Нaтaлiя Iвaнiвнa Пpoкoпoвa: "Xтo cтpaждaв, тoй пaм’ятaє"

“У дружній родині і в холод тепло”. Ця народна мудрість прийшла на думку відразу, як переступила поріг будинку, де мешкає разом з дітьми, онучкою та правнучкою Прокопова Наталія Іванівна. Затишна, світла, простора кімната, любов, повага та підтримка найрідніших людей – все, щоб комфортним було надвечір’я такого нелегкого життя.

Народилась Наталія 9 жовтня далекого 1926 року у селі Тимофіївка Краснопільського району. Загалом у родині звичайних сільських трударів народилось п’ятеро дітей, але вижило лише троє, і Наталя залишилась найстаршою. Незважаючи на те, що дівчинка була зовсім малесенькою, в її пам’яті закарбувались всі подробиці жахіття того часу: “У 1930 році батько, після загальних зборів, оголосив вдома, що ми маємо переїздити на хутір Виселки, що неподалік. Пожурилась мати та й поїхали. Розібрали і перевезли будинок. Вже тут почалась колективізація. Кожна родина мала здати в колгосп худобу та обов’язково працювати. В колгосп йшло все доросле населення та підлітки. Ті ж, хто не бажав вступати – були зігнані. Саме для них і був голодомор. Для нас, дітей колгоспників, влітку працювали ясла. Ми з братом Григорієм відвідували їх. Там було добре, весело та сито.

Колгосп розвивався, зарибнили ставок, доглядали сад. Батьки працювали, відновили власне господарство, добре заробляли і риби, і яблук, і хліба. Завдяки голові господарства щодня готувався великий казан юшки для всіх колгоспників та їх дітей. Часи були жорсткі, але справедливі. Засувів на дверях не було, але не крали один в одного.
Грошима не платили, а безробітних не було. Тяжко працювали, щоб одягатись – саджали коноплі та ткали полотно. Гроші можна було отримати лише збувши домашню худобину. От тоді щось з одягу та взуття мали. А корівка – годувальниця була у кожному дворі. Дисципліна була, кожна родина мала сплатити податки у вигляді молока та яєць. Молоко приймали лише високої жирності, тому доводилось збивати масло, і рано – вранці, щоб не розтало, нести за 6 кілометрів у Тимофіївку. З сироватки готували їжу для себе. Все одно – дитинство здавалось чудовим, якби не та війна…
Для мене вона до сьогодні не закінчилась”.

Очі жінки наповнились сльозами: “До наших Висилок німці зайшли на Покрову 14 жовтня 1941 року. Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Лише селом пройшли двоє невідомих з чималими ящиками за спинами. А на протилежній вулиці почали приїздити ворожі фургони, упряжені кіньми. Мати сказала, що нам доведеться піти жити до погребу, бо буде бій. Їжа там була, отже взяли ковдру, щоб підіслати для сну, та й пішли. Вийшли в садок за хату, а там наші солдатики по-пластунськи до ворога підкрадаються. Молодесенькі зовсім.

А на ранок лежать ті хлопчики всі вбиті… Дехто з сельчан знімали з них взуття та одяг, бо не було ж чого вдягти. Нам мати суворо заборонила це робити, мовляв, вони й так загинули, не можна глумитись над тілами. Весь час мама гірко плакала. Згодом поховали тих солдатиків в одну могилу”.

Донька Галина згадує та теж не втримується від сліз: “Ми дітьми як купалися в ставу, не розуміли, що за кістки випливають?”. Здається Наталія Іванівна навіть не помічає, як сльози біжать по обличчю: “На фронт забрали батька, хоча йому було вже 47 років, а в селі з’явились поліцаї. Це чоловіки з нашого села, які не пішли на війну, а працювали на ворога. Прийшли й до нас, забрали свиню, фургоном звалили ворота.

Залишилась свиноматка. Як опоросилась, відразу порахували та пригрозили, мовляв, не придумайте зарізати хоча б одне. А мати по селу обмовилась, що свиню не віддасть. Тут відразу й завітали до нас “гості”. Мама так злякалась, що залишила нас і втекла з дому взимку на три місяці. Ми не знали де вона. За цей час ненька пережила інсульт та повернулась додому геть хворою. Я доглядала молодших. А поліцаї, шукаючи матір, не зачинили двері в погріб. Померзло все…огірки в діжці, картопля.

Евакуювали нас у квітні 1943 року у Кіндратівку. Повернулись 11 вересня. У хаті на покутті поросла лобода, солом’яний дах геть завалився, город не оброблений. А все одно радощам, що повернулись додому, не було меж.

– В сімнадцять років, згідно директиви, для колгоспу возили з Гаврилівною, Василівною та Йосипівною будматеріал коровами. Веземо, а в дорогу їсти взяти нема чого. В колгоспі дають півтора кілограми мукички на галушку. В Краснопіллі влаштовували “на квартиру” – в сарай разом з коровами. День працюємо, а ввечері господарі юшку варять, а ми у них окропу та затирочку з борошна собі. Бувало, не було на чому й водички скип’ятити. То так голодні і йшли працювати до вечора. Вже втяглися, що їсти й не хотілось. Лише одного разу такі добрі господарі попались, – що самі їли, тим і нас годували. Доки я працювала, хвора мама молодшеньких залишала на печі, а сама в сусідні села йшла просити милостині, бо ж там встигли обсадитись та мали урожай. Всі знайомі не жалкували для мами нічого.

Стару хату зруйнували, згодом своїми силами збудували невеличку оселю. Після війни знову почали відновлювати колгосп. Знову все спочатку… здавали теляток, на своїх корівках обробляли колгоспну землю. Колгосп назвали іменем Паризької комуни. Працювали всі, ланку в полі давали й на підлітків. Як хочеш, а наділене – оброби! У 24 роки мене призначили комірником. Робота дуже клопітка та відповідальна”.

– А батько повернувся з війни?

– Ой ні…довго чекали, і лише у 1946 році наснились мені квітучі кімнатні квіти, а мама на снах зналась, то говорить, що недобре щось чекати нам. Днів через два отримали похоронку на батька…

Слухаючи цю жінку, дивуюсь її пам’яті та задумуюсь, чи приємні спогади вона теж зберегла в такому обсязі?

– Наталіє Іванівно, а де ви зустріли свого чоловіка?

– Свататись до мене приходило чимало. Але такі сімейні обставини, що хвора мама менші дітки – з дому мені ніяк. Аж поки не прийшов після армії у листопаді 1954 року Іван. Брат його у нашому колгоспі, тоді вже “Більшовик”, працював бригадиром, він і познайомив. Двічі прийшов до нас, та й залишився у приймах. На зустрічі часу не було за працею – 10 квітня 1955 року ми розписались і прожили 55 років.

– Коли дочекались первістка?

– 24 грудня 1955 року народився Володя.

– Мамо, а розкажіть як родився мій брат- просить донька Галина.

– 23 грудня в коморі зібралось керівництво з контори, робимо ревізію. І підчула, що даватимуть гроші. Я поїхала до контори і попросила виділити мені кошти для дитини. Грошей мені дали. На вулиці мороз, вітер, йти 5 кілометрів. Зайшла на станцію. Купила цукерочок та ковдру байкову для немовляти. Додому дійшла, їсти вже не схотіла. Вранці зрозуміла, що мабуть прийшов час. Так пів на четверту і з’явився у нас син.

Декретної відпустки місяць дали, але в той же день, як привезли з полового будинку, дитину віддала матері, а сама в комору. Кінець року. Списки прийшли на видачу людям зерна, для ферми, а моєї роботи ніхто не знав. Доки на роботі справилась – молоко в грудях аж замерзло. Володю мама біля грубки гріла, жувала йому “куклу”. Так і виріс, вивчився, служив у роті почесної варти, викладав в училищі – з гордістю згадує жінка.

– А донечка без пригод народилась?

– Та де там … Хоч на той час я вже не комірникувала, та без пригод не обійшлось. Напередодні пологів відпасла череду корів, а наступного дня вже у нас була Галя. Моя люба добра донечка.

– Я вже була балуваніша, – посміхається Галина, – уваги було більше. Тільки тоді, як у колгоспах стали мало платити, жили біднувато. Хто йшов працювати в Угроїди на завод – в тих і дітки одягнені краще були, і в домівках достаток. А мої батьки боялись втратити колгоспний стаж, тож і трудились за копійки. Коли я підросла – хотілось гарно одягатись, забрала мене тітка до себе в місто працювати. Так і стала пекарем.

– А ви з чоловіком так і жили на Висилках?

– Так і жили. Доки здоровіші були. А потім поїхали до сина в Сироватку, але чоловік дуже засумував. Повернулись у рідну хату. У 2007 році поховали Івана. Галя полишила все і поїхала до мене, аж доки вже онука Ірина не наполягла, що в гурті буде краще. Влітку переїхали ми в Краснопілля.

– І вже тут мама прочитала у “Перемозі” про Михайла Ларіна. Виявилось, що моя бабуся товаришувала з його мамою. Вона була дуже вродливою, але безродньою дівчиною. Дуже молодою народила у бабусі на печі хлопчика. Бабуся була доброю та прихищала її на холоди. Ще у “Ленінській правді” бабуся читала статті Ларіна і вся родина пишалась, що він ріс у нашій хаті. Після війни бабуся почула, що в Осоївці та Тимофіївці вже кореспондентом Михайло Ларін відшукував своє коріння. А моя бабуся могла б скільки йому розповісти…Та, на жаль, до Висилку Михайло не дістався – з захопленням та жалем розповідає Галина Іванівна історію свого роду.

Портрет над ліжком на стіні лише своєю якістю видавав того, хто на ньому зображений. Онучка Ірина – точна копія своєї бабусі, навіть голоси схожі. На сьогодні родина Наталії Іванівни – це донька Галина, зять Анатолій, внучка Ірина та правнучка Юлія. В Сироватці проживає родина сина, а ще один внук оселився на Висилку…
І. ЗАГОРУЛЬКО.
Газета “Перемога”

Джерело: http://krasnews.at.ua

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/natalija_ivanivna_prokopova_khto_strazhdav_toj_pam_jatae/4-1-0-789

Джерело: Краснопілля 04_kray_logo
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: