OДИН З ГВИНТIВКOЮ – ДВA БEЗ
Ветеран… Скільки спогадів, скільки прожитих літ… Який тернистий шлях! А яке палаюче серце, яка життєва мудрість, яку хочеться передавати своїм нащадкам…
Невипадково молоде покоління знову і знову прагне долучитися до життєвої долі сивочолих ветеранів, вивчити їх героїчний подвиг у роки війни, віддячити за наші мирні світанки, подарований мир і охопити турботою та увагою кожного. Саме тому волонтерські загони 5-11 класів Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів включились в акцію «Ветеран живе поруч». Ними збираються матеріали і спогади про Велику Вітчизняну, учасників бойових дій, солдатських вдів, остарбайтерів, воїнів-афганців, які проживають на вулицях неподалік школи.
Волонтери 10-Б класу Н. Моцна, Р. Шевченко, К. Нікітіна відвідали ветерана Суткову Надію Семенівну, яка мешкає на вулиці Леніна, а О. Цедрик та М. Мигаль завітали на пров. Грабовського до Пальощенко Лідії Андріївни.
В ПОШУКАХ БРАТА
Як розповідає Лідія Андріївна, на війну вона пішла добровільно в 1945 році, адже понад усе хотіла відшукати і побачити свого рідного брата, адже за період всієї війни жодної звістки про місце його перебування брата дівчина не отримувала. Ще зовсім юною дівчиною Лідія Андріївна залишає селище Краснопілля і вирушає на його пошуки…
Так потрапила до міста Зарау, працювала санітаркою в одній із військових частин. З ранку до вечора медперсонал зустрічав ешелони з пораненими солдатами. Догляд за пораненими, підготовка їх до складних операцій входили до обов’язків юної санітарки. Щодня, приймаючи поранених солдат, вдивлялася Ліда в їхні обличчя з надією побачити свого брата.
Хоча війна закінчилася у 1945 році, але Лідія Андріївна продовжувала працювати у військовій частині до 23 квітня 1946 року, аж поки не виписали останнього солдата.
Після війни Лідія Андріївна повернулася у рідне селище, де працювала у дитячому садку кухарем до виходу на пенсію.
ОДИН З ГВИНТІВКОЮ – ДВА БЕЗ
Німці вже перебували на території нашого району, окупувавши і село Глибне. Повиганяли місцевих жителів до погребів та сараїв, самі позаймали хати, вибравши з-поміж них кращі.
Але спокій непроханих гостей часто порушувався натиском наших військ. «Не можна без співчуття було дивитися, як наші воїни стояли на передовій: один з гвинтівкою, а два – без», – пригадує Надія Семенівна Суткова, нині жителька Краснопілля.
Батько Надії Семенівни працював на цукровому заводі, а мама – на кухні, вона була чудовою майстринею, вміла прясти, ткати прекрасне полотно, вишивати і в’язати різні речі. Родина була багатодітною, у ній зростало 10 дітей. «Але після війни залишилося в живих лише троє»,- болісно згадує ветеран.
Надія Семенівна потрапила на фронт, коли їй було лише 13 років. Як згадує ветеран, багато загинуло молодих дівчат під час атак німців.
Війська звільняли село за селом, точилися бої в Залізняку. Дівчата з обслуги займалися своєю звичною роботою, коли ворожий літак почав посипати бомбами їх розташування. Дівчина не встигла отямитися, як ударною хвилею, її кинуло на танк, потім на землю. У цій круговерті не могла збагнути, що сталося. Прийшовши до тями, зрозуміла, що тяжко поранена.
Так, для Надії Семенівни закінчилася війна.
Лікувалася в обласній лікарні в м. Суми, де медики ніяковіли, наче вони винні в тому, що повідомляли: «Дітей не буде мати».
«Але не впала у відчай, мужньо боролася з недугою та чекала на перемогу»,- згадує Надія Семенівна. Війна не лише принесла багато втрат, а й познайомила Надію Семенівну з її майбутнім чоловіком, від якого вона має трьох дітей (на щастя, лікарі помилилися, і вона змогла народити доньку і двох синів)
Ось так склалася доля одного з ветеранів Великої Вітчизняної війни.
«Тож нехай на вашу долю ніколи не випадають такі випробування. Нехай життєва дорога стелиться барвінком, любистком та м’ятою»,- звертається Надія Семенівна до молоді.