Пpoфecop Лapиca БPИЖИК: Якicть нaшиx дyмoк зyмoвлює cтaн нaшoгo тiлa

91364936.jpg

Чи часто Вам доводиться спілкуватися з професорами, та ще й міжнародного рівня? Передбачаю, як хтось в цю мить видихнув: «На щастя, ні. Одні формули в голові, що ж тут цікавого». А я скажу так – то Ви просто не спілкувались із нашою землячкою Ларисою Свиридівною Брижик. Диву даєшся, звідки у наш час в людини скільки позитиву, оптимізму, добра, віри. Після її візиту в редакцію наш невеличкий колектив буквально закохався у цього доктора фізико-математичних наук, а година спілкування з нею промайнула, на жаль, немов хвилина.

Тож знайомтесь: Брижик Лариса Свиридівна, доктор фізико-математичних наук, професор, провідний науковий співробітник Відділу нелінійної фізики конденсованого стану Інституту теоретичної фізики імені М.М.Боголюбова НАН України, член Українського біофізичного товариства, входить до складу робочої групи «Космос і біосфера» цього товариства, член Міжнародного інституту біофізики (Німеччина). Сфера наукових інтересів – фізика солітонних явищ у біологічних системах, теорія конденсованої матерії.

31327736.jpg

Лариса Брижик народилася й закінчила школу в Краснопіллі , вищу освіту здобула на фізичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Шевченка, в 70-х роках ХХ ст. навчалася в аспірантурі Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом видатного українського фізика академіка Олександра Давидова, разом з ним працювала і разом написали кілька робіт. У 2000 році захистила докторську дисертацію на тему «Умови існування та динамічні властивості автолокалізованих електронних станів в низьковимірних молекулярних системах».

31961862.jpg

У 2011 році дослідження Лариси Свиридівни Брижик в галузі біофізики були відзначені престижною міжнародною науковою нагородою – Золотою медаллю імені Ільї Пріґожина, яка вручається щорічно в Іспанії. Нагорода присуджена за вагомий внесок у дослідження взаємодії електромагнітних полів з біосистемами. Саме таким питанням значну частину своєї наукової діяльності присвятивНобелівський лауреат Ілья Пріґожин.

69330372.jpg

Ідеї Ільї Пріґожина стали основою для сучасних досліджень екологічних систем. Медаль Пріґожина вручається щорічно провідним світовим вченим-дослідникам у галузі екологічних систем. Протягом 2004-2010 років цю нагороду отримали вчені з Данії, Італії, США, Греції та Німеччини. Лариса Брижик – перший лауреат цієї нагороди з країн Східної Європи та постсоціалістичних країн. У 2014 році Брижик Лариса Свиридівна разом з колегами-науковцями стала лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки 2013 року. Указом Президента України №675/2014 від 23 серпня 2014 року Державна премія України в галузі науки і техніки присуджена науковому колективу за результати фундаментальної довготривалої праці «Нелінійні хвилі та солітони у фізиці конденсованого середовища».

01725176.jpg

– Ларисо Свиридівно, яким було краснопільське дитинство майбутнього професора, доктора фізико-математичних наук?

– Народилася у прекрасному Краснопіллі у далекому 1952 році. Мій тато родом з Хмелівки, а мама із села Вовківці Недригайлівського району. Коли їдемо маршруткою на Київ, проїжджаємо це невеличке село.

А дитинство моє було традиційним: дитячий садок, вулиця, подружки. Мама моя працювала у дитячому садочку, тож мене привчала бути слухняною дівчинкою, щоб я не псувала її репутацію серед колег. Мій тато 1912 року народження, а мама – 1909, тому я була пізньою дитиною, відтак за мною доглядала сестра, старша за мене на шість років. У нас половина роду – лікарі, велика частина – педагоги, викладачі. Тато ж був першокласним механіком, любив залізо, дерево, мав золоті руки.

Потім була школа, де пройшла всі стадії: від жовтеняти до комсомолки.. По закінченні школи поїхала до Києва, де вступила на фізичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка.

88841556.jpg

Закінчила університет, залишилась в столиці, народила доньку, захистила кандидатську дисертацію. Потім народила сина і захистила докторську дисертацію. На сьогодні працюю в академії наук.

– Поклик до точних наук відчули ще у дитинстві?

– Думаю, значною мірою в цьому сприяли родові корені. Мій дядько був математиком, мама в школі спочатку працювала в початкових класах, а потім в старших викладала англійську мову і математику, фізику, адже педагогів тоді не вистачало.

До того ж у мене був золотий викладач фізики у школі – О. І. Ісакович. Це була яскрава особистість, хоча такими тоді для нас були всі вчителі, взяти хоча б З.Ф. Холод, В. Д. Болотну та інших.

Мені подобалось вивчати англійську мову, та ще й вдома мама нас із сестрою заставляла розмовляти нею, щоб подолати бар’єри у спілкуванні. А потім ще й закінчила державні трирічні курси з англійської мови і в моєму подальшому житті це неодноразово знадобилося, адже англійська мова стала основною робочою, я сміливо їхала у наукові відрядження, конференції, не відчуваючи жодних перепон у спілкуванні.

– Дивно, як при такому насиченому графіку у Вас ще вистачало часу і сил на гульки?

– Гульки – це ж святе, на них завжди вистачає часу! (сміється). Я любила гімнастику, в школі у мене навіть якісь розряди були, а ще їздила на змагання з баскетболу, певна річ, всі обласні олімпіади з фізики, англійської мови були на мені. Навіть надходила пропозиція вступати до Київської фізико-математичної школи-інтернату, але батьки вже були на той час не молодими, тому не хотілось їх залишати самих. Коли ж з’явилась можливість забрати їх до себе, вони категорично відмовились. Тато заявив: «Я цю хату збудував своїми руками, он там, під сволоком, гривеник лежить, там гвіздочок особливий забитий. Нікуди звідси не поїду! Я на третьому поверсі у тебе на горобців плювати не хочу!».

Думаю, оце коріння, зв’язок з рідною землею і дали батькам довгий вік. Тато помер, коли йому йшов 92-й рік. Мабуть він тоді вчинив вірно, залишившись в рідній хаті, не дарма в народі кажуть, що старе дерево не пересаджують. Мою тітку, 1925 року народження, сестра забрала до себе у Підмосков’я, то вона кілька місяців пожила, та й померла. Хоча тут жоден науковий експеримент не поставиш, ми можемо лише здогадуватись.

Коли тато був живий, і коли мама хворіла – їздила до Краснопілля щомісяця. У мене така робота, що не була у відпустці років дванадцять, а якщо й відпочивала – максимум тиждень. Востаннє ходила у відпустку два роки тому, навіть не вдалося побувати на кладовищі на Проводи. Це мене турбує, адже Краснопілля, Краснопільщина для мене надзвичайно рідні.

– Сьогодні завдяки сучасним технологіям можна й на відстані оперативно отримувати інформацію з рідних країв. Напевно якісь зв’язки все рівно підтримуєте?

– Обов’язково! Рада, що є такий сайт, як «Краснопілля. Край Слобожанський», на якому приємно було побачити інформацію про себе. Взагалі, як тільки око чи вухо вхоплює в інтернеті чи на екрані телевізора слова Сумщина, Суми, Сумська область – все кидаю і дивлюсь, слухаю.

– Як у визнаного у світі вченого, науковця, просто зобов’язаний запитати у Вас, Ларисо Свиридівно, в чому ж полягають Ваші дослідження, яким присвятили своє життя? Хоч я люблю дивитись науково-пізнавальні канали і передачі, проте у формулах і рівняннях мало що тямлю, але, мабуть, це щось важливе і цікаве, раз роками жертвували ради цього вихідними і відпусками?

– Я закінчила кафедру теоретичної ядерної фізики і як теоретик, фізик багато останніх років досліджую проблеми теоретичної біофізики, тобто застосування фізичних методів і фізичної ідеології, особливо ідеології квантової механіки – найсучаснішого розділу фізики. Раніше була фізика, математика, біологія і так далі, а сьогодні кожна з цих галузей має відхилення до проблем біології, відтак виділили групу наук, які називаються «Проблеми живого».

Мої роботи присвячені вивченню нетеплового впливу електромагнітного випромінювання на живі організми. Завдяки електромагнітному полю забезпечується далекодіючий обмін інформацією між клітинами та органами.

Наша теорія встановлює також один із механізмів впливу електромагнітної активності Сонця на живі системи, що підтверджено численними експериментальними даними. Важливим наслідком самоузгодженого співіснування електромагнітного поля й матеріальної структури є виникнення ієрархії структур та швидкого й далекодіючого зв’язку між ними – питання, якому значну частину наукової діяльності присвятив нобелівський лауреат Ілья Пріґожин.

Вважаю, що мені дуже поталанило в житті, бо мала честь працювати під керівництвом видатного українського фізика ХХ століття Олександра Давидова, який був науковим керівником моєї кандидатської дисертації й написати разом із ним кілька робіт. Він автор багатьох наукових книг, приміром книга «Квантова механіка» перекладена на 28 мов світу.

50567451.jpg

Видатний український вчений фізик-теоретик академік Олександр Сергійович Давидов (26.12.1912 – 19.02.1993). Він першим ввів поняття “солітон” у біофізику для пояснення ефективності переносу енергії гідролізу аденозинтрифосфату на макроскопічні відстані в біологічних клітинах.

Олександр Сергійович, якого, на жаль, вже немає серед нас, був ровесником мого батька і вони багато в чому були схожими за характером: обидва нескорені, вперті, тверді, як дуб, і якщо чогось захочуть – доб’ються самі й інших переконають це зробити.

Він у 1980-х роках запропонував ідею молекулярних солітонів як носіїв енергії та зарядів у молекулярних системах. Її швидко підхопили науковці в Україні та світі, відтак було розвинуто струнку теорію. Такі солітони стали називати давидовськими.

Соліто́н — структурно стійка усамітнена (відокремлена) хвиля, що розповсюджується в нелінійному середовищі. Солітони поводяться подібно до частинок (тому їх можна називати частинкоподібними хвилями): при взаємодії один з одним або з деякими іншими збудженнями вони не руйнуються, а рухаються, зберігаючи свою структуру незмінною. Солітони описуються нелінійними диференціальними рівняннями в частинних похідних (для неперевних середовищ) або системами нелінійних звичайних диференціальних рівнянь (для дискретних середовищ).

Вперше солітони спостерігали більше 150 років тому в Шотландії. На той час Британія переживала науково-технічну революцію. На півночі добували вугілля, вантажили його на баржі, які річкою тягли коні, і цим процесом керував місцевий інженер Скот Рассел, спостерігаючи, чи вдалим буде перший запуск парового двигуна. Дно каналу рівне, глибина не велика і раптом баржа різко зупиняється, перед її носом утворюється підвищення води, воно однакової висоти – приблизно півметра. Оце підбурення відривається від баржі і з постійною швидкістю йде каналом вперед. Штучний канал закінчується, далі йде природне середовище, ширина, глибина змінюються, а ця хвиля собі «чимчикує» далі, за якою Рассел гнався на коні кілька кілометрів. Це його наскільки вразило, що він написав про у «Записки королівського товариства» статтю про спостереження такої поодинокої хвилі, надзвичайно стійкої, яка долала перешкоди і при цьому не руйнувалась. Це явище на поверхні води він називав «усамітненою (відокремленою) хвилею».

І лише через 50 років стала зрозуміла природа цього явища. Це і є взаємодія нелінійності . В даному випадку нелінійність, це мілка вода, рівне дно плюс дисперсія хвиль, вони один одного компенсували і разом колоподібним збудженням пішли далі.

Я спостерігала подібні збудження на Балтійському морі, бо там мілка вода. Цунамі – це інший приклад нелінійних хвиль. Такі хвилі виникають у плазмі, у кристалах, і як вже доведено, такі нелінійні властивості відбуваються і в живому. За певних умов в економічному середовищі теж мають місце нелінійні явища, як і в соціальних процесах.

– Як просто, і навіть весело робляться великі відкриття. А кажуть, що наука – це так серйозно…

– Не завжди. Один такий курйозний випадок стався зі мною на тому самому каналі Юніон поблизу Единбурга, який тепер носить ім’я Рассела. Одного разу вчені вже намагались відновити цей експеримент, але в них нічого не вийшло. І ось 1995 рік. Единбург. Наукова конференція, на яку запросили і мене. Ми всі стоїмо на березі каналу, спостерігаємо, як розганяють човен, він різко зупиняється, але солітонів немає. Друга, спроба, третя – байдуже. Організатори виправдовуються, мовляв, нічого не вийде, бо човен замалий.

60792187.jpg

Відтворення запуску солітону у каналі в Единбурзі (Шотдандія) у 1995 році під час Міжнародної конференції. Саме тут у 1834 році шотландський інженер Джон Рассел Скотт вперше в історії спостеріг солітонну хвилю після раптової зупинки баржі. Цього разу у 1995 році солітон утворився в результаті різкої зупинки човна з аспірантами на борту. Солітон – поодинока локалізована хвиля, що не змінює своєї амплітуди та швидкості при зіткненні з собі подібними або лінійними хвилями.

Ось тоді я й вигукнула з натовпу, що не в потужності човна проблема, а в масі, тож треба його навантажити. Я ж теоретик, а тут вчені практичний експеримент ставлять, тому від гріха подалі давай я за спини ховатись, щоб у разі чергової невдачі на мене пальцем не тицяли. Але з цікавості носа виставила.

Аж тут молоді хлопці-аспіранти стрибнули до човна, після чого з першої ж спроби експеримент вдається. Кореспондентів сила-силенна, просять повторити, бо не очікували на позитивний результат і не встигли його зняти.. Повторюють – знову вдало. Тобто оце й були критичні умови для створення солітонів. Отак моя жіноча логіка і цікавість врятувала експеримент.

– Ларисо Свиридівно, а які практичні застосування усіх цих відкриттів можливі у нашому повсякденному житті і чи можливі взагалі?

– Безперечно, знаннями про нелінійні властивості можна користуватися. Так, цунамі не можливо зупинити, але можна попередити. Я абсолютно переконана, що збільшення кількості землетрусів на пленеті, зміни в кліматі зумовлені нашим неправильним ставленням до природи. Ми вважаємо, що можемо собі дозволити все, а природа відповідає на нашу зухвалість.

Ми розганяємо хмари перед парадами, не задумуючись, що атмосфера – дуже чутливе середовище. Як наслідок – утворюються торнадо на територіях, де їх ніколи не було.
Інший приклад – викачування газу у великих об’ємах із шахт у Китаї. Вчені вже довели, що збільшення кількості землетрусів і їх амплітуди в Східній Азії пов’язані саме з цими явищами. Не пробачає людству атмосфера, земля, водне середовище ядерні випробування, бомбардування. Ми маємо зупинитись, риючи самі собі прірву.

Тісніше спілкуватися з людьми, простою мовою доносити їм набуті знання – оце якраз обов’язок вчених. Тут велика відповідальність і вчених, і суспільства, особливо коли останнім часом ці зв’язки між ними розірвані й на це є багато причин.

Не може людина самовіддано працювати, коли увесь час думає про побутові проблеми і це засмучує. Не кожна людина міцна, як дуб, яка має мету, задля втілення якої може переступити через всі неприємності, більшість не здатні йти на максимумі.

От нашому українському народу скільки всього випало пережити! Інколи здається, що вже й народу, як такого, не має бути, тільки маса. І геноцид, і голодомори, а якась частинка людей виживає, передає генофонд. До речі, генофонд – це теж якесь нелінійне явище, є якісь закони збереження не тільки матерії, а напевно, й закони збереження інформації, і вони продовжують життя. Це середовище, з одного боку делікатне і його легко зруйнувати, а з іншого воно все-таки триває!

Прошу вибачення, але заняття фізикою настільки змінює світогляд, мову, логіку, що вже прості явища пояснюєш не як проста людина, а своїми, власними термінами.

– Як на мене, Ви відмінно справляєтесь з функцією цікаво доносити простою мовою про складні процеси. Ще півгодини тому я нічого не знав про нелінійні функції, солітони, а тепер навіть виникло бажання поїхати до Единбургу і власноруч повторити експеримент з «усамітненою хвилею». Якщо Ви читаєте лекції для студентів, то вони, напевне, Вас обожнюють?

– Регулярно викладацькою діяльність не займаюсь, але свого часу читала лекції у Києво-Могилянській академії, виступаю на різних конференціях. Але коли Ви згадали про молодь, то визнаю, що мені справді цікаво спілкуватись з нею. Чи в літаку, чи в потязі, чи в маршрутці – завжди зустріну якогось цікавого співрозмовника. Друзі моїх дітей зі мною товаришують, інколи донька мені навіть заздрить. Ось до вашої газети завітала – знову пощастило на спілкування з молодими, цікавими людьми.

– Ларисо Свиридівно, за Радянської Влади науковці перебували під пильним наглядом, були практично «невиїзними». Які у вас були відносини із «системою»?

– Ваша правда. Мого наукового керівника О. С. Давидова довго не випускали за кордон, тим більше, що він займався ядерною фізикою. У 1989 році НАТО організувало наукову конференцію у Данії, яка мала назву «Давидовські солітони. Новий погляд». Безперечно, на неї запрошують Олександра Сергійовича і кілька його найближчих колег, серед яких і я. Це був мій перший виїзд – це було щось неймовірне у всіх відношеннях!.

А через кілька років отримала запрошення до Шотландії, але до Единбурга напряму було не дістатися, тож одна знайома колега запропонувала зупинитись у неї в Лондоні. У мене було два дні і з 5-ї ранку до півночі стояла в тих місцях, про які колись розповідали нам вчителі і навіть не завжди могли їх фото показати. То було відчуття нереальності, що я чесно вам зізнаюсь, іноді себе легенько пощипувала.
Адже наша свідомість будувалась за принципом – десь воно є, як десь є Місяць, Марс, так є десь Лондон, Единбург. Вони там, а ми тут – і крапка. Аж раптом я стою серед Лондона. Фантастика. Мабуть щось схоже відчував Гагарін під час свого польоту в космос.

Потім кількість поїздок збільшилась, побачила більше країн, почала змінюватись і свідомість, мобільність психіки. Сьогоднішній молоді це уявити важко, хоч мої діти ще пам’ятають ті часи. Сину було сім років, коли на запрошення знайомого фізика разом з ним поїхали до Данії. Їх донька вивчала російську мову, тож у нас із датчанами були спільні інтереси: ми подивимось світ, а вони почують нашу мову.

Родина та жила неподалік Копенгагена. Їдемо з сином повз невеличкий фруктово-овочевий базар і раптом він заявляє: «Мамо, ти ж мені говорила, що їдемо на Північний Захід від Києва, а ми куди приїхали? Банани ж ростуть в Африці, чого ж вони тут продаються на вулиці?». Ось так той «залізний занавіс» змінював психіку, свідомість, знищуючи відчуття мобільності, саму думку, що за кілька годин можна опинитися у зовсім інших умовах, де панує інша культура. Але наша особиста культурна спадщина, відповідальність за зміни до цього ще не підлаштувались. Ми й досі не усвідомлюємо, які наслідки цієї мобільності можуть бути для нас і для землі.

– Це позитивні чи негативні наслідки?

– Думаю, і перші, і другі. Наприклад, ми можемо легко зруйнувати біологічну сферу. У Новій Зеландії місцева влада вже обмежує кількість туристів, бо біосфера дуже делікатна і її легко порушити. Особисто для людини це залежить від її культури і свідомості.. Людина має їздити в інші країни для свого духовного збагачення, розширення кругозору, для того щоб щось побачити, щось відкрити для себе, а не як споживач, не для того, щоб зламати якусь екзотичну гілочку, якусь пташку засунути до валізи і привезти додому. Таке відношення до природи схоже на одноразовий посуд. Я засуджую використання одноразового посуду, бо він негативно змінює нашу свідомість. Ми привчаємось до всього ставитись «одноразово», навіть до людських стосунків. З одним посварилась – нічого, затоваришую з іншим.

За все це наступає відповідальність. Не так швидко, бо у цих процесів є характерні часові масштаби. Що сіємо, те і пожнемо. Це нам чітко показав 2014 рік, який поляризував суспільство. Ми підійшли до такого критичного моменту, коли далі так жити дійсно не можна. І тут частина людей мобілізувалася й сказала: «Або зараз, або ніколи!», а інша сказала: «Це нам не потрібно, нас все влаштовує, і взагалі у мене жуки на городі – оце головна проблема сьогодення, а не Майдани якісь».

04497197.jpg

Саме період Майдану, війни на Сході України став знаковим у переході від пасивного громадянського стану до активного. Це вказує на те, що не так вже легко змінити стан суспільства. Але можливо.

Голодомори, колективізація, війна… Мої батьки, їх покоління важко пережили ті потрясіння, частина роду тоді загинула. Мій тато ніколи не розказував про війну і категорично відмовлявся йти до школи на відкриті уроки, хоч пройшов війну рядовим від першого до останнього дня, форсував Дніпро, бачив, якою ціною дісталась перемога, як знищували українські фронти, населення. Не розповідаючи мені про це, він не хотів піддавати мене якимось ризикам, але підсвідомо, на генному рівні отой його внутрішній супротив передався мені.

У дев’ятому класі під час жовтневого мітингу задумалась: чому з трибуни говорять, що наш завод годує 12 країн світу, але в то й же час не годує свій народ? Значить тут якась брехня, але для чого, на кого вона розрахована? На тих, хто не задумується. Наша головна проблема в тому, що ми лінуємось думати, розмірковувати, задавати питання, задовольняючись споживчим відношенням до життя. Дали нам інформацію з «ящика» – ми її «з’їли», а насправді, якщо хочемо максимально використати життєвий час, нам даний, ми повинні частіше задумуватись: що це таке, за що це мені. Нічого не дається просто так і все, що відбувається з нами, це або покарання, або заохочення, або ж як урок і відрізнити ці три ситуації буває дуже важко.

Дуже змінилися діти. З одного боку у них зросла активність, є доступ до будь-якої інформації, а з іншого боку утворюється те ж споживче ставлення до життя: якщо щось треба знайти – натиснув кнопку й отримав результат. Але знайти замало, потрібно інформацію аналізувати, пропускати через себе, замислюватися.

– Ви говорили про три стадії, на вашу думку рік 2015 – наша кара, урок усім нам чи все ж заохочення до чогось?

– Тут присутнє відразу все. Що я хочу побажати собі, українцям, краснопільчанам – не впадати у відчай. Заплачено занадто високу ціну за Незалежність і випробування перед нами стоять величезні. Нам треба згуртуватися, стати міцними, як дуб, вистояти і дійти до кінця. Спокус на шляху буде багато, багато створюватиметься штучних ситуацій. Хтось скаже – всі вони працюють на свою кишень і наша думка нічого не варта.

Для себе ще у після університетські роки усвідомила, що кожен з нас має діяти так, як вважає потрібним для себе, інколи не так, як роблять інші. Ми повинні не зрадити своїй ідеї. Щоб ми не робили на своєму робочому місці, повинні робити так, щоб не було соромно за неї і приємно за кінцевий результат. Легко боротися за чистоту в усьому світі і дуже важко підтримувати чистоту у квартирі, біля двору.

Не можемо ми всі взяти зброю і йти воювати, але всі можемо допомагати нашим героям хоч чимось: гривнею, плести сітки, піклуватись про поранених. Не плакати, що навколо все погано, що влада не така, бо зрештою слова і думки матеріальні і обов’язково реалізуються.

Я професійно займаюся проблемами біофізики і один з її аспектів – це вплив електромагнітного випромінювання на живе і у своїх дослідженнях виявили, що увесь наш метаболізм відбувається не лише за умов зовнішньої радіації, а й під час біохімічних реакцій метаболізму іде випромінювання власного біополя і це електромагнітне поле, матерія між собою теж взаємодіють. В результаті створюються умови, необхідні для підтримки процесів живого. В залежності від того, які йдуть біохімічні реакції, який у нас генетичний фонд – таке й наше власне електромагнітне випромінювання, а від цього випромінювання, нашого чи зовнішнього – і йдуть біохімічні реакції.

Мозок функціонує за рахунок електричних сигналів нервових імпульсів і змін. Думки – це теж електромагнітні коливання, які розповсюджуються на дуже велику відстань. Тож якість наших думок зумовлює і стан нашого тіла – я в цьому абсолютно переконана. Не дарма старі люди говорили, що хвороби – це розплата за те, що робила людина. Ми повинні менше скаржитись, більше працювати, робити доброго, просто посміхатися. Перше, що мене вразило під час закордонних поїздок – щасливі і усміхнені обличчя, навіть у поліцейських. У нас міліціонер, чи тепер теж поліцейський, вже налаштований на негатив до оточуючих, не залежно, порушник це, чи законослухняна людина.

Тому й впізнають наших туристів по сумних, незадоволених обличчях. Сьогодні це змінюється, українці легко знайомляться в метро, на вулиці, спілкуються, обмінюються думками. Цю тенденцію треба зберегти.

Тому посміхайтеся вдома, в колективі, забудьте про проблеми. Ви, як журналіст, мабуть це краще за мене знаєте, тому мені легко й приємно спілкуватися з вами.

– Повірте, це взаємно. Ларисо Свиридівно, слухаючи Вас, не виникає сумнівів, що ви щаслива людина!

– Дуже, дуже, дуже щаслива! Мені поталанило на хороших людей, які зустрічались у моєму житті, на родину, на педагогів у Краснопільській школі, викладачів-професіоналів в університеті, наукових керівників і наставників, колег по роботі.

Можливо це звучить гучно і банально, але повірте, я щаслива, що народилась в Україні. Де б не була, а повернутись у Київ, Краснопілля – найбільше щастя. Я генетично пов’язана з Поліссям, Слобожанщиною. Їду в маршрутці – а голова на всі боки, аж щемить – така краса навколо, що не можу всю оглянути.

Час, в якому нам випало жити, треба цінувати. Так, є негаразди, хвороби, а насправді це набагато краще, ніж могло бути. Кількість цих позитивних моментів достатня для того, щоб вважати себе щасливою.
Бесіду вів О. МОЦНИЙ.

Джерело: http://krasnews.at.ua

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: