Пoвepнeння. 25 poкiв тoмy yкpaїнcькa зeмля пpийнялa Oлeкcy Тиxoгo, Юpiя Литвинa i Вacиля Cтyca

34484107.jpg 

Влітку 1989 року в середовищі нещодавно звільнених політв’язнів та родин Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса (загиблих у неволі правозахисників) виникла думка перевезти їхні тлінні останки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913 року (її привезли з Грузії). Але не передбачали, що подія буде настільки грандіозною. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежності. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті — то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.

Ключі від камери

За 25 років я не раз писав і сотням різних аудиторій розповідав про цю подію, але ж виростають нові люди, яким теж варто про це знати. Тепер легше: є прекрасний фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989—1992 року на кіностудії «Галфільм». Він стає дедалі ціннішим, бо деякі люди, які в ньому свідчать, уже відлетіли у вирій услід за Василем, Олексою та Юрієм.

Отож 1989 року родини загиблих затіяли тривалі перетрактації зі владою, щоб процедура відбулася згідно з законом. Громадськість збирала гроші. Наприкiнцi літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: 3 — 4 вересня. Це дні смерті Василя Стуса (1985) і Юрія Литвина (1984); Олекса Тихий помер 5 чи 6 травня 1984 року. То була незабутня поїздка… Через декілька днів після повернення з Уралу, 9 вересня, я попросив свого недавнього співкамерника Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з’їзді Народного руху України за перебудову, щоб поза чергою випустив мене на трибуну, де я повідомив: «Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв’язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області — колонії особливого режиму для «особливо небезпечних державних злочинців», таких як присутні тут, на з’їзді, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба і я… Це ключі від камер тієї самої «установи», де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в’язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус. Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї. Згідно з «найгуманнішими в світі» радянськими законами, останки померлого в’язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив — той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий — на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус — у селі Борисово, бiля Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9…»

Вірус КДБ

Я розповів тоді, що родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримки товариства «Меморіал», Всеукраїнського товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти прах до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковин смерті Литвина і Стуса. Ми купили квитки на літак, замовили цинкові домовини. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено «у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі». Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії «Галфільм» на чолі з режисером Станіславом Чернілевським. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийняте після дзвінків із Києва, з Кучино та з Пермі. «У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло в Україну, — нагадав я зібранню. — Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це — чума. Це — антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять у КДБ та в ЦК КПУ!».

До резолюції з’їзду я запропонував записати таке: «Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса; вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління 60-х — 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій; вимагаємо відкрити сейфи КДБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема, Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, з метою їх опублікування».

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотографували ті ключі… Був там і секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. Я бачив, як до нього підійшла одна жіночка і пришпилила до піджака значок — тоді нам у Литві зробили найпершу партію таких простеньких синьо-жовтих прапорців. Хитрий лис подивився на значок згори вниз, скинув піджака і повісив його на крісло.

Поряд — могила начальника

Незадовго до нашої поїздки я одержав від колишнього співкамерника Марта Ніклуса з Естонії його нарис «Экскурсия в прошлое» — про віддвідини Кучино у вересні 1988 року. Март, зокрема, пише, що брат нашого начальника особливого відділку майора Долматова, Степан Олександрович, похований у сусідньому селі Борисово, за декілька кроків від могили Стуса та інших політв’язнів, а сам Долматов захворів на рак і поїхав до Москви лікуватися. Його попередник, майор Журавков, помер днів за десять після Стуса і похований у Пермі.

У кутку кладовища в Борисово ми знайшли під стовпчиком № 7 поховання Юрія Литвина, під № 8 — Ішхана Мкртчяна, під № 9 — Василя Стуса… Я знайшов могилу не тільки брата, а й самого нашого начальника Долматова. Побачив під тином порівняно свіжі вінки з написами: «Дорогому Александру Григорьевичу от сотрудников учреждения ВС-389/37». Я не знав імені та по-батькові Долматова, але здогадався, що то він, і став шукати могилу. Вмурована в пам’ятник фотокартка не залишала сумніву. І напис: «Долматов Александр Григорьевич. 24. ІІ 1946 — 4. ІV 1989». Царство йому небесне. Бог йому суддя. І Журавкову. Багато вони забрали з собою таємниць. Хай би жили та розказали про свої злочини. Але, мабуть, неспроста вони повмирали зовсім не старими…

Група з Києва

Під тиском громадськості перевезення нарешті було дозволене. Повернувшись з Уралу, я 22 листопада написав замітку для преси: «Увечері 15 листопада 1989 року з Києва до Пермі вилетіла літаком експедиція, щоб перевезти на батьківщину тлінні рештки українських патріотів Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса, закатованих у «таборі смертi» ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району. До групи входили син Стуса — Дмитро, син Тихого — Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член Української гельсінської спілки Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії «Галфільм» Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та колишній в’язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого — Микола. Директор фільму «Василь Стус. Тернова дорога» поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від Спілки письменників України та СП СРСР, від Спілки кінематографістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова…»

На час приїзду основної групи домовини та дерев’яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції «порадили» не поспішати… Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КДБ, очолюваний Володимиром Ченцовим, який сказав, що його відомство не перешкоджає. Насправді робилося все, щоб група не встигла на зворотний рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю, 19 листопада, в Києві мали зібратися люди. Допомагали нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков, редактор газети «Чусовской рабочий» Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Міхайлов, журналісти Микола Гусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька заступів і лопат. Водій ваговоза з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло…

«Наруга над могилами»

Основна група, передрімавши в пермському готелі на матрацах, кинутих на підлогу (бо місць не було), приїхала за чотири години електричкою в Чусово, обійшла всі потрібні установи. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса — тому нам не віддають домовини. Довелося мені їхати назад до Пермі. 17-го вранці група вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, де кладовище. Чернілевському, Дмитрові Стусу та Гурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусово, де після довгих зволікань їм дозволили викопувати домовини, але не піднімати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі ж перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося ж про «наругу над могилами»…

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10. Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 — 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Литвинова — на глибині 150 — 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями… Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі (Ніна і Сергій Жеребцови) платні не взяли. Ще до темряви затягли ми під домовини мотузки, зрушили їх із місця. А цинкових домовин усе нема. Чернілевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вістку, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли…

Перемога Києва

Нарешті бiля 19-ї години приїздить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована. Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів у Пермі, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев’яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріал. Із Пермі ваговоз вирушив уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони… збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров і Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на праві колеса (згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку). Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті — до заднього моста в середину, а цілі — з боків.

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. Згодом з’ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком під тиском громадськості виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не на Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було «відбій» затримуванню…

Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло нетлінне, всохле. Дмитро глянув і сказав: «Це тато». Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся…

Поклали під голову «пропускну» від церкви, хрестик, накрили тіло покривалом, поставили бiля рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком. Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину — з неї полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко — тіло покрите саваном. Мама, Надія Антонівна Парубченко, була на похороні 8 вересня 1984 року, то казала, що їй навіть дозволили переодягнути сина в цивільний одяг. Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили домовину віком…

Свічки на кладовищі

Опустили в ями порожні домовини. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Відірвали зі стовпців бляшані номери 7 і 9. Поставили свічки на всі одинадцять могил в’язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли (у жовтні 2000 року на конференції в Кучино я дізнався від Давида Алавердяна, що вірмени на чолі з його тестем, колишнім кучинським в’язнем Ашотом Навасардяном, забрали тлінні останки Ішхана Мкртчяна ще в лютому 1989 року, нікого не питаючи! І провезли через усю Імперію зла до рідної Вірменії. Давид показав відеофільм про це: хурделиця, а вони копають…).

Вантажна машина з домовинами і дерев’яними ящиками від’їхала одразу, десь бiля 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний — до гаража друкарні, де мідники залютували (запаяли) домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли в літак як багаж.

18 листопада ми приїхали в Перм, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають. Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів літака вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробка. Слава Богу…

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм вдалося 17-го домогтися дозволу на ексгумацію тіла батька на кладовищі «Северное» в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не з’явився. Хтось сказав, що його побито. Уранці 18-го брати прийшли до майстерні, підважили двері і взялися за роботу самі. Тільки наприкiнцi прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай — разом із гробарем розбили надгробок, викопали і переклали останки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, — і оце сюди…

За Слово Істини

Вилетіли з Пермі о 20 годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20.30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину — його чекало близько тисячі душ…

Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла вдова Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б’ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, шукаємо машину, щоб завезти свою апаратуру до Києва, вантажимо її — тим часом ескорт від’їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка… Винесли з церкви домовини, поклонилися тричі Божому храмові (Ірина Калинець згодом пригадувала: священик, заглядаючи їй у вічі, сказав: «Треба обнести довкола церкви. А може, вони будуть канонізовані…»).

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко — не можна зволікати з похороном до заходу сонця — нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох «особливо небезпечних державних злочинців — особливо небезпечних рецидивістів». Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки — відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово Істини…

Василь ОВСІЄНКО,
лауреат Премії імені Василя Стуса

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2566/265/90563/
Номер 174 за 21.11.2014
Повернення
25 років тому українська земля прийняла Олексу Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: