Пeтpo Тpoxимoвич Xpиcтoфopoв: “Житyxa мoя тepниcтa вcю дopoгy”

Людина – піщинка або творець історії? Чи всі ми гідні творити історію? Зумовлена наша доля чи ми самі пишемо щоденник свого життя? У долі є свої улюбленці? Можливо, щось дісталося іншій людині легко, а вам доводилося попрацювати? Навряд ви отримаєте відповіді на ці питання із цього матеріалу, але те, що Петро Трохимович Христофоров із Запсілля, переживши, здавалось, всі трагедії минулого століття, вже є історією – беззаперечний факт. Пройшовши всю війну, маючи два ордени Червоної Зірки, медалі “За відвагу”, “За оборону Сталінграда”, “За Перемогу над Німеччиною”, медаль Жукова, чоловік ніколи не намагався потрапити на шпальти газети, а тому ніколи на них і не потрапив. “Я лише пересічна шестерня суспільства, покликана крутиться, щоб працювала система процвітаючого суспільства, де кожна людина – запчастина” – не без філософської нотки охарактеризував своє місце в історії дідусь, і тут же додав: “Якщо вже хочете почути про моє життя, то будьте готові вислухати його з самого початку, а житуха моя була тернистою всю дорогу”.

ПАНИ ІЗ ГОЛИМИ ЗАДАМИ

Народився Петро Трохимович 21 червня 1923 року у Запсіллі. Він був не першою дитиною у багатодітній родині, яка разом з батьками налічувала вісім чоловік.

– До мене вже на світ з’явились брат у 1908 році, за ним сестра у 1913, далі, з інтервалом у чотири роки – у 1915-му і 19-му лелека приніс ще двох братів, а вже після мене – у 1926 році мати народила ще й сестричку. – Тоді великі сім’ї були звичним явищем. У мого батька, наприклад, було чотири брати і дві сестри, – зручно вмостившись за столом, починає спогади Петро Трохимович. – Нашому діду за колишні військові заслуги цар жалував землі трішки, на якій він осів та й господарював потихеньку. Його навіть називали паном. Таких “панів” у цих краях залишалось не так вже й багато. Один х них, пан Єсницький, жив неподалік Запсілля, за лісом, частиною якого володів. Інший, на прізвище Кравченко, проживав у лісі за кілька кілометрів від села. Був ще пан, якого чомусь народ прозвав Лихом, а також чоловік на прізвище Тьоменко.

Мій дід панував тим, що палив крейду на вапно, яким торгував у навколишніх селах, а також в Сумах. Після революції, звичним ділом, таким панам почали закручувати гайки, тож вони порозбігалися, хто куди. Мій дід “утік” не далі Запсілля. Тай й куди втечеш із великою сім’єю? Лихо, як кажуть, одне не ходить – село накрила епідемія черевного тифу, яка вбила діда і бабусю, одного сина і доньку, ще одну сестру паралізувало. Рятуючись від хвороб, в пошуках кращого життя два батькових брата подались на Донбас, а батько залишився вдома доглядати за немічною сестрою.

І до цього багатства не надбали, а тепер і зовсім бідувати почали, хоч працювали як прокляті. Землі у нас було – як кіт наплакав, та й та розкидана по різних ярах. Але жодної сотки не пустувало. Хоч я малим був, але батько брав із собою на поле, тому добре пам’ятаю, як один з наділів для орання і сіяння був зовсім непридатний через крутий схил, тому копали копаницею, засаджували гарбузами. Оскільки із землі заробітку майже не було, то рятували від голоду пара коней, що були в господарстві. Завдяки ним батько наймався і возив різний товар із Сум у Миропілля та по навколишнім селам. Возили залізо для кузней, цвяхи, а також керосин, продукти.

Був у батька ще один вид заробітку – він вмів чинити й обробляти телячі шкури. Але й це доводилось робити таємно, ночами, в погребі, щоб отримати бодай якусь копійчину і приховати від влади. Працював батько днями й ночами, а жили впроголодь. Тоді моя старша сестра вирішила поїхати до дядьків на Донбас. За нею, рятуючись від голодухи, рвонув і брат, що 1919 року народження. Зір у нього слабкий був. Це сьогодні ходити і працювати в окулярах – звична річ, а тоді й здоровому роботу знайти було важко, а підсліпуватому, як брат – тим паче. З тих пір я його більше й не бачив…

А ми з 14-річним братом і найменшенькою сестричкою залишились вдома. Ми думали, що живемо у голодні часи, але не відали, що нас чекає далі… Прийшла колективізація, а з нею смерть…

“А ОСЬ НАРЕШТІ СМЕРТЬ… І ТАК ЛЕГКО СТАЛО…”

Трохим Христофоров, попри умовляння і погрози, в колгосп йти категорично відмовлявся, бо добре знав, що доведеться віддати коней і збрую, а це вірна смерть. І таких, як він, в селі було багато. Між тим почали збільшувати податки, причому говорили прямо в очі – не хочеш в колгосп, вези зерно. Довозились до того, що вже брати нічого. Не даремно селом обібрані до крихти селяни співали частушку:

Однажды комунар
К кулаку залез в амбар
Реквизировать зерно,
А там мышиное г*вно.

– З усього скудного врожаю восени у нас у дворі залишилось дві копни не змолоченого жита. А тут треба ж, “радість” – колгосп отримав нову молотарку, та тільки молотити в колгоспі нічого. Так активісти, не довго думаючи – до нас у двір, – розповідає Петро Трохимович. – Батько у вікно виглянув, а їх з десяток, немов поліцаї, “господарюють”. А голова сільради – на коні, з наганом. Його люди, як чорта боялися, міг нагримати, і рукам волю давав. В коридорі лопата стояла, батько за неї – і на голову. В останню мить мати повисла на рухах. А батька скрутили, побили дуже. А потім ще й суд був, який присудив 4,5 років тюрми. Залишились ми самі і без нічого. Харчі, які були – вивезли під чисту. Голод не забарився. Першою померла мати. Старший брат, як міг, намагався прогодувати нас з сестричкою. Коли пару картоплин принесе, коли жменю зерна. А одного разу пішов, та й не повернувся більше…

Сусідка, бачачи наші страждання, ділилася карто-пляним лушпинням, які варив у маленькій шкарабаночці. До весни ми так дотягли.

А перед Великоднем сестричка зовсім знесилила, тож хлопчик вирішив діяти. Хоч і був маленьким, але дитячим розумом збагнув – треба йти до заможних, а такі живуть під залізними дахами.

– Заходимо до найближчого подвір’я, дідусь на лавці сидить. Побачив нас, гукає: “Бабо, винеси щось діткам”. Та бідкається, що в самих немає нічого, але в хату покликала, насипала супу з пшоном товченим, дала по вареній картоплині, по шматочку хліба – а воно все нам, як мед. Під’їли. Дідусь на нас дивиться, в голос розмірковує: “Е, діти, помрете ви. А йдіть-но до отого дядька, він хліб в колгоспі пече, може борошна насипле чи хлібця дасть, то ще якийсь тиждень землю потопчете”. Дивно, але тема смерті мене зовсім не зачепила, я увесь був у передчутті їжі. Прикинув відстань – метрів 150 до омріяного хліба, чи дійду? Подивився на сестричку, яка тримала мене за ногу, і твердо вирішив – дійду! Ті 150 метрів долали удвох з годину.

Тільки хвіртку відкрили, а ось і господар дрова рубає. Я й зараз пам’ятаю ту хвіртку, того діда, ті дрова, ті слова: “О, явились! Робити не хочете, плутаєтесь хатами!” – і штовхнув мене, я й упав біля тієї хвіртки. Навіщо штовхав, я й так біля неї впав би… Пам’ятаю, що мовчки, без жодного слова, без сльозинки, поплелись від тієї хати. Сестричка хоч і маленька зовсім, теж мовчить, все розуміє і навіть не плаче, лише тихенько лопотить ніжками позаду. Коли проходили повз школу, нас зустріла вчителька: “Треба вам податися до сільського дитячого будинку. Самі дійдете?”.

А я вже чув, що в тому будинку працівники забирали майже всі продукти, що дітям виділяли, й продавали їх у місті. А діти мерли, як мухи. Тому вчительці відповів, що краще помру у власній хаті, ніж мене, разом з усіма в одну яму, як собаку, викинуть. Навіть не знаю сьогодні, чи то розумний мій вчинок, чи безглуздий, але вчителька написала на клаптику паперу якусь записку і направила нас з нею прямісінько до колгоспного комірника. Читати я не вмів, але комірник, глянувши у ту писульку, насипав у моє ганчір’я лущеної кукурудзи, ще й у кишені мені та сестричці подосипав. Не знали ми, що за нами в цей момент вже спостерігала пара голодних очей. Коли проходили повз хащі, з них вискочила баба, накинулась на нас, хотіла забрати те зерно, але ми з сестричкою удвох відбились. Якою ж слабкою була бабця, коли навіть такі безсилі діти, як ми, дали їй відсіч… Нав-чений цим випадком, вдома замкнув сіни, закрив вікна ганчірками, розді-лив скарб на купки й поховав у різних кутках. Протягли на кукурудзі ще трішки. Але й вона скоро скінчилась.

День, другий лежимо голодні в хаті, сил виходити на пошуки їжі вже нема. Аж хтось у вікно заглянув. “А ось і смерть. Нарешті” – подумав, і так легко раптом стало. А вона, клята, чомусь не радіє новим душам, а навпаки – плаче під вікнами. Ось вона двері відчинила, ось вже на порозі. Вона й ім’я моє знає, ще й, клята, знущається: “Петрику, це я”. Я хотів відкрити очі й дізнатися, чому смерть така ласкава до мене, але навіть на це сил не залишилось.
Сьогодні не відомо, хто із сельчан написав старшій сестрі Марії у Донбас про поневіряння маленьких. Можливо та сама вчителька. Сестра приїхала, щоб лише хвилину побачити живою свою меншеньку сестричку.

– На руках у Марії вона й померла, – і тут дідусь вперше заплакав. Заплакав голосно, не соромлячись. – Вона ж маленькою зовсім була, але ніколи не скиглила, нікуди без мене… Лише на кілька хвилин смерть старшу сестру обігнала… Лише на кілька хвилин…

Дівчинку поховали і почали збиратись в дорогу – до Марії дійшли чутки про випадки людоїдства в селі, тож залишатися на довго не збиралася. Вирушили, як тільки Петро набрався сил, щоб самостійно йди. Пішки дісталися залізничної станції у Суджі, звідки потяг повіз хлопця на Донбас. Всю дорогу худого Петрика підгодовували небайдужі пасажири, а провідники ховали його від патрулів, які нишпорили вагонами в пошуках тих, хто тікав від смерті із вимерлих сіл Слобожанщини.

ШАЛОМ, ПЕТРЕ!

Після довгої дороги Петру здалося, що він потрапив до раю! Хоч жили біднувато на Донбасі, але родину сестри, як робітників одного із Макіївських заводів, продуктами більш-менш забезпечували. В робітничих бараках мирно співіснували єврейські родини.

– За тиждень-другий, коли я оклигав трішки, мене почали виводити на вулицю відігріватись на сонці. Став помічати, що за мною дівчинка стежить. Так три дні один на одного й дивились, – згадує Петро Трохимович. – Споглядали б один одного ще місяць, якби дівчинка сама не проявила ініціативи. Познайомились. Її звали Клара, її батько – добрий єврей, тримав маленький галантерейний рундучок. “Додружились” ми з Кларою до того, що вона навіть їсти без мене не хотіла. “Пусть Петя прийдет!” – просила батьків. А Петю двічі просити не треба! – сміється дідусь. – Сестра мені зауваження робила, що сусідів об’їдаю, але родина Клари нічого проти мене не мала. Навпаки її батько давав нам гроші на кіно, навіть придбав мені шкільну форму. Брав мене із собою на базар, давав невеличкий крам на реалізацію, а потім платив “гонорар”. “Бери, Петя, заработал”, – картавив добрий єврей. Гарно мені там жилося, в тих бараках, де всі один одного знали й жили в мирі, а головне – не голодували.

ЖИТТЯ НАЛАГОД-ЖУЄТЬСЯ – ЧЕКАЙ БІДИ!

У 1936 році із тюрми вийшов Трохим Христо-форов. Дорогою додому заїхав до доньки в гості, а побачивши там Петра, запро-понував тому повернутися в Запсілля. І хоч відчував хлопець, що в селі форми йому ніхто не купить, та й на сусідську юшку годі розраховувати, та батькові не відмовив, не хотів, щоб той залишався самотнім. А жити й справді довелось впроголодь. Їх рідну хату вже встигли розібрати комунари, натомість виділили пару метрів у хаті діда, який свого часу не пожалів голодним дітлахам пшоняного супу. Де поділись добрі господарі, дідусю і по цей день невідомо. Та й хатою то вже назвати не можна було, її переоблаштували у конюшню. Батька, до якого причепили клеймо “ворожий елемент”, на роботу в колгосп брати не хотіли, але таки зробили милість, давши тому посаду конюха.

Виходить, жили прямо на робочому місці, доглядали коней, і їли те ж, що й вони. Але навіть коняча їжа стала комусь поперек горла. За доносом “сознатєльного” конюха, що батько нібито об’їдає коней, того виселили навіть з конюшні.

– Пішли ми в інший колгосп. Жили в полі, потім на фермі, звідки я п’ять кілометрів ходив до школи, а потім перестав ходити, бо книжки спалив, щоб нагрітися, коли замерз на зворотному шляху, – посміхається Петро Трохимович. – Батько працював багато, колгосп дозволив заселитись у занедбану хату без вікон і дверей, відремонтували, придбали коника-“доходягу”, але й то підмога. Стало нам легше жити, коли батько знайшов собі дружину. Гарна жінка була, батька поважала, про мене, як про рідного, піклувалась.

Батько сторожував, мачуха працювала дояркою, а я пас овець. Тоді здавалось, що Бог змилувався над нами і шле свою благодать. 21 червня 1941 року відсвяткували моє 18 – річчя, а наступного дня дізналися, що почалась війна. Але я того не розумів, бо далеко за селом, у полі, була така ідилія, співали пташки, мирно паслась отара, а в торбинці лежали кусень хліба та шмат сала. Зовсім не відчувалось, що вже цілий місяць йдуть страшні бої. Все скінчилось 30 липня 1941 року, коли мені принесли повістку – із раю я мав йти у пекло.
О. МОЦНИЙ.
Газета “Перемога”
Далі буде.

 

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: