“Мycyльмaнин”

59411464.jpg

Вивчаючи список наших земляків – учасників бойових дій в Афганістані з 1979 по 1989 роки, вкотре зупиняв погляд на прізвищі Лубенець Микола Дмитрович, навпроти якого записано “з жовтня 1981 по листопад 1983 року проходив службу в Афганістані, в/ч 35651, прапорщик, командир групи розвідки спецназу ГРУ, м.Айбак, провінція Баглан”. Професійна цікавість взяла своє: хто ж цей чоловік, чи піде на контакт?

Знайомі та колеги, в яких розпитував про нього, одностайно запевняли, що я бачив його десятки разів і мушу знати, адже М.Д.Лубенець бере активну участь у всіх заходах, присвячених афганській темі. Подумки перебирав усіх “афганців”, з якими довелось зустрічатись, які на мою думку, за зовнішністю могли бути розвідниками, спецназівцями. Аж одного дня до редакції завітав чоловік з козацькими вусами:
– Добрий день, я Микола Дмитрович Лубенець. Кажуть, ви хотіли зі мною зустрітись?

Яка все-таки оманлива людська зовнішність!
Дійсно, бачив його десятки разів, але навіть й гадки не мав, що цей усміхнений чоловік спокійної вдачі і добрим поглядом свого часу проходив службу у славнозвісному 154 особливому загоні спеціального призначення легендарного “мусульманського батальйону”.

48937475.jpg

Звичайно, пересічному українцю це мало що скаже, тож зробимо невеличкий екскурс в історію, і ви відразу зрозумієте в чому легендарність даного батальйону.

Справа в тому, що 154 загін спеціального призначення брав безпосередньо участь у штурмі палацу Аміну у грудні 1979 року, прикриваючи штурм і виконуючи наказ зупиняти будь-які озброєні групи, що намагалися атакувати резиденцію, поки 60 бійців спецгруп “Гром” і “Зеніт” здійснювали операцію по захопленню палацу. Саме цей день вважається початком десятирічної афганської війни. Після взяття палацу загін повернувся до Радянського Союзу “у зв‘язку з поповненням”. Між іншим, свою назву “мусульманський” батальйон отримав тому, що формувався виключно із вихідців із східноазійських республік, аби радянські солдати своєю зовнішністю не надто контрастували на фоні афганців.

Відсутність управління розвідданими у підконтрольних провінціях Афгану змусило Генштаб Міністерства Оборони СРСР знову ввести спеціальну штурмову розвідку в Афганістан і в кінці жовтня 1981 року 154 особливий загін у новому складі і з новим командиром Ігорем Стодеревським перетнув кордон Радянського Союзу. На момент повернення задача формування особового складу “мусульманського батальону” лише за національними ознаками вже не ставилась, тож відповідав своїй назві він на 80%.
В числі тих, кого на два роки “зарахували” до “мусульман” був і уродженець Славгорода, прапорщик М.Д.Лубенець. Досвід військової служби за плечима Миколи Дмитровича був чималий, адже до цього вісім років служив в Угорщині, після чого перевівся до Туркменського Воєнного Округу. Не пройшло і місяця, як отримав повідомлення про нове місце служби.

86229665.jpg

– Часу на якусь акліматизацію, пристосування до місцевості, а тим більше відпочинку, у нас не було, – згадує Микола Дмитрович. – 30 жовтня 1981 року останній наш автомобіль перетнув кордон о пів на другу ночі, а вже 2 листопада три роти, в складі однієї з яких був і я, вийшли на першу операцію. Тоді все обійшлося без пригод, але коли повертались назад, виявилось, що батальйон за цей час змінив свою дислокацію. На щастя, нам на зустріч вислали кілька спецназівців, які й повідомили про нове місцезнаходження нашої бази.

За два роки служби М.Д.Лубенець брав участь у понад двадцяти бойових операціях, звичайно ж у дрібницях пам‘ятає свій перший бій. Рота потрапила в засідку біля одного з кишлаків провінції Балх. Тоді обійшлось без жертв з боку радянського підрозділу. На щастя, вчасно підійшли ще дві роти і разом атаку вдалося відбити.

38839246.jpg

– Всі емоції вирують в тобі до бою, – зізнається Микола Дмитрович, – Сердечко колотиться, згадуєш всіх рідних і близьких, постійно ловиш себе на думці, як все-таки хочеться жити і від думки, що це може бути твій останній бій, стає страшно. Тож не вірте нікому, що спецназівці страху не відчувають. А ось вже під час самого бою жодних зайвих думок немає, тут вже як Бог дасть, або ти, або тебе, тож не стріляти не маєш права.

72850771.jpg

Бійці “мусульманського батальйону” не рідко брали участь у загальновійськових операціях 40-ї армії, та все ж спецназівська розвідка більше діяла за тією ж тактикою, що й душмани – засідки і напади. М.Д.Лубенець згадує, що засідки влаштовували практично щоночі. – Я й зараз вдень робити практично нічого не можу, – посміхається чоловік. – Активізуюсь зазвичай ближче до вечора, така ось звичка залишилась, – і трохи задумавшись, додає. – Знаєте, вся та війна трималась на брехні, грошах, зраді. Наприклад, співробітник царандою (їх народної міліції) до кінця свого робочого часу охороняє дорогу, коли зміна закінчується, мінує цю дорогу, та йде в гори, а вранці знову повертається на своє робоче місце, тож спробуйте з ними повоювати. В свою чергу, інші афганці за винагороду повідомляли нашому командуванню, де і коли має бути влаштована засідка чи пройти караван із зброєю. Тож перемогу здобував той, хто першим прибував на місце і влаштовував засідку.

Щоправда, треба визнати, що й душмани вміли обвести наше командування навколо пальця.
Колишній спецназівець згадує, як його рота отримала наказ прочесати один з населених пунктів, де за оперативними даними мала переховуватись банда. Тільки-но рота на БМД увійшла в кишлак, з навколишніх будинків душмани відкрили вогонь по колоні з гранатометів. Спочатку підбили першу та останню машини, щоб заблокувати шлях до відходу і почали обстріл, немов у тирі. В тому бою загинуло 16 наших солдат, згоріло вісім БМД. Бій тривав біля години. Начальник штабу встиг по рації передати в батальйони сигнал тривоги і незабаром підійшла підмога, душмани відступили, виконавши свою місію. Як згодом з’ясувалось, роту розвідників навмисно заманили сюди, дезінформувавши командування.

– Правди не казав ніхто, західна преса писала одне, радянські газети – зовсім інше, – продовжує розповідь Микола Дмитрович. – Наприклад у грудні 1981 року підрозділами 154-го загону спецназу, у взаємодії із мотострілками в бою було взято кишлак Джар-Кудук, який був базою з підготовки моджахедів Північного фронту. Ми десантувались із вертольотів і захопили пануючі висоти, і відразу ж потрапили під шквал вогню. Був збитий і впав один з вертольотів, з якого ми щойно висадились. Були втрати і серед наших бійців, та висоту ми все ж взяли. Коли знищили вогневу точку, побачили, що кулеметник-афганець, який вів по нас вогонь з крупнокаліберного кулемета ДШК прикований до нього ланцюгом, аби не мав змоги відступити, тут же був запас провізії, боєприпасів. Вранці приступили до прочісування кишлаку, жінки та діти, всього чоловік 300, зібралися навколо нас і ми розмістили їх в навколишніх будинках, подалі від вибухів і пострілів. Після закінчення операції на одній із прозахідних радіостанцій почули повідомлення, що радянські карателі, при проведенні операції, знищили все мирне населення кишлаку Джар-Кудук. Наша ж газета “Правда” повідомила, що дану операцію вдало провела Афганська Народна армія. Ось так, у кожного своя правда.

38408859.jpg

І люди, які читали радянську пресу, щиро вірили, що в Афгані майже нічого не відбувається. Приїхавши у відпустку влітку 1982 року у рідний Славгород, Микола Дмитрович разом з дружиною пішов на став, коли ж роздягнувся, завдяки своєму явно не місцевому загару, став об‘єктом численних запитань, а то й посмішок, мовляв, гарна, мабуть, служба під сонечком. Чоловік у дискусію не вступав, нікому нічого не доводив, навіть погоджувався, ось тільки нікому не бажав опинитись на тому “курорті”.

– Тоді над Славгородом часто літали учбові реактивні літаки з Охтирки, – посміхається Микола Дмитрович. – Тож коли одного разу почув звук вибуху в горі, відразу за звичкою заліг в картоплинні, намагаючись виявити, звідки йде обстріл. Коли ж зрозумів, що вдома, швиденько встав, на щастя, моїх кульбітів в картоплю ніхто з сільчан не побачив.

Слухаючи розповідь М.Д.Лубенця, увесь час намагався збагнути одну річ. Батальйон носить назву “мусульманський”, служать там переважно вихідці із Східної Азії, що сповідують ту ж мусульманську релігію, що й афганці, з якими тепер треба воювати, стріляти один в одного.
– Повністю з Вами згоден, – відповідає на моє запитання Микола Дмитрович. – “Мусульманський” батальйон повністю відповідав своїй назві, хоч пізніше в ньому проходили службу і росіяни, переважно сибіряки, українці. Справді, спочатку солдати-азійці не хотіли стріляти в своїх братів по вірі. Все змінилося після одного трагічного випадку. Два наших БТР 20 листопада 1981 року, практично після нашого вводу в Афган, виїхали для супроводження афганської автоколони чисельністю у 100 машин. Біля кишлака Тімурак на них влаштували засідку. Пострілом з гранатомету підбили останній БТР, а потім поранених добили пострілами впритул. Тоді загинув лейтенант Слєпцов та п‘ять бійців азійської національності. Через пару днів главарів банди, що здійснила напад, було затримано і страчено на місці загибелі наших хлопців. Страшна картина загибелі своїх товаришів і земляків змінила психологію всих солдат, в тому числі й мусульман. А взагалі я вам скажу, що це справжні друзі, віддані, які за будь-кого з однополчан могли не задумуючись віддати власне життя і повірте, це не просто слова. Багато розмов точилося і точиться навколо “дідівщини” в армії. Я не буду говорити про всі збройні сили, адже в сім‘ї, як відомо, не без покидька, але в нас такого не було, адже в Афганістані часто зустрічались і такі “неуставні відносини”, коли “діди” в бою прикривали собою молодих.

Не дивлячись на те, що Микола Дмитрович будучи розвідником-спецназівцем, неодноразово брав участь в боях, та все ж з найбільшою повагою ставиться до водіїв, які водили багатотонні автівки небезпечними серпантинами афганських гір.
– Я завжди схиляв голову перед мужністю водіїв-афганців, – продовжує М.Д. Лубенець. – Ми спецназівці, бойовий підрозділ, бойові дії – це наше пряме призначення, нас для цього готували. А водій постійно чекає пострілу практично з-за кожного каменю, тож іноді вони навіть не встигали взятися за автомат чи покинути палаючий автомобіль. На моїй пам‘яті є випадки, коли спалювали колони у сто, а то й більше автівок.

На думку М.Д.Лубенця, є речі, значно гірші за бій – це супроводження додому труни із загиблими товаришами, й таку місію йому неодноразово доводилось виконувати, адже лише за два роки служби М.Д.Лубенця загинуло 45 чоловік з батальйону.

– Розмов про війну в Афганістані вистачає сьогодні, будуть вони й надалі, – зітхає Микола Дмитрович. – Та я в дискусії намагаюсь не вступати, а хто про що запитував тоді у нас, військових, коли є таке слово, наказ. Зараз за контрактом за гроші можна поїхати в будь-яку “гарячу точку”, а ми дійсно служили за віру в те, що охороняємо східні кордони, і ми їх охороняли. Командуючий 40-ю армією генерал Громов якось сказав, що перемагати у тій війні наказу не було і я з ним згоден. Ми просто своєю присутністю унеможливлювали висадку в Афганістані військ НАТО. І ми це завдання виконали, щоправда, дорогою ціною… 

Після цього М.Д. Лубенець витримав паузу, після якої додав: – А знаєте, які там є чудові краєвиди, перевали, долини… Якби можна було, то б пройшовся тими місцями, де воював, згадав товаришів… Але за однієї умови, щоб не стріляли. 

О.Моцний.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: