Пeтpo Тpoxимoвич Xpиcтoфopoв: “Житyxa мoя тepниcтa вcю дopoгy”

ПЕКЛО КЮСТРІНСЬКОГО ПЛАЦДАРМУ

Стрімкий наступ радянських військ в ході Вісло-Одерської операції створив умови для нанесення вирішального удару по столиці гітлерівської Німеччини – Берліну. На шляху Червоної Армії залишалася тільки одна потужна водна перешкода – річка Одер, відстань від Одера до Берліна становила близько 70 кілометрів.

Командувач військами 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков 30 січня 1945 року наказав форсувати Одер, закріпити досягнутий успіх, поповнити запаси боєприпасів і пального і стрімким кидком 15 – 16 лютого захопити Берлін. Виконати це завдання командування доручило 5-й ударній армії, в лавах якої воював Петро Трохимович.

Та вже на початку лютого 1945 року радянське командування відмовилося від негайного удару по Берліну. Але завдання подальшого наступу на Берлін залишалося в силі і вирішальним трампліном для удару був саме Кюстрінський плацдарм. Для цього його потрібно було значно розширити, оволодіти містом-фортецею Кюстрін, остаточно зняти загрозу переправ через Одер (вони постійно піддавалися обстрілу артилерією з Кюстріна), зайняти місцевий залізничний вузол і використовувати його для доставки радянських військ.

Місто-фортеця Кюстрін розташову-валось на східному березі Одера і було відмінно укріпленим: кругова лінія суцільних польових укріплень, по околиці міста – рубіж в кілька ліній, підготовлені до кругової оборони кам’яні будівлі, в центрі – цитадель. Також німці утримували потужні передмостові укріплення на західному березі Одеру. Оброну міста тримав гарнізон, що налічував до 16 800 чоловік

– Переправлялись лише із легким стрілковим озброєнням, – згадує ті події Петро Трохимович. – Танки і САУ переправлятися на плацдарм не могли (тонкий лід не витримував їх ваги). Ночами ми вручну перекочували по льоду через річку артилерійські гармати і переносили на собі ящики з боєприпасами, але їх катастрофічно не вистачало – в день доводилося відбивати від 5 до 7 німецьких контратак за підтримки кожної танками. Попри великі втрати ми таки зуміли закріпитись на невеличкому плацдармі, який наказано було тримати за будь-яку ціну, аби позаду нас хлопці мали можливість налагодити централізовану переправу частин.

Раптова переправа стала повною несподіванкою для німців, вони навіть не встигли знищити міст, по якому наші танки перескочили на той бік Одера і вклинились у ворожу оборону кілометрів на 70. Тоді німці організували масовані атаки авіації, знищуючи переправи. Там, під Кюстріном, я вперше побачив в дії дивні літаки-снаряди, якими німці хотіли міст підірвати. Пізніше бачив подібні у Берліні на виставці трофейної техніки і дізнався, що то сумнозвісні реактивні снаряди ФАУ. Тоді дивна ситуація склалася. Жуков наказав не брати фортецю сходу, а просто оточити її і йти далі, тож деякі частини вже воювали в тилу у німців, а наша 5-та ударна армія біля клятої Кюстрінської фортеці затрималася з лютого і аж по квітень. Ну точно, які німці у 41-му біля Брестської фортеці.

Ясна річ, довго сидіти в оточенні вони не збирались і пішли на прорив. Ми саме із білорусом Воронковим в маленькому окопчику на спостережному пункті були, коли о третій годині ранку німці пішли у контратаку. Наша піхота виявилась до такого перебігу подій не готова, її швидко “зім’яли” і вся ця армада повалила – хто куди, в тому числі і на наш окопчик.

Ми з Воронковим, щоб їх близько не підпустити, перейшли на гранати, а німці все пруть. Тут Воронков кулю в плече отримав. Мабуть німці в ту мить зметикували, що витрачати на нас час не варто, треба йти далі, тому більша частина фашистів кинулась в різні боки, залишивши на полі немічних і поранених. Страшне то було видовище: сотні тих, хто з руками, тягнуть за собою безногих, хтось сам стрибає на милицях, хтось повзе на животі, у тих автомати на шиї, та рук немає, а більшість взагалі без зброї, але всі кричать несамовито і від болі, і нас клянуть, і своїх, що кинули. Вони по той бік окопчика стогнуть, а поряд Воронков кров’ю сходе, тож встав я на повний зріст, стріляю німцям над головами, а рукою киваю, щоб йшли звідси. Тоді взяв Воронкова на плечі і потягнув до своїх.

А вже 30 березня були ліквідовані залишки німецького угруповання в цитаделі Кюстріна. В місті взяли в полон 3 170 чоловік, в тому числі захопили госпіталь з 360 пораненими солдатами вермахту. З оточення вдалося прорватися лише групі в 1 456 солдатів на чолі з командиром гарнізону. Гітлер був в такій люті від падіння Кюстріна, що наказав негайно розстріляти командира гарнізону за здачу міста (через хаос останніх тижнів Третього рейху наказ не був виконаний). На цьому битва, в якій загинуло біля 16 тисяч радянських солдат, закінчилась. Падіння Берліну було справою часу.

74853681.jpg

ТЕ, ЩО НА ВІЙНІ – ХОРОБРИЙ БІЙ, ПІСЛЯ ВІЙНИ – БЕЗГЛУЗДА БІЙНЯ

– Не дарма кажуть, що однією хоробрістю війну не виграєш, тут ще й хитрість і розум потрібні, – розмірковує про останні бої в Берліні Петро Трохимович. – Я спочатку не розумів, для чого під Берлін скільки зенітних прожекторів звозять, а коли їх тисячі увімкнули в бік німецьких укріплень, і в одну мить заревіли “катюші” вдарили 360 стволів артилерії на кілометр, то по тілу мурашки пробігли – не хотів би я в ту мить опинись на місці німців. Та вони все рівно до останнього обороняли Берлін. Воювати артилеристу в полі – то одна справа, а в місті – в рази важче. Там вулиця вузька, не розвернешся, то завали, то із вікна тобі в спину стріляють. Але роботу свою робили – поодинокі танки та бронетехніку знищували, а то й цілі будинки валили, прочищаючи проходи нашим танкам. Що приховувати – було й таке.

День за днем, година за годиною, квартал за кварталом – і Берлін не вистояв, впав. Радянські солдати не приховували радощів, почались масові братання та ейфорія. Вже 5 травня Петро Христофоров стояв біля руїн Рейхстагу і разом з іншими під гармошку співав веселих частушок:
“В зоопарке утром рано
Собрался звериный род –
Отказались обезьяны
Геббельса принять
в свой род”
“Немчуре у Калача
Стала почва гаряча,
После крепкой схватки
Задымились пятки.
А как сверху дунуло –
Фрицов в темя клюнуло.
И пришлось, дрожа –
Руки вверх из блиндажа!”

Війна скінчилась, та служба продовжувалась. За радість фронтовикам було відкласти в бік автомати, взяти до рук будівельний інструмент і щось майструвати, нехай навіть у далекому Берліні. Радість на всіх одна – навоювались!

– Солдату, який пройшов всю війну, зброю хотілось закинути куди подалі, а були ще штабні “вояки”, які лише після війни важку зброю побачили. Ми з хлопцями у берлінському парку готували майданчики під виставку військової техніки, доріжки пісочком засипали, сидимо, куримо, і немає нам діла до тих гармат, зеніток, що довкола. Аж тут один мудило із штабу армії приїхав позаглядати, все йому, як дитині, цікаво. Заліз на зенітку, нажав на гашетку – а вона заряджена. А в парку людей з дітьми багато, солдат наших. Одинадцять чоловік положив, а сам тікати. Звичайно, крайніми зробили рядових, а його відмазали. Суд то був, але звання полковника позбавили, та й усе.

Я на війні смертей надивився, але ж то війна, там все ідеально просто – не ти, так тебе. А ось коли так, по дурості гинуть люди… Так же безглуздо в Берліні загинув командувач нашої 5-ї ударної армії, генерал-полковник, комендант Берліна Микола Берзарін. Він раніше їздив по Берліну на двоколісному аме-риканському мо-тоциклі, а того літнього ранку вперше сів за кермо пода-рованого йому напередодні трофейного німецького мотоцикла. На перехресті йшла колона радянських вантажівок з будматеріалами. Генерал, вирішивши проскочити повз колону, натиснув на газ. Однак навичок керування не було – загинув на місці, забравши на той світ і свого ординарця. А шкода, гарний був командуючий.

Комендантом Берліну він прослужив лише 54 дні, та німці його поважали, навіть пам’ятний знак поставили, бо виступав за відновлення порядку, створив міську поліцію і переймався проблемами життя звичайних людей. Я взагалі якось по життю не любив неправду. Будете сміятись, але ми ходили на товариський футбольний матч між нашими солдатами і американцями. Повний Олімпійський стадіон зібрався, на якому до війни Гітлер олімпіаду проводив. Домовились, що грати будуть любителі, американці повірили, а наше командування найкращих футболістів ледь не з усіх фронтів позвозило. Хоч і виграла радянська команда з розгромним рахунком 12:0, та я шапку від радощів угору не підкидав. У 1946 році їздив у відпустку, провідав сестру на Донбасі, побував у рідних краях, привіз рідним у подарунок трофейний велосипед. Наш комвзводу пропонував забрати із собою мотоцикл, але після пережитого тягнути його через всю Європу, а потім ще й сідати на нього побоявся. А у 1947-му прийшла пора демобілізуватись і повертатись додому. Із тих, з ким йшли від Сталінграду, залишився лише один товариш – Тищенко із Нижньої Сироватки. Такою вона була – моя війна.

ІЗ ВІЙНИ, ТА Й В ГОЛОД

– Збираючись додому, краєм вуха чув, що в наших краях знову голод людей косить, мабуть чув про це і наш комбриг, бо отримали від нього по 5 кілограмів цукру, борошна, 11 тисяч карбованців “дембельських”. Їхати по одному не наважились, бо чули про напади на солдат вже в Союзі. Їх вбивали, грабували, роздягали до нитки, бо військову форму можна було вигідно продати, – продовжує Петро Трохимович. – Ще дорогою до батьківської хати переконався, що про голод не брехали. Батько мене зустрів лише глечиком молока на порожньому столі.

Два моїх старших брати вже повернулись із фронту пораненими, на них живого місця не було. Квітень на дворі, треба щось їсти та в землю кидати, а в господарстві жодної картопляної лушпинки, жодної зернинки. Почув, що такі ж фронтовики як і я, збираються по картоплю аж до Білорусії. Попросився з ними. Вирушили до Бобруйська, звідки практично на горбу притягнув 15 відер картоплі. Город вже є чим садити.

Та коли той врожай виросте! Тому знову збираємось в дорогу – тепер по зерно аж на Західну Україну. Швидко моя “дембельська” заначка закінчилась. Так на щавлі, цибулі весну протягнули. Працював на всіх роботах: у колгоспі викошували норму по 35 соток, щоб заробити півтора трудодні. А що той трудодень, коли жили в землянках, а вже сім’ями обзавелись. Брат вирішив взяти у держави “живих” грошей у кредит, щоб хату збудувати, так не встигав телят продавати на проценти… Та нічого, вижили, пережили… Ось і досі живу на цьому світі, така от, хлопче, була моя житуха, та хіба в одного мене? Все записав? Тоді друкуй, хай читають, бо скільки нас таких, “історичних” дідів в районі залишились, може з десяток? Ото ж бо й воно…
О. МОЦНИЙ.

Від автора: цей матеріал, мабуть, ніколи б не побачив світ без допомоги і сприяння голови об’єднаного профкому Краснопільської ЦРЛ С. Д. Ткаченка. Саме Сергій Дмитрович, неодноразово буваючи в гостях у фронтовика, слухаючи його спогади, справедливо зрозумів, що перед ним сидить не просто людина, а сама історія і справа честі цю історію донести сьогоднішньому поколінню. Дякую Вам, Сергію Дмитровичу, за небайдужість. Озирніться, можливо поруч з Вами живе ось така людина-історія, яка варта нашої спільної уваги?

 

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: