тримати свій заданий курс. В самому Запоріжжі скинулися і купили відмінне запасне колесо, зовсім не дорого. Хлопці зробили нам знижку як волонтерам та побажали в дорогу ні жезла, ні цвяха.

Ранкові ласкаві промені сонця вели нас прямо до узбережжя Азовського моря, туди, де служать наші хлопці в різних родах військ, захищаючи Південно-Східні рубежі від російської напасті.

Перша зупинка повинна була бути в Чермалику. Там захищають наші рубежі хлопці з добровольчого батальйону ОУН (тепер Національна гвардія України). Вони вже десять місяців стоять на сторожі цих кордонів.

Встановивши на навігаторі короткий шлях, ми попрямували на Володарське. Проїжджаючи біля населеного пункту Тополине наш водій Андрій Герман розповів, що тут служать сумські хлопці, «морпіхи» ОБАГ (окрема берегова артилерійська група), які раніше служили в Севастополі і через анексію Криму вони тепер ось тут.

Справа в тому, що Андрій почав свою волонтерську справу саме з Криму. Він возив у ті часи вантажі і допомагав нашим солдатам. Так і познайомився з багатьма сумчанами, які служили на той час у Криму.

На даний момент в Андрія понад 70 поїздок за той і цей рік як до Криму, так і в АТО. Серце підказало, що треба заїхати до цих хлопців, поспілкуватися і поділитися продуктами.

Ось так ми незаплановано потрапили в підрозділ ОБАГ (берегова артилерія). Хлопцям вивантажили картоплю, буряки, соління, чай. Тут дав імпровізований концерт. Були виконані пісні як афганські, так і нові про АТО. Перші пісні на прохання хлопців були написані ще в 2014 році, починаючи з Дебальцевого тим жарким за всіма статтями літа.

Зв'язавшись по телефону з Віталієм Докаленком, ми рушили на зустріч з колишніми добровольцями, розміщеними в Чермалику. У сам населений пункт нас не пустили – це небезпечно. Селище стикається з лінією розмежування, так сказати лінією фронту, і ймовірність потрапити під обстріл ворожих снайперів дуже велика. Щоб не потрапити в неприємності, вирішено перевантажити продукти і бочки для питної води подалі від селища.

Перезавантажившись в «Таблетку», тобто санітарку, покуривши і поговоривши, сфотографувавшись на пам'ять, дізнавшись новини армійського буття, хлопці розписалися нам на українських прапорах, які ми передамо в різні шкільні музеї м. Суми та області, тим громадам, хто збирав цей волонтерський, так потрібний хлопцям на АТО, вантаж. Залишили як «морським піхотинцям», так і цим хлопцям дитячі, шкільні малюнки, і роз'їхалися в різні боки, вони в розташування своєї частини, а ми взяли курс на Маріуполь.

Під'їжджаючи до Маріуполя, місто нас зустріло холодним весняним дощем і черговим блокпостом. Правоохоронці на 7 блокпосту показали нам місце зупинки, і змусили всіх вийти з машини.

Після ретельної перевірки нас вже чекали хлопці земляки з батальйону Дніпро-1. Вони самі йдуть нам назустріч, вже довго ми ці пару кілометрів добиралися, от і вирішили допомогти нам швидше пройти контроль.

Все було перевантажено за лічені хвилини, та тут по-іншому і не можна… Перше враження – бійці були екіпіровані в добротну форму, і головне – у них були нові зразки зброї. Та й хлопці поводилися розкуто і впевнено, відчувалося, що вони вдосталь понюхали пороху. І їздили у порівнянні з попередніми воїнами не на «таблетці»-санітарці, а на цілком пристойному джипі.

Обнявшись і попрощавшись, ми – як і належить – один одному побажали миру, добра, і швидкої перемоги, в яку так хочеться вірити. Саме в перемогу над російсько-сепаратистськими загарбниками.

Знову команда по машинам, і нас навігатор повів впевнено у Морський порт, де розташовувалася 9 рота з 79 аеромобільної бригади.

В цьому підрозділі так само служать наші сумчани, а на чолі 9 роти стоїть наш земляк майор Володимир Михайлович Панченко. Десантник і льотчик-інструктор, афганець, а ще заступник обласного голови «СОВЕАФ» (Спілка Ветеранів Афганістану).

Хлопці нас зустріли привітно, як і годиться старим та надійним друзям.

Вивантажили продукти харчування, передали від обласних ветеранів Афганістану куплені «горки», одяг для розвідників, берці, десантні фляги, ремені, а також дитячі малюнки, які вони брали з особливими теплими почуттями. Відразу можна визначити – у багатьох воїнів є не тільки діти, а швидше за все і онуки.

14987527.jpg

У 79 бригаді багато добровольців, які пішли захищати свою Батьківщину без примусу, а просто за покликом серця і душі. Після розвантаження десантники показали захисні споруди, які вони будують прямо на березі моря, на пляжному узбережжі.

Тут же і живуть, охороняючи ці рубежі. Сплять у наметах. Показали, де з барж розвантажують африканське вугілля (смішно, але факт).

Тут же пригостили нас неймовірно смачним борщем, особливий смак напевно надавав пляж. Борщ, правда їли однією ложкою, яка нагадувала щось далеке зі столового сервізу, епохи неоліту.

Ну, а чай був набагато краще дорогого індійського, повірте це без перебільшення. Довелося попросити другий стакан.

І знову команда по конях, ще по світлому ми виїхали і попрямували в розташування 27 реактивного.

Проїжджаючи 3 блокпост, ми випадково познайомилися з Максимом, нас видала волонтерська картка «Волонтерський рух Сумщини», що лежить в паспорті.

Ось він і дізнався, що ми земляки, і попросив привезти йому нехай і не нові, але «живі» берці, і показав при цьому, в чому він ходить.

Вони й справді були, зверху хоч іди на виставку виставляй, а ось тріснула підошва в двох місцях поперек і вода або бруд без дозволу заходили в гості до пальців.

От він і попросив, при цьому ховаючи очі, за те, що Роменська фабрика в його рідній Сумській області шиє таке «якісне» взуття, якого на сезон не вистачає.

Як виявилося, в цей день у Максима був день народження. Ми йому передали продукти, соління, сало, салати, компоти, привітали з днем народження, побажавши при цьому миру, любові і швидкого повернення додому без подряпини і з нагородою.

Андрій, наш волонтер зі стажем, не довго думаючи, знімає з себе новеньке армійське взуття і вручає його землякові, а ті що зняв Максим, взув на себе. Тобто вони "махнули не глядя". Обмін виглядав зворушливо, як в класичному кінофільмі.

Попрощавшись та обнявшись, ми поїхали вже в апартаменти 27 реактивного артполку, в 1-й артдивізіон. Шлях ліг прямо на Азовське узбережжя.

Доїхавши до певної розвилки, нас зустріли військові для супроводу (до речі так само на «таблетці», це санітарні машини радянського зразка, які досі виконують складні бойові завдання), і в слід за ними ми вирушили в розташування частини.

Сама частина розташовувалася неподалік узбережжя Азовського моря. Тут у минулі часи розташовувалася якась частина, але з розвалом Радянського Союзу прийшла в непридатність, її залишили військові, але зараз обжита на швидку руку (у зв'язку з перемир'ям на Донбасі) нашими українськими військовими. При відведенні важкої артилерії наше командування відвело цей грізний підрозділ з бойових рубежів – згідно з Мінськими домовленостями.

За сутінками ніч йшла слід у слід. Швидко почало темніти. Ніч перетворювала щойно видимі далі і селища на суцільну темну пляму. Всю дорогу нам зустрічалися фазани, вони до того нахабніли, що перебігали дорогу прямо перед машиною. Пару разів ми зупинялися і намагалися птахів зловити. Шкода, що не було рушниці, були б на всі сто з дичиною. Так само зустрічалися і лисиці. Звичайно бойові дії і заборони на полювання внесли свої корективи в популяцію не тільки птахів, а й іншої живності.

Доки йшло вивантаження продуктів (це був наш кінцевий шлях волонтерського маршруту), дав концерт хлопцям артилеристам-реактивщикам.

Були виконані пісні, написані цьому бойовому і злагодженому 27-му реактивному артполку. Початок написання належить ще літу 2014 року під Дебальцевим, де тоді базувалася знаменита «вісімка». Тоді пообіцяв їм написати пісню за ратні подвиги. І ось тепер готова пісенна продукція виконана і високо оцінена сумськими артилеристами. Та й сцену вони завжди надавали по особливому, «по-дорослому». На вантажному автомобілі відкривалися всі борти і всі простори. Биті артилеристи жартували, це Вам не сцена, це Вам подіум. З чим було неможливо не погодитися.

Після чаювання і бутербродів, побажавши при цьому тільки перемоги, довгоочікуваного миру і швидкого повернення в свої родини живими і здоровими, ми рушили в дорогу, з прямою наводкою на рідне місто Суми.

З темряви прозвучало: Слава Україні! У відповідь: Героям Слава!

Володимир ЩЕГЛОВ.

27 АРТПОЛК

Здесь водку пьют, а там идет война,
Не знают пацаны, что будет дальше.
Куда не глянь – тупая болтовня,
Гибнут люди, молодежь и старше.
Народ и Армия, теснее стала связь,
Война сплотила и сроднила души.
За Украину мочить любую мразь,
Другие доводы, в общем, и не нужны.

Сумской артполк, лихие мужики,
Они любую выполнят задачу.
Сполна познали горечи войны,
Надежный друг сильнее за удачу.

За весь Донбасс сражается народ,
За Украину и за победу точно.
Не все решает нынче диалог,
А «грады», разрывающие в клочья.
Виват артполк, служивые страны,
За Вас осушим до дна бокалы.
Вам охранять святые рубежи,
Защитники надежные Державы.

23.09.2014г г.Дебальцево

 

Є новини, цікаві теми? Пишіть motsnyi1976@ukr.net Телефонуйте 050-064-94-14

 

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: