Миxaйлo Пyлiнcький: “Єднicть cлoвa i дiлa – мiй гoлoвний життєвий пpинцип”

51212929.jpg

Краснопільський район за час свого існування бачив багатьох керівників. Одні працювали довго, інші тут з різних причин не затримувалися. Когось краснопільчани пам’ятають, а чиєсь прізвище вже й не згадають. Та не так вже й багато район пам’ятає справді харизматичних керівників, які, творивши його історію, самі стали її невід’ємною частиною. Михайло Петрович Пулінський саме така особистість. Чого лише вартий широко вживаний серед краснопільчан вислів: “При Пулінському такого б бардаку не було…”

Михайло Петрович був керівником не з місцевих, як зараз прийнято говорити, але зробив для Краснопільщини стільки, як ніхто інший. Результати його роботи пам’ятають і досі, хоча багато збудованих в ті часи об’єктів ми ж самі і зруйнували.

Михайло Петрович родом з Черкаської області, навчаючись у педінституті, познайомився із своєю майбутньою дружиною, а після народження доньки всією родиною переїхали на Сумщину – малу батьківщину дружини. Біля двадцяти років чоловік трудився у Тростянецькому районі: спочатку в школі, а потім в райкомі партії, пройшовши шлях від інструктора до другого секретаря. Працював директором Півненківського цукрокомбінату, обирався головою Тростянецької районної ради, після чого партія рекомендувала його, як здібного організатора і вмілого керівника до Краснопілля, де районна парторганізація на своїй конференції у 1978 році обрала першим секретарем райкому. До початку бурхливих 90-х він працював на цій посаді, а потім керівником обласного комітету народного контролю, керівником секретаріату обласної ради. З 1997 року – директор готельного комплексу «Хімік».

Саме в цьому готелі, де Михайла Петровича знають і поважають, відбулася ця розмова. Зазвичай він не дає інтерв’ю, але дізнавшись, що я кореспондент Краснопільської районки, без вагань погодився. Так збулась моя давня журналістська мрія – поспілкуватись із легендарним, всесильним, вимогливим першим секретарем райкому партії, нині почесним громадянином селища Краснопілля.

– Михайле Петровичу, розповідають, що ті, кого викликали свого часу “на бесіду” до райкому партії, втрачали сон і апетит, хоча, як згадують ті, хто з вами працював, ви ніколи не говорили з підлеглими на підвищених тонах. Ви практикували ранкові виїзди в господарства, на ферми, комплекси без відома голів колгоспів, додаючи їм тим самим головного болю, бо звідки їм знати, які недоліки помітили в їх господарствах. Звідки такий стиль роботи і керівництва?

– Практику починати робочий день з ранкових об’їздів виробничих об’єктів започаткував ще тоді, коли працював директором цукрокомбінату в Тростянецькому районі. Цукрокомбінат включав у себе завод, радгосп з 9-а відділками, цегельний завод, відгодівельний пункт. Головний агроном відповідав за радгосп, головний інженер – за завод, а за все, звісно, директор. Не можливо бути в курсі усіх справ підприємства, не полишаючи кабінету. Тож щоранку, відвідавши відділення чи ферму, вже о сьомій ранку у кабінеті приступав до вирішення тих питань, з урахуванням і поміченого при об’їздах. Це були не якісь мої примхи, цього вимагала справа, якою займався.


Коли приїхав до Краснопілля, цю практику не залишив. Пізніше п’ятої ранку не вставав і ближче півночі не лягав. Зате я знав стан справ не лише в господарствах та селах, а і в окремих підрозділах. Щоб вимагати від когось щось, потрібно самому працювати і знати, що саме вимагати від інших. Керівники і спеціалісти господарств в основному працювали сумлінно, з ними було цікаво порадитись, урахувати їх досвід, а тим, які не визначились або перебували не в курсі справ, що коїться на дорученій їм ділянці, потрібно вказати або допомогти.

Відповідаючи на ваше питання щодо моєї системи керівництва, скажу, що дотримувався важливого, на мій погляд, принципу: “Єдність слова і діла”. Мені й сьогодні в Краснопіллі ніхто не зможе дорікнути, що я щось обіцяв і не зробив. Може колись отримав не той результат, на який сподівався, але вибачте, іноді обставини сильніші за наші бажання. Сказано-зроблено – це такий принцип, який приносив результати, виховував діловитість, і це бачило місцеве населення, люди вірили в загальну справу. А довіра людей – завжди запорука успіху. Саме дотримання цього принципу вимагав від керівників і спеціалістів усіх рівнів в районі. Неоціненну допомогу мені надавали партійні організації.

З самого початку роботи визначились, що працювати будемо дружно, без обману. Якщо ти чогось не зміг зробити із запланованого, скажи чесно, поясни, які на те були причини, спробуємо разом виправити ситуацію. Розроблялись заходи, на виконання яких передбачались ресурси і визначались терміни та виконавці. Це дозволяло контролювати їх виконання на всіх рівнях, і той, хто не справлявся, підводив себе й інших, той мав відповідати. Постійний контроль – це дуже важливий і ефективний засіб для забезпечення здійснення поставлених завдань, а також виховує відповідальність, підвищує організованість.

Дисципліна і відповідальність – поняття широкі. Вони особисті і сімейні, колективні і суспільні. А тому величина права громадянину чи керівнику надається законами держави і в такій же величині визначаються обов’язки. Без такого взаємного зв’язку справедливості не може бути. Це повинен розуміти кожен.

За підбір кадрів районної ланки і господарств відповідальність покладалась на секретаря райкому, а значить і за результати їх роботи. Тому під час своєї праці в районі я відчував подвійну відповідальність: знизу – де кожен день кожен житель району міг запитати за будь-який неприємний випадок, і я змушений відповісти. Безумовно відповідальність знаходила і того, хто став причиною неподобства. По-друге, не менш вимогливими були і «верхи».

Пам’ятаю випадок, коли мені зателефонували із автостанції пасажири і поскаржились, що понад дві години немає за графіком автобуса до їх села. Що мені залишалося робити, коли мати з дітьми не можуть у вечірню пору дістатися додому? Змушений був потурбувати керівника і запитати, чи може колектив, де працюють прекрасні водії, допускати, щоб на їх роботу скаржились? Знаю, що директор АТП, не вирішивши питання з автобусом, власним авто відвіз пасажирів до села. Його людська свідомість, партійна відповідальність вимагали терміново вирішити питання. А в колективі на ранок були з’ясовані причини, проведена відповідна робота.

Коли до людей прислухаєшся, радишся, співставляєш свої плани з їх можливостями, тоді можна досягти справді багато. Я вдячний жителям Краснопільщини, районній партійній організації за висловлене мені довір’я і я намагався працювати так, щоб їх довіру справдити. Все те, що було зроблено в районі – то результат наполегливої праці людей, в якій є й моя скромна доля. Кожна людина своїм життям, своєю працею творить історію. Історію створює кожна сім’я, колектив, район, держава. Усвідомлюючи, що суспільство, в якому ми живемо – це живий організм із своєю структурою, законами, порядками, то лише при їх підтримці можливо забезпечити розвиток.

В структурі суспільства все пов’язано: є населений пункт, є виробництво, значить має розвиватися соціальна сфера, діяти школи, дитячі садки, лікарні, будинки культури.

В ті роки ми теж виходили з цього. Збудували півдесятка середніх шкіл, стільки ж дитячих садків, три лікарні. В районному центрі звели Палац культури із читальним, спортивним та кінозалами, де змістовно могла відпочивати молодь. Приділяли увагу розвитку спорту і сьогодні гордий з того, що ім’я багатьох кращих краснопільських спортсменів відомі в Європі.

Постійно дбали, щоб молодь залишалась у районі, щоб тут жили, працювали, створювали сім’ї. Наш край багатий порядними, трудолюбивими, знаючими і добрими людьми, патріотами.

Ми з вдячністю і гордістю говоримо, що в районі виросли 20 Героїв Радянського Союзу, п’ять Героїв Соціалістичної праці. Один з них, А.С. Чепульский і сьогодні серед нас. Його трудові і ратні подвиги, його скромність і сміливість, працьовитість і мужність заслуговують особливих слів. Добрим прикладом для молоді слугувала родина Ладних з Миропілля.

Як журналіста, я б вас просив більше на сторінках своєї газети розповідати про таких земляків, вони своєю життєвою позицією вселяють віру в людину, в суспільство.

– Пам’ятаєте, з чого розпочали, коли очолили Краснопільщину, на що в першу чергу звернули увагу?

– Напрямки розвитку сільського господарства в районі були визначені раніше, підведена значна матеріально-технічна база. Тому головним стало знайти фактори, які б сприяли підвищенню динаміки зростання. Послідовно впроваджували, поширювали кращий досвід ведення господарства.


На перший план стало питання чіткого планування, удосконалення організації праці і технології виробництва, спрямованих на підвищення урожайності і якості продукції, а значить ефективності виробництва.


Думаю, допомогло нам в цьому створення механізованих ланок по вирощуванню цукрових буряків, овочів, кормових культур і так далі. Врожаї цих культур помітно виросли, а затрати знизились. Цукрові заводи збільшили виробництво цукру, а отже і ми мали поповнення бюджету.

В тваринництві закінчили будівельні роботи на свинокомплексах в Рясному, Хмелівці, ВРХ – в Самотоївці, Осоївці, Миропіллі, Краснопіллі. Завершили будівництво кормоцехів, приміщень ферм, що сприяло підвищенню продуктивності і збільшенню обсягів виробництва продукції тваринництва.

Не можу не підкреслити, що на всіх напрямках велась робота з підвищення рівня механізації, де значну допомогу господарствам надавав колектив РО «Сільгосптехніки» на чолі з тодішнім керуючим, здібним організатором і доброю людиною П.В. Видрею. Допомагали і шефи з м. Суми.

І на сьогодні в районі головним засобом виробництва є земля. Звідси вирішення проблеми продовольства, фінансів і т.д. Це в свій час добре усвідомлювали і цінували ті, хто збудував в районі три цукрозаводи, спиртзавод. Та, на жаль, теперішні керівники цього недооцінили. А без піклування про виробництво вирішити питання економіки, соціального забезпечення просто неможливо.

– Михайле Петровичу, чи можна було тоді, на початку дев’яностих, на районному рівні врятувати якщо не всі, то хоч деякі підприємства? Чи ситуація була такою, що від керівництва на місцях нічого не залежало і підприємства були приречені?

– Хотів би нагадати, що політика – це діяльність людей, спрямована на реалізацію особистих і групових інтересів і цінностей. Державну – формують наші обранці. Ось тут давайте шукати відповідь на це складне питання.


Перехід від загальнонародної форми власності до приватної, колективної, процес приватизації відбувалися на основі не надто досконалих законів, в які ще й постійно вносилися зміни. Кадри на місцях поверхнево їх знали і так виконували. Як завжди зверху чинився тиск на чиновників і керівників, на різні служби. Зацікавлених, хто хотів увірвати, було багато і вони поспішали скористатися ситуацією. Підганяли на всіх рівнях процес узаконення придбання підприємств. Яку політику в селі, в районі в цих умовах проводила влада, самоврядування, які дії були спрямовані на вирішення долі підприємств і колективів?

Закони, методики, форми, долі підприємств якщо й обговорювались, то поверхово, рішення в такому разі не приймались, пропозиції не направлялись. Чекали звідкись власника. Вони знайшлись в Сумах, в Києві, а робота підприємств був паралізована.


Коли вирішується доля підприємства, це період надзвичайний, це доля людей, це частина структури економіки.

Я пам’ятаю, під час своєї роботи, в районі виникла проблема в зв’язку з введенням в дію нового Сумського молокозаводу. В області вирішили, що разом з іншими сировинними зонами, до його складу ввійдуть господарства Краснопільського району, а місцевий маслозавод необхідно закрити, обладнання якого морально і фізично зношене.

Ось тут розпочалася серйозна боротьба за наш маслозавод. Запрошувались спеціалісти, переконувалось керівництво області і галузі про його збереження. Без зайвого шуму, на всіх рівнях доводили незручність, економічну невигідність закриття для району. Перевезення продукції вимагало додаткових затрат, транспортування молока до Сум впливало на якість продукції, в разі закриття заводу погіршиться обслуговування населення району і господарств.

Однак розуміли, що потужності заводу не витримують жодної критики і це вагомий аргумент для його закриття. Та позбавляти колектив хоч і невеликого, та все ж джерела прибутків, було не можна. І ми знайшли вихід, такий собі компроміс. Домовились, що певний час господарства, ближчі до Сум, возитимуть туди молоко, а тим часом із залученням місцевих коштів і ресурсів збудували цех, мінізавод, який забезпечував не лише жителів району.

Звичайно, ситуація не аналогічна тій, що з приватизацією, але при рішучому, наполегливому підході до захисту своїх прав колективом, керівником господарства, району, депутатів можна було мати інші результати.

Хто б не був керівником господарства чи району, йому потрібно знати закономірність: якщо виробництво продукції забезпечує лише внутрішні потреби, це ще не розвиток. А ось коли після задоволення своїх потреб реалізується продукція за межами – тоді є розвиток і перспектива.

Для вирішення цього потрібно використовувати всі напрямки діяльності людей, постійно, уміло проводити непросту роботу, мудро залучати не лише керівників, а й власників, бо в селі, в районі об’єднуються суспільні інтереси.

– Михайле Петровичу, поясніть таку річ. Кілька десятиліть працювала потужна машина пропаганди, яка налаштовувала людей на будівництво, створення суспільних благ, після війни державу практично з нуля відбудували, а після розпаду Радянського Союзу лише за кілька років ми самі ж зруйнували те, що будували для себе. Чому так?

– Я б не повністю погодився, що зруйнували самі, коли не стало Радянського Союзу. Реалії життя яскраво довели, що подальшою метою «демократів» була зміна державного устрою. Замість держави з суспільною формою на засоби виробництва, де виробничі відносини базуються на взаємодопомозі і співпраці – до капіталістичного, з приватними і колективними формами, де домінує господство і підлеглість, а головне – накопичення капіталу.


Запустили широку пропагандистську кампанію, націлену на «демократизацію» суспільства, доводилась невиправданість планової системи, що приватизація – це шлях до покращення управління підприємствами. ЗМІ виступили з неймовірною критикою партії та її кадрів. Дехто розгубився, дехто, не витримавши тиску, без супротиву залишали роботу. Щоправда, були і такі, що пристосувались, робили, що накажуть.

Складності і перебої в забезпеченні підприємств енергоносіями, високі ціни, несвоєчасна оплата за продукцію унеможливили своєчасну виплату зарплату працюючим. Все це призвело до збоїв в їх роботі, а подекуди і повної зупинки.

У нас, українців, серед безлічі плюсів є одна негарна якість: дивитись у очі, погоджуватись, в той же час думати, якби один одного обдурити, використати. Одні називають це хитрістю, інші лицемірством.

Не знаю, наскільки це правда, але мені доводилось чути, що коли працівники Мезенівського цукрозаводу дізнались, що їх підприємство збираються “різати”, вони організували чергування, охороняли завод власними силами. Але тодішній директор переконав працівників, що нічого страшного не станеться, якщо для “спільного блага” вивезеться трохи металобрухту. У нас все починається із взятої цеглини чи гвинтика. Переконаний, що з подібного починалася трагічна доля й інших зруйнованих підприємств району.

– Це правда, що ви планували і вимагали від голів колгоспів на кожній фермі наявність душових та ще і з саунами?

– Не лише планували, а й багато вдалося, правда не все. Робота в тваринництві дуже відповідальна і нелегка. Вона ставить свої особливі вимоги до режиму, забезпечення технології утримання та збереження тварин, дотримання санітарних умов та якості продукції.


В цій галузі працюють переважно жінки, які щоденно розпочинають свою роботу до схід сонця, та й закінчують після заходу. А ще ж домашнє господарство, діти, родина. Витримують такі умови і обсяг робіт лише люди трудолюбиві, вольові, відповідальні і з великим серцем.

Вони заслуговують значно більшої уваги, чим вдалось зробити і по механізації трудомістких процесів, поліпшення побутових умов, та і матеріальному забезпеченню.

Керівники господарств це розуміли і вирішували дані питання. Та окремим доводилось сприяти. Значну допомогу надавали колективи РО «Сільгосптехніка», РЕМу, лісгоспзагу, цукрових заводів.

Велика робота проведена по будівництву під’їзних доріг до ферм. Побудовані будинки для тваринників і механізаторів в Сінному, Малій Рибиці, Покровці, Хмелівці, Самотоївці, Угроїдах, Мезенівці.

На фермах створювались кімнати відпочинку, працювали навіть лотки без продавців, де можна купити предмети першої необхідності. Так, справді, будували де душові, де сауни.

Були і більш складні питання, які піднімали люди. Згадую стурбовану розмову тодішнього голови колгоспу М. Й. Усика, який зауважував, що жителі села Запсілля роками живуть в тривозі під час весняної повені, коли місток через Псел затоплює вода. Село залишається відрізаним водою, щоб дістатися дітям до школи, чи селянам до лікарні, доводиться використовувати човни, а це не лише незручно, а й небезпечно.

Кілька років працювали над цією складною і важливою людською проблемою, та з допомогою обласної ради, керівництва обкому партії це питання було вирішено. Збудовано два добротні мости і дорогу, які стали не лише в нагоді людям, а й досі сприяють в економічному розвитку навколишніх сіл і району в цілому. Значний внесок у спільну справу зробив керівник господарства з Великої Рибиці М.П. Калініченко.

– Багато з Ваших соратників після розпаду Союзу відразу чи трохи згодом залишили Комуністичну партію, розлучилися з партквитками, Ви залишились комуністом?

– Я нікуди не збираюсь переходити і всі свої ідеї та переконання не змінюю і не вважаю справжніми комуністами тих, хто перейшов до інших партій. Хочу запитати у себе, у вас та в інших, чи запропонував сьогодні хтось краще, взамін того, що було? Мої ідейні переконання базуються не лише на теоретичній основі, вони перевірені життям, формувались і стверджувались в радянські часи, та піддаються новій перевірці в умовах, яких світова практика не знала. Під керівництвом Комуністичної партії країна Рад на ділі довела здатність бути лідером і організатором вирішення життєвих питань широких верств трудового народу. Темпи і обсяги виробництва в промисловості, сільському господарстві, будівництві і транспорті не знали аналогів у світі. В якій іншій країні стільки будували житла і безкоштовно виділяли його населенню? Безкоштовною була освіта і охорона здоров’я, громадяни забезпечувалися роботою за їх освітою і бажанням, їх чули і розуміли. Краснопільчани відчували ці загальні державні блага і разом з усим народом відповідали самовідданою працею і патріотизмом в роки війни.


Безумовно, були і прорахунки. Можливо темпи позначалися на якості, а щедрість – на власних умовах життя. Занадто уваги приділялось розвитку великих міст, і недостатньо – села.

Та не було такого, що ми чуємо і бачимо сьогодні. Там мати покинула або продала дитя, інша народжує, щоб заробити грошей на найнеобхідніше, не може прогодувати і виховати дитину, бо немає роботи. Ось ви людина молода, але ще пам’ятаєте Радянський Союз, невже було тоді стільки безхатченків? Дайте людині роботу, вона не тільки для себе, а й для інших заробить. А що поганого було в тому, що люди самі брали участь у самоврядуванні населеного пункту? Пам’ятаєте, народні дружини, товариські суди, змагання за кращий населений пункт в плані правопорядку. Діти навіть у вечірній час почували себе безпечно, а тепер батьки змушені проводити та зустрічати дітей із школи.

Я довгий час виконував депутатські обов’язки. Накази виборців були найвідповідальнішим дорученням. Щоразу на зустрічі з виборцями ти мусив інформувати, на якому рівні їх виконання. Та я не можу збагнути сучасну систему виборів. Якщо на рівні району і області ми більш-менш знаємо, за кого голосуємо, то до Верховної Ради обираємо “котів у мішку”. Як можна розраховувати на підтримку району, області депутата, якщо він не знає їх проблеми? Чи могли ми свого часу скільки всього зробити в районі, якби не постійна допомога наших депутатів у Верховній і обласній Радах, зокрема В.І. Черепа, В.А. Шевченка, О.П. Чернявського?

Тих, хто загубився у своїх ідеях, хто по декілька разів переходить з однієї партії в іншу, як це відбувається з багатьма депутатами Верховної Ради, можна назвати зрадниками, після цього таким людям важко повернути довіру. А якщо це супроводжується великими сумами грошей, то це не лише зрада однопартійців, а й виборців, які вручили йому мандат народного депутата. Тут втрата людської гідності, приниження державного органу, а це неминуча відставка або ж складання депутатського мандату за моральними причинами.

Деякі політики закидають докір, що, мовляв, корупція йде з Радянського Союзу. Та в ті часи таким не було місця ні в Верховній Раді, ні в партії. Як і більшість громадян України, я чесно виконую закони держави, в якій живу, бо вони прийняті обраними народом народними депутатами. Мої ідейні переконання не дозволять погодитися з тим, щоб велась торгівля людьми. Вважаю найгрубішим приниженням гідності людини, коли їй неможливо знайти роботу, джерела забезпечення життєвих потреб.

Не повірю, що неможливо визначити природу таких негативних явищ, як самогубство, вбивство. А якщо справді вони виникають на побутовому чи соціальному грунті, на основі бізнесу, то яка їм протидія?

Кожна людина прагне жити чи працювати там, де порядок, затишок і готова все робити для їх підтримки. Якщо ти живеш у цій державі, працюй, плати податки, дотримуйся законів і дисципліни, бережи природу, а держава має забезпечити ті права на життя, які визначені Конституцією. Думаю, такої думки і мої соратники по партії.

Сьогодні багато критиків тодішньої радянської системи хоче на цьому заробити політичний капітал, ніж реально допомогти в даних умовах. Капіталізм – це чиєсь сьогоднішнє, комусь минуле, а у нас невизначеність. Чекаємо, які встановлять тарифи, курс гривні, кого судитимуть, кого милуватимуть. Мені в своїх поглядах перелаштовуватись не бачу потреби, а ось тактику, форми і методи роботи вимагають враховувати умови, в яких живемо.

Я люблю країну, в якій народився і живу. Ця любов формувалась природою, способом життя, людьми, які мене оточували. Щодо майбутнього, то нам треба визначитись, обирати до влади тих, хто не гудить свою державу і людей, а дбає за неї. Свого часу все робилось, щоб в державі не було бідних, і в значній мірі це вдавалось. Сьогодні занадто гостро постала проблема з мораллю, точніше її відсутністю. Чого лише варті заробітки на дітях. Хіба це в українських традиціях?

Ні одна з партій до сьогодні не виступила, не взяла на себе відповідальність, не стала в авангарді робітників, селян, інтелігенції в розбудові дійсно справедливого суспільства. Хоч партій безліч, всі вони обслуговують інтереси незначної частини бомонду, або ж створюються на короткий термін, аби ціною порожніх обіцянок пройти до парламенту.

– А Ви не відчували себе “гвинтиком” у тій системі, чи могли прислухатися до думки іншого, якщо вона суперечила лінії партії?

– У роботі я ніколи не використовував таких методів, як перекричати чи переспорити. Якщо вступав у дискусію з людиною, я прагнув її зрозуміти і вже потім доводив свій погляд на предмет дискусії. Як правило, порозуміння знаходили.


Хочу сказати, що в партійних органах працювали грамотні люди з достатнім досвідом, хоч і різні за характером, за методом і стилем роботи. Одні були справжніми інтелігентами, вдумливо підходили до вирішення будь-якого питання, чітко виконували інструкції і партійні рішення. Траплялись і темпераментні, галасливі, використовували стиль: «Сказано – роби!».

Але повірте: більшого прояву демократії, ніж в радянські часи, я не знаю. Мені часто доводилось бувати у різних колективах, колгоспах, заводах, школах, у будівельних організаціях, на зборах партійних організацій, на виборах голів колгоспів і секретарів парторганізацій. Невже ви думаєте, що колгоспників можна примусити за когось голосувати? Були випадки, що в одному колективі збори проводили по кілька разів, поки оберуть голову або секретаря. Але ж обирали, визначались відкритим чи закритим голосуванням.

Був ще випадок. Бачимо, що в одній із парторганізацій не на належному рівні працює її секретар. Ходить напівсонний, роботу серед людей не проводить. Вирішили замінити, знайшли іншу кандидатуру. Ніби наш кандидат за всіма показниками переважає, приїхали на звітно-виборчі збори. Виступили з критикою роботи секретаря комуністи, сказав і свою критичну оцінку. Почали обирати нове бюро, секретаря, і що ви думаєте? Комуністи проголосували за старого. Кажуть, ми його самі перевиховаємо, працюватиме так, як потрібно. Зрозуміло, не став нав’язувати свою пропозицію, люди знають, довіряють, разом нехай долають усі труднощі.

Кандидату спокійно потім довів, як важливо секретарю цінити довіру однопартійців. Так, вони контролюють, вимагають, а в даному випадку і підтримують. І заспокоїв, що нові люди в колективі завжди сприймаються насторожено, а потім все залежить від рівня його роботи, людських якостей.

– На посаді першого секретаря райкому Вам доводилося часто приймати непрості рішення. Можете пригадати те, яке далося найважче, можливо якесь так і не вдалося прийняти?

– Питань, які належало вирішувати, було надзвичайно багато. Та не завжди на це виділялись кошти, були обмеження в часі тощо. В осінньо-зимовий та весняний період вітри часто виводили з ладу не лише окремі стовпи електропередач, а й цілі лінії. А тепер уявіть: приблизно за два роки сформували бригади, відшукали автокрани і на територїі всього району дерев’яні опори замінили на залізобетонні. Працівники Краснопільського РЕМу на чолі з В.А. Пірожніковим провели роботу, яку ніхто не міг зробити десятиріччями.


В районі хронічною проблемою залишається будівництво і ремонт автодоріг. Дорогами державного значення ми похвалитись не можемо, на дороги районного значення теж кошти виділялися незначні. Були розглянуті можливості в середині району, підняли це питання в області, активно включились колгоспи і радгоспи. Далеко не відразу, та й не найкращі за якістю, але до всіх населених пунктів дороги зробили.

Великий обсяг робіт по вирощуванню цукрових буряків, овочів потребував допомоги в людей, які працювали на підприємствах торгівлі, інших організаціях, і вони її надавали. Розуміли, що допомагаючи сільгосппідприємствам, вони відволікалися від основної роботи і це створювало певні труднощі. Потрібно було думати і вирішувати питання закріплення в районі молоді, яка закінчувала школу. А це можна зробити лише за умови будівництва підприємства, яке б створювало багато робочих місць. Умови для цього в районі були. Транспортні комунікації, як то залізниця, автошляхи, енергетичні потужності, близькість до Росії дозволяли це зробити. Надійшло три пропозиції. Одна із Сум, дві з Києва, але, на жаль, вони нас не влаштували. Якесь з екологічної точки зору, а сумчани пропонували створити лише філіал.

Серед невирішених питань було й таке. Враховуючи, що в районі кожен третій гектар землі – ліс, а це більше 30 тисяч гектарів, ми з спеціалістами прорахували й вийшли з пропозицією перед міністерством по створенню підприємства з виробництва меблів з місцевої сировини, об’єднавши лісгоспзаг і меблевий цех. Це дозволило б підвищити зайнятість людей, скоротити затрати на виробництво і за рахунок глибокої місцевої переробки деревини підвищити його ефективність. Міністр зацікавився пропозицією, але вирішити це питання не встигли.

Шкода меблевого цеху, адже там була встановлена і запущена не погана на той час польська лінія з переробки деревини.

Прикро дивитись, як сьогодні з району вивозиться сировина, а не готова продукція, це значить, що отримують за неї як мінімум на 50% менше, ніж могли б мати за продукцію.

Якщо говорити відверто, то легких питань ніколи не було. Наприклад, окремої статті варте те, як нам вдалося побудувати в Краснопіллі Палац культури, аналог якому є лише в Дніпропетровській області. А збудувати 53 кілометри газопроводу, якого не було в планах, хіба це легке питання?

– Михайле Петровичу, у Вас величезний управлінський досвід, неоціненна мудрість прожитих років. Яким бачите майбутнє держави, району? Воно є?

– Який я бачу вихід? Відповісти на це запитання однозначно неможливо. Район – це частина держави і живе в її умовах і за її законами. Всі – від керівника різного рівня чи депутата сільської чи Верховної Ради, всі ті, хто працює на державній службі, зобов’язані виконувати довіру народу у створенні і виконанні вимог Конституції України.


Запорукою цього може бути суворий підхід до підбору, навчання, виховання кадрів, контроль за їх роботою. Перевагу треба надавати молодим кадрам, разом з тим поряд з ними мають працювати досвідчені, знаючі і вимогливі люди. Вимоги до цієї категорії державних службовців мають бути серйозні. Це знання законів, високі моральні якості, культура, дотримання службових інструкцій, відокремленість від бізнесу.

В економіці потрібно визначити державну монополію на землю, енергетичну складову, надра, залізницю і флот. Підприємства з державною формою власності повинні забезпечувати оборону, інші стратегічні напрямки, науку. Майбутнє країни тісно пов’язане з молоддю, тому заклади освіти та охорони здоров’я мають бути на державному забезпеченні.

Вибори депутатів усіх рівнів слід проводити лише за мажоритарною системою, щоб депутат був підзвітний перед виборцями регіону, який його делегував з правом відкликання.

Щодо району, то на мою думку, потрібна програма його соціального розвитку і кожного колективу. До того ж часта зміна керівників у районі не приносить забагато користі, а з Краснопільщини, останнім часом, зробили прохідний двір.

Хотів би поділитись спостереженнями за бджолами. Тільки у складі сім’ї бджоли розмножуються, забезпечують себе медом. Ось і ми маємо бути єдиним цілим. А щодо керівників в районі чи державі, то скажу так: у вулик може проникнути будь-яка чужа бджола при умові, що вона принесла мед, без нього вона приречена, її просто знищать.

Записав О.МОЦНИЙ.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: