Мoлитвa y бpoнзi

Говорить без язика, а всі його чують – і вельможний пан у замку, і черниця в келії, і дитина в колисці. Так кажуть про церковний дзвін у народі. За свідченнями істориків, використовувати дзвони у храмах на сучасних українських землях почали щонайменше тисячу років тому, зате вистачило лише декілька десятиліть радянської влади, щоб практично відійшли у небуття деякі секрети виконання і хитрощі майстрів-ливарників. Але що то за церква без дзвонів, от і використовували замість них підручні знаряддя, порожні балони з-під скрапленого газу, як наприклад у Краснопільському Свято-Успенському храмі. Та з відродженням церков поступово налагоджується дзвонарне виробництво, воскресає мистецтво дзвоніння і в емоційні духовні свята повітря наповнюється неповторними мелодіями. У Росії, наприклад, професія “дзвонар” віднедавна включена до Трудового кодексу.

Микола Григорович Лебеденко з Краснопілля ніде цьому заняттю не навчався, але вже біля десяти років щодня піднімається на дзвінницю Cвято-Успенського храму і б’є у церковні дзвони, від яких навіть найчерствіша душа здатна стрепенутися й відлунювати щиро та ясно.
– До церкви десять років тому мене привела дружина, – посміхається Микола Григорович, – Чесно кажучи, пішов із цікавості. Перед виходом на пенсію працював біля коней, був охоронцем у “Заготзерні”. Робота, як бачите, цілком земна, тож про церкву особливо не задумувався, але коли дружина запропонувала, вирішив разок сходити.

А потім ще раз, і ще… А через три тижні до чоловіка підійшов настоятель Свято-Успенського храму Іоан Дубляк і запропонував йому, як такому, що не п’є, не курить, допомагати йому біля алтаря під час служби.

– Ці красені, – вказуючи на дзвони, – говорить Микола Григорович, – встановлювали вже при мені. Найбільший з них важить 64 кілограми, а найменший – десять. Всього ж їх чотири. Натерпілись ми хвилювань, коли вішали дзвони. На дзвінницю їх підіймав потужний кран, а вже там ми, а нас було чоловік десять за допомогою канатів завершили цей нелегкий процес. Але робота того варта, адже кожен з дзвонів доповнює один одного.

Та все ж церковний дзвін, на думку М.Г.Лебеденка, це не музика, це – молитва в бронзі. Щоразу, і не лише у свята, й в будні, йдучи на дзвінницю, сповіщати про початок служби, Микола Григорович отримує благословіння настоятеля храму.

– Коли лише починав виконувати обов’язки дзвонаря, за порадою отця Іоана Дубляка, піднімаючись східцями на гору, читав “Отче, наш”. Молитви вистачило якраз на те, щоб піднятися на гору, – долаючи круті східці, продовжує свою розповідь М.Г.Лебеденко – Але з кожним роком підніматися на висоту майже четвертого поверху і читати молитву стає все важче. Зате коли починаю дзвонити, то молитва вже не просто читається, а ллється, немов пісня. Одного разу перехожі навіть запитували у настоятеля храму, що то за співаючий дзвонар такий у церкві з’явився? Ось так, співаю молитву, а дзвони потім наче самі підказують, як треба дзвонити. Не дарма ж кажуть, що коли лунає церковний дзвін, то сюди злітаються ангели. Як у цe не повірити, коли у мене виникають такі приємні відчуття, які словами вам я навіть не передам.

А ще Микола Григорович поділився власними спостереженнями про те, як неодноразово помічав, що вогонь у лампадці біля ікони розп’яття мерехтить, ніби не хаотично, а в тих напрямках і послідовності, як ми хрестимося. Звичайно, подібне спостереження можливо і не варте нашої з вами уваги, але знову згадав про нього, коли готуючи даний матеріал наштовхнувся на розповідь одного з російських дзвонарів. Виявляється, доведено, що звук з дзвону розповсюджується хрестом. Язик б’є в одну сторону – йому на противагу йде повітря в інший бік, а з боків теж ідуть невеликі звукові хвилі. Тобто, порівнявши дзвони і мерехтіння лампадки, можна сказати, що в духовному плані це має якесь значення. Але в науковому – поки що ні, адже в цій галузі мало хто проводить дослідження.

Зрештою, не все можна пояснити наукою. Микола Григорович зізнається, що вже так прикипів до дзвонів, їх звуку, що й не уявляє, як жив без цього заняття, тож і долає нелегку для його років відстань до дзвінниці.

– Звик я до цього заняття, – каже чоловік. Коли поїду десь в гості на кілька днів, то починаю сумувати. Нещодавно, наприклад, був у родичів у Лебедині. Там церква неподалік є, тож ходжу туди на службу. Коли ж починають дзвонити дзвони, то місця собі не знаходжу, так хочеться самому хоч разок, а вдарити в них. Тож одного разу набрався сміливості, підійшов до тамтешнього настоятеля отця Миколая, розповів про себе і своє бажання. І він мене зрозумів та благословив. Там, на відміну від нашого храму, шість дзвонів, які обслуговує три чоловіка, тож того дня ми дзвонили квартетом.

Вже коли прийшов час закінчувати нашу розмову, Микола Григорович затурбувався, чи все йому вдалося розповісти, чи на всі мої питання відповів?
– Я хочу, щоб ви зрозуміли, що музика дзвонів вселяє в душу людини мир і спокій, поліпшує настрій і лікує… – вкотре піднявши голову і кинувши погляд на дзвінницю, мовив чоловік. В цих звуках є щось особливе, магічне. Недарма ж його називають “Голосом Божим”. Тож, коли знову почуєте музику дзвонів, зупиніться. Послухайте. Задумайтесь. Це дзвін лунає для вас. Він нагадує про найголовніше. Відчуйте!

О.МОЦНИЙ.

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: