Oттo бyв нiмeць…

 

 

58023106.jpg

До дня  Перемоги в друкованих виданнях, телевізійних передачах можна прочитати і побачити безліч статтей і історій про подвиги радянських солдат, військові будні звичайних людей. Це, безумовно, правильно, бо те, що довелось пережити радянському народу, і українському в його складі зокрема, забувати нікому і ніколи не слід. А тому цей матеріал в такі пам’ятні для всіх дні, присвячений німцю (повторюю – німцю, а не фашисту, відчуваєте різницю?), думаю, викличе деяке здивування. Але не поспішайте розлючуватися, шановні ветерани, мова не йде про пропагування фашизму, а про звичайного німецького хлопця, для якого війна була таким же злом, як і для всіх інших нормальних людей. Врешті-решт, в той час ніхто у пересічних громадян як СРСР, так і Німеччини згоди не питав, а давали зброю і віддавали накази. 

 

Готуючи цей матеріал спробував згадати хоча б один фільм, в якому б показали німця не маніяком-вбивцею, а звичайною людиною. І, чесно кажучи, не зміг. Щоправда на думку спав “Список  Шиндлера”, але це продукція американського кінематографа. “Зозуля”? Але там головний герой не німець, а фін. Хоча теж ворог.

 

Звідки ж взялась ця ідея? Та нізвідки. Просто до редакції зателефонувала жителька Великого Бобрика  Ліда Степанівна Велітченко і надиктувала вірш про війну. Розговорилися, і жінка сказала, що при потребі може розповісти цікаву історію про німецького солдата, який квартирував у їх будинку під час окупації села, а вже за кілька днів я сидів у оселі Ліди Степанівни і занотовував цю неординарну розповідь…

 

Війна – страшна річ. Вона вбиває, калічить, виганяє з насиджених місць, з власних будинків. Багато сімей з різних причин залишились без даху над головою і блукали з села у село, сподіваючись на добрих людей, які зможуть прийняти і обігріти. Мама тоді ще маленької Ліди Харитина Яківна Руденко мала напрочуд добру вдачу і за своє життя зробила людям добра стільки, що декому, можливо, не вистачило  б і кількох життів. Не змогла вона відмовити в притулку й сім’ї Левченків з Самотоївки, і це тоді, коли мала п’ятеро своїх діточок. І стало їх жити в невеличкому будинку, немов у казці про рукавичку, вже одинадцятеро. Звістка про те, що тут розквартирують німецького солдата, особливого захоплення не викликала, бо в подумках уявлялась перспектива опинитися на вулиці. Але квартирантом виявилась людина, спогади про добрі справи якої й досі переказують із покоління в покоління у Великому Бобрику.

 

Звали німця Отто. Це був кремезний, симпатичний хлопець. Назвати його представником “найвищої арійської раси” можна було умовно, бо мав чорняве волосся. Отто відпускав дизпальне із цистерн, які розмістили тут же, практично у дворі. Як виявилося, німець зовсім не проти такої кількості проживаючих у будинку. Він сам приніс соломи, а спали на долівці, розстелив. Відчувши і побачивши, що даний німець далеко не нелюд, мати наважилась впустити ще кілька жителів із числа селян, і були моменти, коли в будинку ночувало сімнадцять чоловік. Отто виявився неабияким господарем. У вільний час змайстрував кролятні, розвів кролів. У господарстві Руденків була і годувальниця-корівка з телям, але у хлів, де стояла худоба, німці почали ставили коней. Тоді Отто збудував і невеличкий сарайчик для корови. Знав цей німець трішки російську мову, але наказав матері про це нікому не розповідати. Харитину Яківну солдат великого рейху називав не інакше, як мамою. “Мамоч” – такий собі українсько-німецький  суржик, і жодного разу ніякого крику, лайки, чи високого тону. Дітей Отто любив до безтями і не жалів для них ні солдатського пайка, ні домашніх посилок, які йому надходили доволі часто. Там було печиво, яке хлопець зразу роздавав дітлахам.

– Ти хоч собі залиш, – бідкалась мати.

– У мене є – посміхався Отто і йшов  на службу.

 

25997226.jpg Одного разу, коли німець в черговий раз “розприділив” посилку з Німеччини, сховав ящик під ліжко і вийшов з будику, мати набралася сміливості і заглянула туди, чи й справді він щось собі залишив. Дійсно, залишив – дві маленькі печенинки, тоді як висилали завжди понад кілограм.

– Мені у ті важкі часи було лише чотири роки і всі ці історії мені розповідала мати та сусіди. У моїй же пам’яті на все життя закарбувалось кілька моментів: як сиділа у нього на колінах ось у цій кімнаті і їла кашу, як він мене купав, а потім брав на руки. Чомусь саме широке плече Отто запам’яталось найчастіше, – розповідає Ліда Степанівна.

 

Одного разу мати повернулась додому і почула від квартиранта:

– Мамоч, а у тебе на горищі захований мішок із вівсом, а овес потрібен коням.

“От  такої, знайшов таки” – занепокоїлась мати, вона ж цей мішок на чорний день приховала. Та умовити Отто не вдалося. Мішок із вівсом незабаром перекочував із горища у конюшню. А вже за годину Отто приніс мішок відбірної пшениці, яку сам відніс на мельницю і змолов на муку.

– Оце їсти треба, а не ячмінь кінський, – мовив з посмішкою.

 

Отто ніколи не ображав ні матері, ні інших жителів і не давав цього робити іншим німцям. А загарбники є загарбниками – щось поцупити  ніколи не проти. “Поклали око” вони й на молоду теличку. Довідався Отто про це, похмурнів.

– Сьогодні вночі прийдуть забирати теля, то ти, мамоч, його поки приховай, – мовив.

 

Дочекавшись вечора, він взяв рушницю і вийшов з хати.

– Що ти задумав, – запереживала мати, – Нехай вже забирають, біс з ними.

– Е ні, вони тепер не зупиняться. Побачать, що теляти немає, кролів заберуть. А ви, якщо навіть шум який почуєте, з будинку ні в якому разі не виходьте, – сказав і зник за дверима.

 

Все сталося, як він і передбачав: довго нічні візитери шукали пропажу, а щоб не йти з порожніми руками, вирішили задовольнитися кролями. Ось тут їх “на гарячому” й “застукав” Отто. Як не крути, а кролі – власність не “нижчої раси”, а чистого арійця. Красти ж у собі подібного у німців не заведено. Довго вони ще сперечалися, але свіжини крадіям скуштувати того дня так і не довелося.

 

Не встигли відрядити окупантів від великої рогатої і малої вухатої худоби, як їм приглянулись дубові колодки, що були складені біля двору. Не довго думаючи, підігнали автомобіль і давай вантажити. Мати – в сльози, а тут Отто якраз підійшов. Треба було бачити вираз його обличчя, коли він кинувся до своїх сослуживців. Довго точився спір, довго щось доводили один одному німці, та врешті-решт явно демонструючи своє невдоволення, опоненти змушені були скинути колодки на землю і їхати геть.

 

Поступово місцеві жителі все більше й більше довіряли Отто. До нього йшли за порадою, за допомогою, і нікому він не відмовляв. Йдуть селяни на роботу пшеницю жати, треба серпи поточити – краще, ніж Отто цього ніхто не зробить. До нього несли на збереження речі, щоб “товариші по зброї” бува не відібрали. При відступі всі ковдри, всі речі Отто чесно повернув господарям. Дізнавшись якимось чином, коли у хлопця німецької національності день народження, жінки подарували йому букет польових квітів. Хто б міг подумати, що така дрібничка викличе у цього здорованя, грози “місцевих” фріців непрохану чоловічу сльозу.

– Востаннє мене вітали з днем народження у шістнадцять років, саме з тих пір я в діючій армії, а сьогодні мені двадцять два. Спасибі вам.

– Отто, а де твоя зброя, чому у тебе її ніколи немає? – поцікавився хтось.

– Автомат я викинув під Курськом. Я ненавиджу війну. Це війна Сталіна і Гітлера, а не моя.

 

Коротка відповідь, яка, по-суті, як не можна влучніше охарактеризувала найкривавіші події минулого століття.

 

Кажуть, ніби все пізнається у порівнянні. Як тут не згадати повну протилежність Отто – рудого німця, який жив поряд. Цей гад любив “попити” крові у місцевих жителів. Захотілось, щоб йому поспівали жінки. “Ти нам краще хліба дай, а не пісні співати”, – мовили ті. За таку відповідь винні дівчата півдня тягали, запрягшись у віз, дрова з лісу, а німець, щоб ще більше насолити ходив навколо них, жуючи хліб з маслом.

 

Так вже заведено у нашому житті, що де сльози, там і сміх. Бували і кумедні випадки. Брат Ліди Степанівни Олександр хотів камінцем влучити у горобця, який сидів на паркані, а влучив у орла на пілотці у німецького солдата. Та й добряче влучив, так, що й лоба тому розбив. “Ти маленький партизан!”, – закричав той. Гнів на милість змінився у нього тоді, як побачив, що на подвір’ї є корова. І з того дня щовечора, коли мати виходила з сараю з відром молока, німець вже чекав її з кружкою. Так тривало, поки про молочні побори не дізнався Отто.

– Ти йому, мамоч, наступного разу, коли знову прийде, скажи, що за молоко марки давати потрібно. Яке ж було здивування фріца, коли на запитання, де ж “млеко”, отримав характерну фігуру з пальців, яку в народі називають дулею з маком (з молоком, кажуть, річ неперевершена). “А марки платити будеш?” – мовила навчена мати. Почухавши потилицю, не чекавши такої зухвалості, німець пішов з двору.

 

Інший фріц внадився в город копати молоду картоплю. Не скільки візьме, як витолочить. Мати в сльозах до Отто. Той вийшов на город, подивися на слід і мовив:

– Не хвилюйся, мамоч, йди до такого-то солдата, який живе там-то і кричи, що є духу, що ти підеш скаржитися на нього в комендатуру. Вони комендатури бояться, як вогню.

 

І справді, вже ввечері крадій прийшов з торбинкою, де лежало мило, нитки, інші необхідні речі і попрохав жінку не скаржитися. Хабаря мати, певна річ, взяла. Виявляється, Отто впізнав цього німця по особливих підборах на чоботях, які були лише в нього.

 

А як не згадати випадок, як один німець українську мову вчив. Почув той, як Отто розмовляє “по-нашому” і вирішив сам навчитись. “Це мене моя мамоч навчила, – мовив Отто, – а тебе нехай твоя навчить”. А жив німець у старенької бабусі, яка полюбляла “кріпке слівце”. За кілька днів німець-сусід завітав знову, щоб похвалитися своїми успіхами. Виявляється, він попросив бабусю навчити його найбільш поширених розмовних слів. У бабці таких виявилося з десяток. Називати їх я, звичайно ж, не буду, думаю, ви і самі здогадалися, які це слова. Обсміяв Отто земляка і виставив за двері, мовляв, йди  далі гризи граніт науки, а тут діти сидять.

 

У якоїсь любительки серіалів може виникнути запитання, а чи було в цій історії кохання? Звичайно ж було, до того ж взаємне. А кохати німця в ті часи – це смертний вирок, можливо неприємно це комусь і сьогодні, тож залишимо ім’я дівчини і цю тему без коментарів. А про те, що до українців і до українок у Отто було особливе ставлення, свідчить ось цей факт: він написав матері листа до Німеччини, щоб вона при можливості, взяла до себе дівчат-українок і щоб в жодному разі їх не ображала. Через деякий час Отто отримав листа від матері і фотознімок, на якому вона разом з чотирьма дівчатами: худими, сірими від роботи і недоїдання. А за кілька тижнів прийшов новий знімок. Дівчат було не впізнати: у нових сукнях, із зачісками, посвіжілі обличчя.

 

Але всі історії про добрі справи німця Отто – це так би мовити, дитячі забавки: печиво, кролі, теличка – все це дріб’язок в порівнянні з людськими життями. І Отто ці життя цінував, а іноді й рятував. На його рахунку організація втечі чотирьох радянських військовополонених.

– Ви хлопці, той хліб, що вам даватимуть, їжте не весь, а половину. Він вам ще знадобиться, – говорив  полоненим, які працювали неподалік.

 

Коли ж прийшов час, Отто дав їм чіткі настанови, куди і коли слід йти, які стежки вільні.

– Вдень цими дорогами йдіть і нікого не бійтеся, а вночі, де б вона вас не застала, лягайте й лежіть.

 

Знав Отто і про точну дату відступу німців і всім знайомим переказував, щоб того дня своїх дітей на роботи під різними вигадками не відпускали, бо можуть відправити до Німеччини, або ж загинути під час обстрілів.

 

Виникає питання, звідки у рядового німця така обізнаність щодо стратегічних планів командування? У селі й досі подейкують, ніби інформацію йому “зливав” його друг, теж, до речі, Отто, який працював у штабі. Наскільки це правда, тепер вже не дізнатися, але Отто-2 часто бував у гостях у Отто-1. В такі дні господар забивав двох кролів і просив матір зажарити їх. Одного обов’язково віддавав членам сім’ї, а іншого їли з товаришем, щось при цьому жваво обговорюючи. Про Отто-2 у селян враження теж склалося непогане, бо мав спокійну і добру вдачу. А у Ліди Степанівни свої спогади. Одного разу її залишили з братами, які повинні були наглядати за сестрою. Лінія фронту вже була поряд і радянські літаки час від часу “навідувалися” у село. В один такий день “штабіст” приїхав до друга на мотоциклі з коляскою. Сюди-то і приховали тимчасово дівчинку, щоб не заважала гратися. А тут вибухи, крики, паніка – налетіли наші бомбардувальники. “Штабіст” швидко стрибнув на мотоцикл і щодуху помчав до штабу.

– Лідка поїхала! Вона там у колясці! – закричали перелякані хлопчаки.

 

Часу для роздумів у Отто не було. Застрибнувши на коня, він, маневруючи між стовпами вибухів, помчав навпростець, щоб перехопити мотоцикла. В цей же час на одному з поворотів Ліда, яка спокійно спала, проснулась і виглянула з-під брезенту, чим неабияк здивувала другого Отто. Забувши про штаб, він розвернув мотоцикла і поїхав назад, знову таки, ризикуючи потрапити під бомбу. Це був, мабуть, чи не єдиний випадок, коли хлопцям дісталось від квартиранта.

 

З того часу минуло не мало, не багато – понад 60 років. Час то був страшний, трагічний, але ніякі обставини не змусять справжню людину, незалежно від нації, бути Людиною. Кожної весни, кожного 9 травня у Великому Бобрику, коли піднімають келихи за переможців, за пам’ять про загиблих рідних, згадують і про Отто.

– З війни не повернулося троє моїх дядьків Руденків: Роман, Іван, Михайло, батько Степан, дядько Олександр повернувся без руки і ноги. Роман загинув вже у Берліні. Їхав вулицею і зустрів землячку. Вибіг з автомобіля. Відбулася коротка розмова, часу було обмаль і Роман пообіцяв пізніше відшукати знайому, а через декілька метрів автомобіль підірвався на міні. Царство небесне їм, мамі, яка перша зустріла радянських розвідників, які увійшли у Великий Бобрик. Один з них, Іван Захадякін пізніше відшукав її, приїздив у гості. Думаю, я маю право розповідати про цих героїчних людей, маю право говорити я і про Отто. Якщо він загинув чи помер після війни – земля йому пухом і Царство небесне. Якщо ще живий – здоров’я і сили. Нехай знає, що про нього, його доброту пам’ятають і сьогодні. Про нього не можна не розповідати, не згадувати, бо це приклад людяності. Це приклад того, що справжня людина і під час війни залишається Людиною. Війна не відповідає їх людській сутності, – підсумовує розповідь Ліда Степанівна.

 

Добавляти щось до цих слів сенсу немає ніякого. Отримавши на дорогу два величезних яблука, вирушив назад. Попереду ще багато різних статтей, матеріалів: буденних, святкових, сірих, цікавих, критичних, легковажних, але цей запам’ятається надовго, якщо не назавжди. Мабуть, справді володів той німець Отто якоюсь особливою доброю енергією, яка й донині продовжує свою ходу від серця до серця. Так і залишиться він німцем Отто – без прізвища, адреси. Але це значно більше, ніж мати паспорт, прізвище, ідентифікаційний код, інші ознаки, що підтверджують твоє існування, насправді ж залишаючись ще при житті звичайнісінькими привидами.

 

О. МОЦНИЙ

 

Ілюстрації з:

http://copypast.ru/2008/10/08/nemeckaja_okkupacija_34_foto.html

 

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/otto_buv_nimec/4-1-0-20
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: