«Нeпpичecaнa пpaвдa»

14186325.jpg
 

Про історію села, так, яка вона була,
Як повідав дядько Клим, я вам зараз розповім.
Відгриміла війна громадянська, перемогу сурмили «червоні»,
Не в тачанку – в плуги і сівалки по-новому запряжені коні.
Утомившись до тла воювати, селянин став до праці завзято.
Зарясніли поля врожаями, оновилися села хатками.
І була на те Божая воля – діточок народилось доволі.
Заспівало село, ожило, – так, неначе й війни не було.
Та недовго усе це тривало – землю знов у селян відібрали.
І здійснилися віщі прогнози – утворилися ТОЗи і СОЗи.
Хто трудився чимдуж і щосили – «куркулями» таких охрестили.
І погнали бідняг по етапу у Сибір та канали копати.
Їхні сім'ї ридали від горя, ріки сліз покотились до моря.
Почалися ті дні невеселі – в них забрали майно і оселі.
Решту люду загнали в колгоспи, жити знову нам стало непросто.
Ми не знали, що є вихідні і трудилися за трудодні.
Їх оплата велася сповна – п'ятсот грамів за кожен зерна.
Те зерно видавали в ту пору, коли збіжжя було все в коморі.
Правда, в полі обіди варили – недосмачену затірку їли.
Хто не ладен був затірку їсти – утікали таємно до міста.
Щоб спасти якось душу свою і підтримать хоч трошки сім'ю.
Та колгоспи того не давали, що в ЦК на той час планували.
Тому вождь однозначно звелів значно зменшить число животів.
І якраз у тую пору люд зазнав голодомору.
І накрила Україну, в першу чергу – селянина,
Наче хмара чорна – чума рукотворна.
Щоб не стало чого їсти, постарались активісти:
Горлохвати, хулігани і дебіли – Метрофани.
Забирали у людей і корівок, і свиней,
Вигрібали до зернини, не лишали й картоплини,
Підмітали все дочиста, тільки хрін лежав на місці.
Люди пухли і вмирали, і їх групами ховали
В одну яму, наче псів, і, звичайно, – без гробів.
Запустіло так село, що й плакать нікому було.
Собаки теж ніде не вили, бо їх давно уже поїли.
Все затихло, лиш сичі, віщали горе уночі.
Дітей, що лишились без мами і тата,
Пізніш позбирали в сільські патронати.
І там їх навчали по-новому жити
Та Сталіна-батька, як треба, любити.
– Усе, що погане у нас на землі,
То творять буржуї та ще куркулі.
– А де в нас буржуї ? – Федько запитав.
– Їх дії таємні, – наставник сказав.
На ранок, коли діточки іще спали,
Прийшов якийсь дядько і Федю забрали.
Ходили чутки отакі поміж нами –
Батьки у Федька теж були куркулями.
Наростав народний гнів, – це сам Сталін розумів.
Щоб свої гріхи сховати, почали репресувати.
Та, «єжові рукавиці» не могли тут знадобиться.
Щоб минуть істерію – взяв підручним Берію.
Корифей «усіх наук» всіх обплутав, як паук,
Перед ним тоді дрижали і поети, й генерали.
А хто власну думку мав, – то того ГУЛАГ чекав.
Знову жертви, жертви, жертви… Знову тюрьми, знову смерті.
І, заляканий народ, працював, стуливши рот.
Горе випив він до дна. Коли, що це? Знов війна.
Селянин ішов в солдати Батьківщину захищати,
А траплялось іншим часом – просто був гарматним м'ясом,
Бо частенько у двобої йшов в атаку він без зброї.
Особливо, якщо рота – в складі «чорної» піхоти.
Поле трупом покривав, наступ ворога спиняв.
Хоч мільйони й полягли, але все ж перемогли.
Як в двадцятих, так і знову почалася відбудова.
І народ наш, богатир, у борні здобувши мир,
Став до праці так завзято, що не чувано й не знато.
Босі, голі і голодні справжні лицарі народні,
Працювали, як могли, і корівок запрягли,
Сами борони тягали, а, все ж, ниву засівали.
Та, на жаль, жорстка стихія – сильна спека, суховії…
Урожай, звичайно, впав то ж і голод нас спіткав.
Від держави – аж нічого ми не мали допомоги.
Але кожен з нас радів, що не брали з погребів.
Все ж, були якісь достатки, та душили нас податки.
Бо за все тоді платили – і за яблуні, й за сливи…
Геть за все, що агент бачив, та ще й позику – в додачу.
Ось отак ми всі страждали, поки Сталіна не стало.
Так скажу вам – смерть тирана – це була суспільна рана.
І додам іще до цього – йому ж вірили, як Богу.
Та тепер народ прозрів, не оплакує вождів.
Це політикам урок, як робити певний крок.

Микола Григорович Токар, с. Самотоївка

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: