Ocтapбaйтep

 

 

71956440.jpg

 

Петро Іванович Водолажко. Це ім’я я вперше почув від незнайомого мені чоловіка, який, мабуть, не випадково заглянув до редакції, бо, дізнавшись про цікаву і нелегку долю цієї людини, вирішив, що життєва історія П.І.Водолажка зацікавить і наших читачів. Як не дивно, але і в Грабовському, де мешкає Петро Іванович, мало людей знають про ті жахливі випробування, які довелося йому перенести в роки Великої Вітчизняної війни.

Під час поїздки до цього cела я, окрім інших редакційних планів, мав передусім на меті зустрітися з цією людиною і поспілкуватися. У сільраді мені дали його домашню адресу, назвали навіть точну дату народження: 27 січня 1922 року, а Грабовський сільський голова В.І.Стадніченко повідомив, що зранку він розминувся з Петром Івановичем на вулиці, коли той прямував до сільського магазину за покупками. Остання інформація вселила надію, що зустріч наша відбудеться, адже, погодьтесь, вік у людини уже досить солідний і мимоволі закрадалися думки, чи в спромозі він за станом здоров’я поговорити, тим більше згадуючи свої надлюдські поневіряння у роки достоту остогидлої усім кровопролитної війни.

Невеличка хатинка Водолажків стоїть першою на вулиці, яка близько підходить до центральної заасфальтованої сільської дороги. Ледь відчинив хвіртку, як загавкала, гримаючи ланцюгом, невеличка, але зла собака. На гавкіт з хати ніхто не виходив, аж доки не виглянув з іншого двору сусід, послугами якого я й скористався. Володимир Васильович Шуменко перебуває у гарних стосунках із своїми сусідами, тож, незважаючи на пса, сміливо зайшов у двір, а затим і до будинку.

– Вдома дідусь, відпочивав, зараз вийде, – очікувано з’явившись невдовзі на ганку, мовив Володимир Васильович і заспішив додому. Аж ось і сам господар дому. Невисокий на зріст, згорблений під тягарем прожитих літ, він відразу сідає на лавочку під парканом і після короткого знайомства зі мною починає неспішну розповідь про своє життя…

У морозну січневу ніч тишу у селянській хатині Водолажків порушив дитячий крик. Подружжя Іван Карпович і Ганна Іванівна раділи появі первістка, якого згодом нарекли Петром. Розпочинав свій відлік бурхливий на події 1922 рік. Країною прокотилася спустошлива громадянська війна, вогнища якої подекуди спалахували з новою силою, бо не всі змирилися з проведенням колективізації на селі. Як знаємо з історії, неспокійний то був час, саме тоді й народився у селі Пушкарне (нині Грабовське) мій теперішній співрозмовник. Нелегко жилося тоді людям і на селі, мало не у кожній родині панувало зубожіння. Можливо саме це і стало пізніше основною причиною переїзду сім’ї в Донбас. Осіли у селищі ім.Кірова, що на Макіївщині.

Батько пішов працювати на шахту, добував вугілля, а мати залишалася вдома доглядати за дітьми, на той час, окрім Петра, у родині Водолажків уже була й донька Олександра. У постійних клопотах минали роки, підростали діти, життя поступово налагоджувалося. Петро закінчив 9 класів місцевої школи, виношував у думках певні плани на перспективу, але все зруйнувала Велика Вітчизняна війна. Коли німці окупували Донбас і ввели тут жорстокий терор проти місцевого населення: непокірливих катували, вбивали, Водолажки залишили уже обжиті ними місця і повернулися до Пушкарного. Але недовгим був порятунок від окупантів й тут, ступив кований чобіт фашиста і на цю землю. Насильно встановлювали свої порядки, молодь з окупованих територій відправляли примусово до Німеччини працювати на благо великого рейху. Не уникнув цього і Петро Водолажко. Разом з іншими бранцями на вузловій залізничній станції під дулом автоматів і гавкіт розлючених вівчарок загнали їх у вагони-телятники і повезли на чужину. Потрапив юнак у Дортмунд. У цьому німецькому містечку бранців розподілили, кожному визначили, де кому працювати.

– Мене направили на шахту “Вестхаузен”, – згадує Петро Іванович. – Відразу розмістили у бараках, які наскрізь світилися дірками, хоча зими там, не в порівняння з нашими, не такі сніжні і морозні, а все ж таки переживали ми їх досить сутужно. Часто хворіли, до того ж виснажлива робота на рудниках і постійне недоїдання знесилювали, і багато людей помирали. На зміну їм німці привозили інших з країн, що були ними уже завойовані. Так розпочалося моє життя під конвоєм…

Петро Іванович важко зітхає і на кілька хвилин замовкає. Бачу, як нелегко йому даються спогади про ту сплюдровану війною молодість, про наругу над людьми, яку чинили фашисти.

– На шахту й назад до бараків німці водили нас під конвоєм, – продовжує після деякої паузи П.І.Водолажко. – Кайлом довбали вугілля по 10 – 12 годин на добу, робота була вкрай виснажливою, харчувалися, здебільшого, брюквою, до якої додавався шматок ерзац-хліба, який з‘їдали до крихти. Постійне відчуття голоду ще довго переслідувало мене після визволення з табору.

Розповідає нині сивочолий чоловік про те, як збиткувалися конвоїри і наглядачі на шахті, однак ще більших тортур йому довелося зазнати пізніше.
– Від постійних принижень і каторжних робіт зростала ненависть до гітлерівців, серце нуртувало, рвалося на волю, хотілося помститися ворогу, – каже Петро Іванович. – Думки про це не полишали ані на мить. Але як вирватися на волю, коли нас охороняли так, що весь час перебували під наглядом. Дехто намагався втекти, але всі спроби закінчувалися вбивством бранця при втечі, або ж при затриманні нещадним побиттям з наступним переведенням у концетраційний табір для військовополонених.

Довелося пройти через такий табір і Петру Водолажку. Десь на початку 1944 року, коли почастішали бомбардування німецьких міст союзницькою авіацією, під час одного з таких нальотів при оголошенні повітряної тривоги бранці, скориставшись метушнею і панікою серед охоронців, розбіглися. Серед втікачів був і Петро. Але куди втечеш у чужому місті в арештантському одязі, не знаючи німецької мови, виснаженому, що відразу кидалося в очі першому стрічному німцю? Тож поліції, яка відразу влаштувала облаву на втікачів, особливих зусиль не знадобилося, щоб їх затримати і закрити у міській в‘язниці. Побитих остарбайтерів звідси згодом переправили до сумнозвісного концтабору для військовополонених – Бухенвальду, де, як відомо, було гітлерівцями закатовано і спалено у крематоріях тисячі людей. Не розраховував на інший вихід з такого становища і Петро, який отримав табірний номер 28072. На щастя, Водолажку довелося всього півтора місяці перебувати у цьому концтаборі смерті, за вдалим для нього збігом обставин його, як шахтаря, перевели на роботу на соляні шахти під Магдебургом. Тут його разом з іншими бранцями 2 травня 1945 року і звільнили американські війська.

– З тих пір цю дату я вважаю своїм другим днем народження, – каже П.І.Водолажко і очі його мимоволі зволожуються непроханими слізьми.
Після визволення він потрапив додому лише у листопаді 1945 року. До цього йому довелося переганяти худобу з Польщі у Смоленську область. Вдома застав матір і сестру, батько на той час знаходився у так званій трудовій армії десь на Харківщині.

… Усе подальше життя Петра Івановича Водолажка було пов’язано з його рідним селом. Тут він працював на різних роботах у місцевому колгоспі аж до виходу на пенсію. Разом з дружиною Тетяною Іванівною, якої, на жаль, уже два роки немає на цьому світі, вони виростили і виховали трьох дітей. Доньки обзавелися своїми сім’ями і живуть одна у Сумах, інша – в Умані, що на Хмельниччині. Петро Іванович проживає разом із сином Олександром, який, до речі, брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Тримають в особистому господарстві кабанчика, гусей. Незважаючи на свої поважні літа, Петро Іванович старається не сидіти без діла, а знаходить собі якесь заняття. Зараз, за словами сусідів, його мало не щодня можна бачити на лузі, де він випасає і береже від хижаків гусят. Тож, дай Боже, цій людині, на долю якої випало стільки страждань, ще довгенько пожити-походити на цьому світі. На радість своїм рідним і близьким…

І.ЧИЧИКАЛО.

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: