Oлeкcaндp ДУДКA: НA ВIЙНI ВЧИШCЯ ШВИДКO

 

 

94210999.jpg
Попри «перемир’я» досі не вщухають воєнні дії на території України, досі доводиться нашим хлопцям з дня у день воювати з ворогом, відстоюючи інтереси рідної країни, відстоюючи можливість нашим дітям дихати чистим повітрям свободи й не знати страшного слова “ВІЙНА”. Досі доводиться матерям військовослужбовців жити зі страхом у серці, із хвилюванням за життя синів, але з гордістю за те, що виховали справжніх героїв, готових рятувати тисячі мирних людей.

Сьогодні молодшому сержанту Сумського артполку Олександру Дудці 26 років, проте торувати свій шлях до омріяної військової служби почав ще після закінчення школи. Спробував вступити до Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ, але на бюджет необхідних балів не набрав, вчитися ж на платній основі у юнака можливості не було, тому обмежився одним із гуманітарних Сумських вишів.

20872734.jpg

Навіть найпростіший спосіб потрапити до збройних сил через призов ледь не закінчився для Олександра провалом, довелось благати лікарів, аби не ставили хрест на мрії стати десантником. А далі була служба в аеромобільних військах у Львові, після демобілізації продовжив службу за контрактом в Сумському артполку, а минулого року в Україну прийшла «русская весна»…

З Олександром ми зустрілися, коли він на кілька днів завітав додому у короткострокову відпустку, від’їжджати мав 6 березня, каже, саме цього дня минулого року для нього, старшого сержанта Сумського артполку, почалися справжні військові будні.

– Шостого березня ми виїхали на полігон для бойового злагодження, навчань, стрільб, а 30 червня вирушили в зону АТО, – розповідає хлопець. – Звільняли Слов’янськ, Пісчанськ, Сіверськ, у Кривих Луках майже три тижні воювали з чеченцями. Окопались вони там серйозно, облаштували залізобетонні бліндажі, в яких мешкали з родинами. Але все рівно вони відступили.

49247260.jpg

Багато з чим тоді зіткнулися вперше. Завжди перебуваєш в очікуванні небезпеки. Хіба можна пояснити словами відчуття, коли вперше неподалік бліндажа вибухає кількасоткілограмова ракета? Таке не піддається літературному опису. Але незабаром кожен з нас до дрібниць знав свої обов’язки, розумів командира з півслова. На війні швидко вчишся!

12673828.jpg

Олександр розповідає, як поїхали на Дебальцеве. Протягом останнього місяця, коли прикривали відвід наших хлопців, про якийсь повноцінний відпочинок чи сон мова навіть не йшла. «Це вислів такий існує – «вийшли із-під Дебальцевого», а що таке Дебальцеве сьогодні – практично одна велика руїна. Про мужність і самовідданість пацанів можна судити лише по техніці, на якій вони звідти поверталися. Бачив кілька автобусів без жодного вікна і дверей, увесь в дірках, ледь чмихає, а від хлопців тільки й чути: «Ми ще повернемось!» – продовжує Олександр Дудка.

70179641.jpg

Всі ми чекаємо моменту, що це все закінчиться, але ніхто не знає, коли це станеться. Сашко, як і інші українські воїни, з якими доводилось спілкуватися, розповідають, що піднесений настрій був тоді, коли звільнили Лисичанськ, Слов’янськ, в оточенні перебували Горлівка і Донецьк. Потрібно було їх дотискати, але… Олександр, як і більшість з нас, не знає про всі тонкощі тієї ситуації з оточенням і відступом, але тоді, влітку, за його словами, війна теж була зовсім іншою.

– Мабуть у нас справді ресурсів не вистачало для повноцінного наступу, увесь тягар лягав на піхоту, а вона ж не залізна, до того ж вуличні бої з точки зору військової науки – найважчі, – розмірковує молодший сержант. – Тоді і «сепари» не мали такої відкритої і потужної підтримки з боку Росії, звичайно, їх забезпечували стрілковою зброєю, гранатометами та іншими «подарунками з Криму», але коли нас почали накривати «градами», давити танками – всі сумніви зникли. Максимум, на що годяться «шахтарі і трактористи», про яких так часто згадують російські ЗМІ, так це підносити ящики із ракетами до того важкого озброєння. Маячня, не зрозуміло на кого розрахована.

Але пропаганда свою справу зробила, навіть на територіях, підконтрольних українській владі і сьогодні воїни чують у свій бік «Укропы, зачем приперлись!».

– Різні люди є, одні дивляться з-під лоба, інші допомагають, чим можуть, – продовжує Олександр. Наприклад, під Дебальцевим поїхали по воду в одне із сіл, де місцеве населення, в більшості, проросійське. Справа в тому, що автомобіль для нас – в прямому сенсі – життя, адже не лише пересуваємось, а й живемо в ньому, облаштувавши по 6-8 спальних місць. Тож приїхали на такому 66-му «газоні» в село, а він раптом «чмихнув» і став. Підійшли до нас двоє місцевих, як виявилось, брати, запитали в чому справа? Поки ми набирали воду, вони карбюратор новий поставили, щось перебрали, щось підкрутили. Завівся «газик», чоловіки ж про винагороду і чути не захотіли.

Ця війна зачепила кожного і згуртувала, всі ми із завмиранням серця ловимо випуски новин, слідкуємо за розвитком АТО й переживаємо за тих, у чий дім прийшла біда. Мати Олександра, Олена Володимирівна, переживає за сина, а ще за тих хлопців, з якими щодня доводиться спілкуватися по роботі, адже працює вона в… райвійськкоматі.

– Він у мене такий, що нічого не випитаєш, все в нього «добре, все спокійно», оце хоч від вас дізнаюсь, де він воював, – із посмішкою та з мокрими від сліз очима каже жінка. – Коли Саша із товаришами по полку, серед яких краснопільчанин Сергій Корх, поїхали в АТО, ми з іншими матерями, родичами кинулися по установах, щоб допомогли придбати їм бронежилети, адже тоді в чому йшли хлопці, в тому й воювали. На жаль, довелось чути і відмови, сльози градом котились від безсилля, зрештою за сприяння волонтерів таки придбали необхідне обмундирування. Потім прийшли безсонні ночі, особливо восени і взимку. Заходжу в теплу хату, а в голові одна думка: «А як же хлопці, де і на чому сплять, чим вкриваються?». Нині вже трішки змирилась, що він там, але коли бачу щодня призовників, все ніби заново переживаю, пігулки із столу не прибираю.

Різні хлопці бувають, хтось сам приходить, хтось із друзями, мовчки беруть повістки, проходять комісію і йдуть до війська, хтось «воду варить» тижнями… Доводилось від матерів чути, мовляв, що ви можете відчувати, не вашого ж сина в армію забирають!? Що мені, кожному, хто заходить, розповідати, що мій Саша там вже рік воює? Для чого це, головне, що я пишаюсь сином, його друзями, молодими хлопцями і досвідченими чоловіками, які пішли і йдуть захищати усіх нас, в тому числі тих, у кого раптом виявилися «погані аналізи».

І вже від себе зазначу, що протягом року Олена Володимирівна тісно співпрацює з громадськими активістами району, в міру можливостей коштами, продуктами харчування допомагає героям-землякам, які нині захищають Україну на сході.

– Дай Бог здоров’я воїнам, а нам миру, щоб наші сини, чоловіки, брати повернулися до рідних живими і неушкодженими, – підсумовує жінка. – Хочу одного, щоб на прикладі героїв нової України виховували молоде покоління, ставили їх у приклад, а то знаю, що сільський хлопчик двадцяти років сам попросився до війська, а через пару днів чую від «доброзичливців», що «то він від своїх проблем в АТО сховався». Не по-людськи це якось…

 
Є новини, цікаві теми? Пишіть motsnyi1976@ukr.net Телефонуйте 050-064-94-14

 

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: