Мexтepлaмcькa “зeлeнкa”

11259786.jpg

Михайло Козак. Серпень 2011 р.

Війна в Афганістані, про яку свого часу багато говорили, мимоволі відходить на другий, а іноді й на третій план. Її, як і належить, відсувають більш актуальні події. І навіть ветерани, в чию пам‘ять вона врізалась так, що не зітреш нічим, все рідше про неї згадують. Як пояснює мій сьогоднішній співрозмовник, ветеран війни в Афганістані Михайло Миколайович Козак з с.Грабовське, це не тому, що згадати нічого, навпаки спогадів багато, але занадто боляче іноді повертатися до цієї теми, та робити це треба, принаймні заради пам‘яті тих, чиє життя забрав Афган.

Сьогодні у Михайла Миколайовича клопотів вистачає, адже працює механізатором у місцевому товаристві, та на момент мого візиту саме йшов дощ, тож комбайн М.М.Козака в поле не вийшов, відтак чоловік погодився виділити кілька хвилин для спілкування.

– Якби ж ви прийшли років 10 – 15 назад, я б Вам, мабуть знайшов, що розповісти, а тепер всі подробиці забулись, саме про це мріяв коли у 1987 році повернувся додому, – почав розповідь Михайло Миколайович.

Після закінчення школи тоді ще юнак Михайло Козак мріяв про небо, тож отримавши атестат вирушив шукати щастя до льотного училища.
– Приїхав, а там таких, як я, хоч греблю гати, конкурс п‘ять чоловік на місце, – продовжує чоловік. – Та поки здавав екзамени, ейфорія минула, зрозумів, що до неба ще дуже й дуже далеко і за час мого вступу набрид той гороховий суп та хліб все з того ж гороху, до того ж ще до вступу ми вже були ніби на службі: ні тобі вийти, ні кудись сходити, тож вирішив забрати документи, й повернутися додому…

Але не тут-то було. Таких, як Михайло, хто вирішив попрощатися з мрією про небо, було багато і скоро конкурс вже був ледь не півчоловіка на місце, відтак кожен потенційний курсант незабаром став на вагу золота. Як зізнається чоловік, останнім здавали фізичну підготовку, тож стометрівку він не біг, а йшов пішки в надії, що тепер точно не зарахують, але в підсумку все рівно побачив навпроти свого прізвища відмітку: “зараховано”. Залишитись в училищі не допомогли жодні умовляння адміністрації навчального закладу. Тоді один з генералів у гніві пригрозив, мовляв, забирай документи, але служити строкову службу будеш там, де Макар овець не пас. Повернувшись додому, Михайло вступив до одного з Сумських ПТУ, забувши про погрози генерала. Та скоро він отримав повістку до військкомату, а вже за день опинився в “учебці” в м. Чирчик.

– Тут готували солдат до служби в Афганістані, – каже М.М.Козак. – Тоді з нашого району багато хлопців набирали для служби саме тут. Це і Григорій Загорулько та Станіслав Петров з Краснопілля, мій земляк з Рясного Юрій Педус.

І сьогодні, коли вже минуло стільки років, чоловік згадує, наскільки важкими були тренування в учебці. Як правило термін навчання тут становив півроку, та саме в той час під час однієї з операцій в Афганістані загинула рота розвідників, тож терміново потрібно було поповнення, відтак строки скоротили.
– Командування, мабуть, вважало, що для солдата головне вміти дві речі – бігати і стріляти, тож цим і займалися увесь час, – продовжує Михайло Миколайович. – Щодня бігали на полігоні по 12 кілометрів. В один бік біжимо “порожняком”, назад нам вішають рюкзаки із дрібним гравієм. Але солдати – люди придумкуваті, тож хтось порадив у дні рюкзака зробити маленьку дірочку. Біжиш, а гравій потихеньку висипається. Але й сержанти були не простаками, скоро наші хитрощі було викрито, і у рюкзаки вже клали не дрібний гравій, а великі камені, та ще й понад норму.

По закінченні терміну навчання, Михайла Миколайовича, як здібного солдата, який щойно отримав сержантські “лички” залишали для проходження подальшої служби тут, у навчальному центрі, але це зовсім не входило в плани юнака. За його словами, вся ця одноманітність була страшнішою за всяку війну. Тож після чергової відмови направити його в Афганістан, чоловік вирішив діяти…

– Коли заступив у караул на гауптвахту, роздав цигарки ”штрафникам”, сам закурив, що суворо заборонялось, і став чекати начальника караулу, – посміхається ветеран. – І той не забарився. Так мій план спрацював і вже за кілька днів я був у афганському місті Асадабад.

Так почалися військові будні Михайла Козака у складі розвідроти 334 особливого загону спеціального призначення.

59538462.jpg
Розвідники 4 групи 1 роти. 1987 р.
Михайло Козак крайній справа.

– Близькість кордону з Пакистаном, відсутність можливості авіаційної підтримки і застосування вертольотів, розгалужена мережа добре обладнаних високогірних укріпрайонів, іноді кількісна перевага моджахедів, вимагала від нас особливої тактики дій, не характерних для інших підрозділів спецназу, – продовжує розповідь колишній десантник. – Тож ходили ми горами багато, добре, що хоч у військового командування вистачало глузду не вимагати від нас вдягати на операції наші солдатські чоботи, тож правдами і неправдами діставали кросівки, в них і йшли в гори. Робили засідки, вистежували каравани із зброєю, штурмували укріпрайони та навчальні бази душманів.

82615429.jpg
Момент нагородження М. Козака медаллю “За відвагу”.
Вересень 1987 р.

Знаючи, що свого часу Михайло Миколайович був нагороджений медаллю “За відвагу”, не зміг не запитати, за яку саме операцію він отримав таку нагороду.
– Я вже й не пам‘ятаю, адже стільки їх було, хіба ж усе в голові утримаєш. – Були вдалі операції, коли ліквідували такі бази вночі без єдиного пострілу, а були й бої, в яких гинули мої друзі. Знаєте, у стількох операціях брав участь, а по-справжньому страшно стало, коли строк служби вже закінчувався. Адже наказ про демобілізацію був підписаний, а на завдання ходили до останнього дня. Так не хотілось помирати, знаючи, що дембельський чемодан вже чекає тебе під ліжком.

Коли прилетіли в Ташкент, добре “відмітили” своє повернення “із-за річки”, тож загубив той дипломат, а в ньому всі адреси друзів, фотокартки. Ось з тих пір ні з ким з товаришів не спілкувався, – підсумовує Михайло Миколайович. Коли приїхав додому, довгий час не міг спокійно спати, тож мати, дивлячись на мої безсонні ночі, зверталась за допомогою до бабусь-знахарок. Знаю, що деякі хлопці, повернувшись з Афгана, “топили” спогади в горілці. Я відразу після демобілізації пішов працювати водієм, тож пити було ніяк і ніколи, а незабаром все почало ставати на свої місця, почав звикати до життя без пострілів, повернувся сон. Може бабчині молитви допомогли, а може час вилікував…

Після зустрічі з ветераном того ж дня я засів за інтернет в надії натрапити на якісь дані чи спогади тих, хто служив в той час, у тому ж місті, частині з М.М.Козаком, написав декілька листів одного й того ж змісту на десяток випадково знайдених електронних адрес. Чесно кажучи, на диво не розраховував, але якою була моя радість, коли отримав ось таке повідомлення від старшого сержанта, заступника командира 4 групи 1 роти 334-го ОЗСпП ГРУ Володимира Лебеденка:

“Доброго дня. Михайло Козак служив зі мною у м.Асадабад. Я був заступником командира 4 групи, а він спочатку просто розвідником, а потім командиром відділення цієї ж групи. Дякую Вам за інформацією про Мишка, радий, що він живий і здоровий, з 1987 року нічого про нього не чули. Зовсім недавно, на початку серпня у Москві на зустрічі ветеранів нашого загону згадували про нього, про штурм 18 грудня 1986 року укріпрайону “Карера” на самому кордоні з Пакистаном. Тоді загинуло 4 хлопці, двоє з яких з нашої роти. До речі, за той бій Михайла було нагороджено медаллю “За відвагу”. Розповім про один бойовий епізод за участю Михайла.

37415531.jpg
Лебеденко Володимир. Асадабад. 1986 рік.

38264619.jpg
Старший сержант, заступник командира 4 групи 1 роти 334 ОЗСпП ГРУ, м.Асадабад,
провінція Кунар. В Афганістані з квітня 1986 по листопад 1987 року.
Позивний “Москва-41”. Був поранений. Нагороджений орденом “Червоної Зірки” та медаллю “За Відвагу”.

На початку березня 1987 року було затверджено рішення командира 334 ОЗСпП Г.Бикова, згідно якого нам належало провести операцію з виявлення і знищення моджахедів у південній частині Мехтерламської “зеленки” між кишлаками Міндравур і Канда. Зацікавленість командування в “зачистці” Мехтерланської “зеленки” була прямою – у самому Мехтерлані (адмінцентр провінції Лагман) базувався мотострілецький батальон бригади і “духи” часто їм дошкуляли.

s01921930.jpg

Піший 16-кілометровий марш в район виконання бойової задачі тривав уcю ніч і вранці 9 березня ми були на місці і в засідці чекали на появу “духів”. В тому, що вони мають з‘явитись, ми не сумнівалися, адже перед цим навмисне дорогою пустили колону техніки, так би мовити “приманку”. Моджахеди мали дістатися тайника, де заховані гранатомети і нанести удар по колоні, коли та повертатиметься назад. Про існування тайника ми дізналися від афганця-інформатора. Скоро банда з‘явилася і ми відкрили вогонь. Ті “духи”, що вижили, кинулись у річку, дістались протилежного берега і сховались у заростях. Наш командир прийняв рішення послати досмотрову групу, аби дослідити місце бою.

Разом зі мною визвались йти Едік Хачатрян і Мишко Козак. По рації решта наших підрозділів були попереджені, що противник відійшов, а для огляду зони виходить наша група. Спустившись до річки, ми, прикриваючи один одного, переправились через неї. Вода була дуже холодною (все ж таки березень!) і в окремих містах сягала нам грудей, тож зброю доводилось тримати над головою, щоб не намочити.

Оглянувши вбитих і підібравши зброю – декілька АКМ китайського виробництва, ми почали переправлятися назад. І тут трапився інцидент, який ледь не коштував життя Мишкові. Уже перебуваючи на середині річки, я побачив, як коло нього з‘явився невеличкий фонтанчик від пострілу. Виявляється снайпер 2-ї роти, якого не попередили про нашу вилазку, вирішив, що ми “духи” і відкрив вогонь. На щастя він не влучив. Мишко Козак дістав зелену “ракетницю” (30 міліметровий реактивний сигнальний патрон), вистрелив нею у повітря, сигналізуючи “Я свій”. Далі ми без пригод дісталися своїх. Мишко Козак справжній товариш, з яким не страшно було йти в розвідку. Такий ніколи не зрадить і не покине в біді, саме тому товариші по Афгану згадують про нього. Передавайте йому великий привіт від мене, дуже хочу з ним побачитись. Сподіваюсь, тепер це лише справа часу”.

Сподіваюсь на це і я і при зустрічі обов‘язково передам не лише вітання, а ось і ці фотознімки нагородження М.Козака медаллю “За відвагу” у вересні 1987 року, та решту, які надіслав В.Лебеденко, за що йому велика вдячність. Сподіваємось, що незабаром бойові друзі обов‘язково зустрінуться.

О.Моцний.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: