ПУНКТ ПPИЗНAЧEННЯ – КPAМAТOPCЬК

 

 

 

Спочатку гуманітарний маршрут з понад 12-ма тонами борошна, круп, макаронів, олії, картоплі від сільгоспвиробників району мав пролягти до багатостраждального Маріуполя. Тож із Краснопілля із водієм ТОВ «Ряснянське» Іваном Калайдою виїхали опівночі, щоб до третьої ранку дістатися Богодухова, де мала формуватися колона з інших районів Сумщини. Вже на місці дізналися, що маршрут змінився, і кінцевий пункт призначення – місто Краматорськ Донецької області.

ЧЕРЕЗ СНІГ І ТУМАН

– Наразі Краматорськ визначений, як центр збору гуманітарної допомоги, – пояснює заступник голови облдержадміністрації, керівник апарату Іван Боршош, який також супроводжував гум конвой. – Робиться сортування вантажів і згодом розподіляється по населеним пунктам, жителі яких наразі найбільше потребують допомоги.

Коротка нарада, обмін номерами на всяк випадок, і колона бере курс на Краматорськ. Хоча зміна маршруту на багато зменшила відстань, але й ці кілька сот кілометрів водіям давалися нелегко, мало того що глуха ніч, так ще й туман як стіна впродовж всього маршруту, а коли той розсіювався, «естафету» брав лапатий мокрий сніг. Можливо й заморив Івана балачками, але саме так намагався хоч якось його відволікати від дрімоти, а коли «видихався» і я, водій рятувався кавою та цигарками.

Розговорившись, Іван пригадав, що саме в Краматорську нині несе службу його знайомий з Рясного, співробітник Сумського спецпідрозділу Управління боротьби з організованою злочинністю «Сокіл» Володимир Варава. Телефонуємо, і Володимир обіцяє із задоволенням зустріти нас по прибутті..

Між тим кілометр за кілометром, з короткими зупинками наближаємось до кодону Донецької області, ось вже добре знайомий блок-пост перед Слов’янськом, а звідси до Краматорська – рукою падати.

«СПОКІЙНО, ЦЕ СВОЇ!»

На в’їзді у місто колону вже чекає представник Донецької ОДА (нагадаю, що з жовтня 2014 року Донецька ОДА працює саме в Краматорську, звідки здійснює керівництво регіоном). Тут наша колона розділяється: автівки з будматеріалами їдуть на розвантаження в один бік, краснопільський «Камаз» з продуктами харчування вирушає в центр міста, отже є можливість ознайомитись ближче з Ккраматорськом. Відразу кидається в очі, що місто індустріальне, то тут, то там заводи, комбінати, назви яких не встигаєш запам’ятовувати.

Центр нам підняв настрій, особливо порадував величний пам’ятник Леніну у жовтоблакитному шарфику і в чоботах також кольору. У центрі нас вже чекає працівник міськради на ім’я Микола, щоб супроводити до місця розвантаження. Слідкуючи за дорожніми знаками, Іван робить висновок, що ми вже кілька разів порушили правила дорожнього руху, бо на ці вулиці вантажівкам в’їзд заборонено.

– Нічого страшного, з даїшниками розберемося, – заспокоює Микола, – Якби ви знали, хлопці, наскільки актуальною є сьогодні гуманітарна допомога, адже щодня приймаємо по 100-150 біженців із Авдіївки, Дебальцевого та інших населених пунктів, що знаходяться під обстрілами. Кожного треба десь прилаштувати, чимось нагодувати. Везуть допомогу з усіх областей України, тому оперативно шукаємо склади, бази щоб швидко розвантажувати, тож ніколи на знаки уваги звертати.
Але саме в цю мить нашу вантажівку обганяє «Газель», з якої виходить чоловік у камуфляжі і прямує до «Камаза».

Чиновник міськради з невдоволенням на обличчі хоче йти «домовлятися», але тепер прийшла черга Івана заспокоювати держслужбовця: «Спокійно, це свої!».

ВОЄННИЙ АНДЕГРАУНД АБО ЛІМУЗИН НА ОКОПАХ

Зустріти знайомого чи земляка за кілька сот кілометрів від рідного краю та ще так ефектно – мрія будь якого водія, а що вже говорити про нашого брата-журналіста. Виявляється, це той самий Володимир Варава із Рясного.

Поговорити і розпитати є про що. Чоловік цікавиться новинами з рідного села, що нового на Краснопільщині, як справи з призовом, чи хто з його знайомих отримав повістки? Відповівши на його питання прийшла наша черга розпитувати, які настрої у місцевого населення, які обов’язки виконує його спецпідрозділ?

– Сьогодні місто живе повноцінним, мирним життям, – розповідає Володимир, – Повні вулиці людей, а побачили б ви Краматорськ після того, як його залишили бойовики – жодної людини! А настрої різні, хто хоч трішки здатний мислити, аналізувати, той з самого початку розумів, що вся авантюра з ДНР та ЛНР до хорошого не доведе. У кого ж замість мозку телевізор – тому байдуже щось доводити.

Щодо криміногенної обстановки, то Володимир відповідає з усмішкою, мовляв, з цим проблем небагато, бо майже увесь криміналітет залишив місто разом з бойовиками.

– А шкоди, хай і не значної місту вони завдати встигли, – долучається до розмови Микола з міськвиконкому, – Он там міна рвонула, бачите, пів балкона немає, і стоїте ви зараз навпроти магазину без вітрин, який і досі власник не може відновити.

Далі Микола пропонує нам пройти кілька метрів, щоб побачити доволі незвичну картину: якщо окопами і барикадами з мішків нас вже не здивувати, то побачити серед цього фронтового пейзажу в центрі міста довжелезний, спотворений лімузин – видовище далеке від реального сприйняття.

«МОВУ, ХЛОПЦІ, ТРЕБА БЕРЕГТИ!»

Ми так захопилися розмовами про новини на Краснопільщині, що не звернули уваги на дідуся, який кілька хвилин уважно прислухався до нас, а потім, попросивши вибачення, запитав: «Незвичний у вас суржик, звідки, будете?»
Якось соромно стало в ту мить, що ось тут, на Донеччині, нам роблять зауваження за таку спотворену українську мову. Дідусь, наче помітивши мою ніяковість, із сумом заспокоїв.

– Я народився у Краматорську і все життя тут прожив, і розмовляю на такому ж суржику, – розповідає, – А коли був маленьким, за мною часто доглядала бабуся-сусідка із Закарпаття. Скільки вона мене казок, пісень, оповідок українською мовою навчила! Довго я розмовляв чистою українською, а з роками розгубив. Щось не те ми робимо: поки сперечаємося, кому якою мовою розмовляти, спотворюємо обидві і якщо далі так піде, то через десяток років жителі сусідніх сіл не розумітимуть один одного, бо занадто швидко обростає наша мова «суржиковими діалектами». А мову, хлопці, треба берегти, як і країну, а не всі це хочуть робити. Ось у нас на заводі майже вся молодь розрахувалася, щоб повістки не в руки не отримувати. Шкода, десь механізм виховання дав збій.

Після дідусь знову вибачився, подякував, що вислухали, й подався геть, прийшов час їхати у справах і Володимиру. На пам’ять роблю їх фото з Іваном. Ми ж нарешті дочекалися своєї черги на розвантаження і, «перекусивши», вирушили додому. Цього разу розмовляв менше, бо багато над чим змусив задуматися той невідомий дідусь із Краматорська…

До Краснопілля ж дісталися без пригод, за що вдячний своєму новому знайомому, водію ТОВ «Ряснянське» Івану Калайді. Миру усім нам.

http://krasnews.at.ua/news/punkt_priznachennja_kramatorsk/2015-02-03-4691