"XOЧУ, ЩOБ IМEНA ГEPOЇВ НE БУЛИ ЗAБУТI"

62342325.jpg

ДОВГАНЮК Микола Васильович
Народився 20 травня 1953 року в с.Бранцівка Краснопільського району Сумської області. Підполковник запасу. У ДРА перебував із січня 1980 по грудень 1980 року і з грудня 1983 по січень 1985 року. Проходив службу в 50-му окремому змішаному авіаційному полку.
Нагороджений орденами “Червоної Зірки”, “За службу Батьківщині у ЗС СРСР” III ст., медаллю “За бойові заслуги”, орденом “Нестора-Літописця” III ст.

Кабул, Баграм, Гардез, Газні, Кундуз, Джелалабад, Кулі-Хумрі – ось основні аеродроми й майданчики, з яких доводилося виконувати різні бойові завдання в Афганістані. І завжди нас виручала бойова виучка, злагодженість у виконанні різних тактичних маневрів, взаємовиручка.

Розповім про одну операцію під час святкування 9 травня 1980 року. На аеродромі Кабула в наметовому містечку дислокувався 50-й окремий змішаний авіаційний полк.

Ранок, шоста година. Будильник не потрібний, замість нього – гучні голоси муедзинів у мінаретах і протяжливе “і-а, і-а…” основного гужового транспорту Афганістану – осликів, щоранку точно, як за графіком. Увесь особовий склад полку відпочиває. На десяту годину заплановано шикування гарнізону в спортивній формі, поздоровлення зі святом, після чого – спортивні змагання між ескадрильями й підрозділами забезпечення польотів.

Можна було довше поспати, не було ніяких бойових завдань, але чомусь сон уже не йшов. Так завжди: коли вихідний – не спиться, а в будні дні – ще б п’ять хвилин здрімнути. Тихенько встав, вийшов з намету, щоб нікого не розбудити. Вирішив піти на імпровізовану спортивну арену, щоб ще раз подумки змоделювати змагання.

Однак виявилося, що я був уже не перший, колеги з інших підрозділів вийшли раніше з такою ж метою. Поздоровивши один одного зі святом і в передчутті жарких спортивних баталій (крос, біг, естафети, метання гранати, волейбол, шахи й, звичайно, перетягання канату), зайнялися ранковою фізичною зарядкою.

Сьома година. Звучить святкова музика, наметове містечко ожило. Усі в піднятому настрої направилися в їдальні на сніданок. Шум, сміх, веселощі, поздоровлення, рукопотискання. Уміємо ми, льотчики, створювати атмосферу, не даремно говорять, що авіація без веселого жарту-примовки – що літальний апарат без заклепок.

Почалися жаркі спортивні змагання, півфінали. Раптом з КП полку на всіх парах у нашу сторону вибіг черговий по полку. Ми зупинилися в тривожному очікуванні. Черговий на ходу: “Два екіпажі “двадцятьчетвірок” Довганюка й Іванова, і два “вісімок” (прізвищ, на жаль, не пам’ятаю) – терміново на виліт. Завдання одержати у відповідального по полку підполковника Бухаріна”.

Через п’ять хвилин ми були вже в літній формі на КП полку, слухали бойове завдання, а воно було непростим. У горах, на південному сході від населеного пункту Гардез, на відстані близько 40 км, потрапили у засідку дев’ять солдат розвідзагону спецназу, які зуміли знищити склад боєприпасів душманів. Зв’язку немає, радіостанція замовкла в момент сеансу зв’язку із КП 40 ОА.

І от уже пролітаємо Гардез. Уся увага – на стрілочку радіокомпаса, який налаштований на частоту радіостанції Р-855, без якої жоден спецназ на завдання не виходив. «Ну що ж ти, дорога, метаєшся то вліво, то вправо? Допоможи, рідна! Допоможи виручити хлопців!» – майже молилися ми на неї. Стрілка «почула» наші прохання, зайняла стале положення. Тепер уся увага була на прилад радіокомпаса й складки місцевості, щоб якнайшвидше виявити загін. Напруга досягла межі. Є! Стрілка компаса зробила оборот на 360°. Знайшли! Спецназ повинен бути під нами.

Зробили повторний захід. З-під кам’яних брил, розмотуючись, вилетіли білі бинти. Помічаємо бійців. Потрібно було якнайближче до них вибрати майданчик, щоб екіпажі вертольотів Мі-8 могли приземлитися й взяти на свої борти спецназівців.

Виконали третій захід. Усе було в динаміці, обробили із чотириствольних кулеметних установок майданчик для вертольотів. І от “вісімки” уже акуратненько приземляються на ці крихітні майданчики, а ми з Вітею Івановим (згодом полковник, інспектор армійської авіації) на своїх вертольотах Мі-24Д, «повисши» над майданчиком і місцем розташування спецназу, ведучи вогонь тільки з кулеметів, забезпечуємо їхній відхід і посадку “вісімки”. За лічені хвилини бійці зі своїм командиром були на бортах транспортних вертольотів. Зліт, і по радіо ми почули координати, де залягли душмани в кількості до тридцяти чоловік.

Як потім з’ясувалося, загін був затиснутий на висотці із двох сторін – з півночі й з півдня, а на заході й сході були круті схили. Зі східної сторони й був евакуйований загін.

Виконавши два заходи по зазначених координатах із застосуванням НУРС, переконавшись у позитивному результаті (вогневі точки противника й він сам знищені), ми взяли курс на Гардез, де розташовувалася база спецназівців.

Не встигли зупинитися несучі гвинти вертольотів, як з усіх боків утворилося щільне кільце спецназівців. Побачивши своїх товаришів по службі здоровими й усвідомивши, як блискавично пройшла операція по їхній евакуації, десантники, не змовляючись, підняли нас на руки й понесли до своїх землянок, де був готовий святковий обід – овочевий суп, макарони по-флотськи й чай з верблюжої колючки (охолоджений і солодкий) – смачніше обіду я не їв і по сьогоднішній день. Після обіду, на пам’ять, ми отримали з рук урятованих десантників по одному десантному тільнику. Важко передати словами, що відчували в той момент, головне ми усвідомлювали – завдання виконане.

На аеродромі в Кабулі нас зустрічали як героїв, а нам було дуже цікаво, хто ж став переможцем спортивних змагань. Виявилося, що наша друга ескадрилья вертольотів Мі-24Д посіла перше місце (комеск – майор Варочкін, замполіт – капітан Очиров; згодом В.Н. Очиров став Героєм Радянського Союзу, генерал-майором авіації).

Пригадується ще одна операція.
… Ніщо не передвіщало лиха в той теплий сонячний весняний ранок. Злагоджено йшли й поверталися із завдань пари бойових вертольотів Мі-24Д.
Третій день усе щільніше звужувалося кільце навколо бази душманів, яка була виявлена в горах, на захід від Газні.
Уночі нас обстріляли з мінометів. Одноповерховий готель, побудований китайцями літерою «Т», витримав обстріл, який тривав близько п’ятнадцяти хвилин. Удар у відповідь по вогневих точках духів нанесли наші міномети. Більше в противника випробовувати на собі точність роботи наших мінометників бажання не виникало.

Діло йшло до опівдня, коли черговий по старту передав розпорядження командира ескадрильї, щоб усі командири екіпажів підійшли до СКП-9 (стартовий командний пункт).

Тривожно забилося серце. Невже щось трапилося? Так і виявилося. Машина капітана Олександра Корчагіна отримала пробоїну й зробила вимушену посадку в ущелині, саме в центрі бази душманів. На виручку, під прикриттям вертольотів Мі-8, вийшов загін десантників.

Пішли важкі години очікування. Через п’ять годин на вертолітний майданчик були доставлені тіла капітана Корчагіна і його льотчика-оператора Тараса Дацько. Бортовий технік залишився живий. Виявилося, що після змушеної посадки екіпаж залишився заблокованим і покинути вертоліт самостійно не мав можливості. Але трималися геройськи до останнього подиху. Відбивши три атаки духів, загинули Корчагін і Дацько. Бортовий технік до підходу десантників, грамотно використовуючи боєприпас автомата, не дав душманам заволодіти тілами своїх бойових товаришів.

Одержавши бойове завдання на знищення противника, уточнивши в розвідників спецназу опорні пункти душманів, наша пара з командиром ланки Валентином Степановим перша пішла на завдання, тому що Сашко Корчагін був льотчиком нашої ланки.

Використовуючи складки гірської місцевості, ми зробили два бойові заходи, на третьому заході побачили, як душмани швидко витягають ящики з боєприпасами з печери, по якій ми наносили удари, і швидко переносять у прилеглу печеру, намагаючись хоч щось зберегти. Після четвертого заходу ми з капітаном Степановим ледве утримали свої вертольоти в горизонтальному польоті, такої сили була ударна хвиля.

Ціль була досягнута — противник і склад озброєння були знищені…

В Афганістан ми йшли не під натиском, а по заклику совісті й честі. Виконання інтернаціонального обов’язку було для нас так само свято, як і готовність захистити свою Батьківщину.

Радує те, що імена героїв не забуті. Книга пам’яті воїнів-інтернаціоналістів Львівської області не забула Тараса Дацько. 

Вважаю своїм обов’язком спілкуватися з підростаючим поколінням, розповідати молоді про патріотизм, професіоналізм, взаємовиручку. 

Світла пам’ять загиблим!


З книги “Память и судьбы Афганистана. Сумская область”

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: