ШЛЯX ВOЇНA Чacтинa дpyгa. IЗ ПEКЛA В ПEКЛO

 

 

31015306.jpg

ШЛЯХ ВОЇНА Частина друга. ІЗ ПЕКЛА В ПЕКЛО

– Про ставлення в полоні до добровольців, та ще й батальйону «Донбас» можна лише здогадуватися. Із пекла знову потрапили в пекло?

– Погрожували розстрілом і перші десять днів ми на нього очікували, на щастя минулося. Нас, добровольців, було багато, 112 чоловік, тому полиць у підвалі «избушки» на всіх не вистачало, спали по черзі. Потім зняли якийсь дерев’яний щиток із стіни, кинули на долівку – місць для сну побільшало. Під голову покласти нічого, знайшов резиновий клаптик. О, нормально, уже не так твердо!

Нас вважали якимись есесівцями, тому тримали у підвалі, тоді як інших полонені жили на верхніх поверхах. Годували двічі в день, трішки каші з камінцями, а одного разу бензином. Схуд на тридцять кілограмів. Запитуєш, чи лікували? Помазали один раз зеленкою ногу. Але гірше за всяку болячку було терпіти російських журналістів з їх кишенькового «лайв ньюз». Вже навіть місцеві почали помічати і робити висновки: раз з’явилися «стерв’ятники» з камерами – чекай біди.

– У полон ти потрапив влітку в літньому обмундируванні, перебував там чотири місяці, а як же пережили осінь, зиму?

– Спочатку нас роздягли (сміється). Забігають «вояки»: «О, штани хороші. Знімай!», взамін кинуть якесь лахміття. А камуфляж свій я зберіг, скрутив і заховав. Зайдуть, пошукають – нема нічого, та й підуть геть.

Першу зарплату – 980 гривень теж забрали – носив її місяць, ні потратити, ні дружині вислати. Оля телефон на день народження придбала, вислала поштою, довго він до мене «добирався», і в підсумку дістався «сепарам». Та нехай, шкода тільки відео з хлопцями…

Важко було, але коли перевели в Іловайськ, стало легше, місцеве населення нас підтримувало харчами, давали телефонувати рідним. Дякую їм за це.

– Скільки довгих днів у полоні, чим займалися увесь цей час?

– В Іловайську нас ганяли на роботи. Нам це подобалось, ми раді були хоч чимось допомогти місцевому населенню, яке підтримувало нас. І з конвоїром нам теж поталанило, з головою хлопець, інколи давав рідним телефонувати із свого телефону. Буває, вартові кажуть: все, достатньо на сьогодні, пішли на «базу». Ми у відповідь: Чому? Давайте доробимо те, що розпочали». Ні, гонять назад. Що це означає? Що їм немає діла до відновлення своїх же населених пунктів.

А ще лояльним до нас був комендант Іловайська, теж молодий хлопець. Інколи йому свої за таку поблажливість зауваження робили. Він говорив: «Я вас поважаю, бо встали і пішли воювати, а не залишились «диванними патріотами», яких і в ДНР та ЛНР багато».

Саме від таких ми наслухались відомого «Зачеп пришли?». Пам’ятаю, йдемо на роботи о восьмій ранку, а біля якогось будинку на лавці кілька чоловіків вже «квасять». Один кричить конвоїру: «Дай мені кілька робочих, квартиру ремонтувати треба!». Коли відійшли, конвоїр вилаявся, мовляв, якби не було сторонніх, сам такому б прикладом в обличчя «з’їздив».

– Не робив для себе спостережень, чи багато справді ідейних воює в лавах ДНР та ЛНР?

– Багато таких, які вже й самі не раді, що вляпалися в цю авантюру і не знають, що робити далі. Запитую в одного, а якщо буде амністія, складеш зброю? «Ні, у мене руки в крові…» – відповідає. Ставлю інше питання: а якщо Донбасу дадуть широку автономію у складі України, такий варіант влаштовує? «Я б із задоволенням!» – чую у відповідь. У їхнього «фейкового» уряду своя політика: щоб інфраструктуру Україна відновлювала і утримувала, а вони гроші ділили.

Кажуть, що місцевих воює 25%, я б сказав, що й того менше. Багато загинуло, багато розбіглося, здебільшого місцеві сидять в комендатурах, на блокпостах. Чимало діє їх добровольчих батальйонів, тисячі найманців із Росії, Осетії. Зарплати їм платять – не до наших.

Як місцеві після всього цього там жити будуть, я не уявляю. Росії ніхто з них не потрібен. Із тих «путінських гумконвоїв» ніхто з місцевих нічого не бачить. Одна жіночка з Іловайська розповідала, як приїхали такі «гуманісти» в Харцизьк, викинули трохи картоплі, завантажили лінію з виробництва взуття, і поїхали геть. Хто дійсно хоч чимось допомагає, так це Ахметов, сам бачив.

У нас села не багаті, але там взагалі убогість, ніби потрапив у 50-їроки. Під Іловайськом, за 5 кілометрів від міста, допомагали школі лагодити дах, так там парти ще з чорнильницями…

Запитую у місцевих: ви ж промисловий край, маєте жити в достатку, чому ж так? У відповідь чую звичне: бо ми всю Україну годуємо, все у нас бандерівці відбирають.

Нам смішно чути на російському телебаченні про двох, а тепер вже п’ятеро рабів, які обіцяють українським воїнам за війну на Донбасі, а я сам декілька разів на такі дурнуваті питання відповідав. Чоловіку 50 років, а розуму свого немає, хоч би на мить задумався, які раби? Сплю і бачу себе рабовласником. А вони ж сліпо вірять всьому. Під Іловайськом у нас багато поранених було, калюжі крові біля санітарного намету, де їм робили перев’язки. «Сепари» потім пальцями тицяли: «Ви тут наших людей допитували і вбивали!», якийсь дурень із «лайв ньюз» цю маячню відзніме – і все, готовий факт, що ми тут людей їли.

Російська пропаганда на Донбасі спрацювала сильно, але і ми, коли трішки обжилися в полоні, почали свою пропаганду серед місцевих проводити. На нас вже конвоїри почали гримати: «Ви або мочки працюйте, або будете в підвалі сидіти».

– Анатолію, що плануєш робити далі?

47549804.jpg

– Нас перед обміном вишикували і комендант повідомив, що ось-ось ми будемо вільні. «Щоб ви мені тут не казали, а я знаю, що основна маса знову повернеться у стрій». Справді, варіант один – в батальйон!

Після цих слів слідкую за реакцією Ольги, дружини Анатолія. Зовні жодних емоцій. Ніби й не був Анатолій за крок від смерті, в полоні, а їздив у буденне відрядження на будівництво і збирається знову. Що насправді пережила ця мужня дівчина, без сліз розповідати не може.

– Звичайно ж страшенно переживала, боялася за нього, – продовжує розповідь Оля. – Ми з свекрухою від телевізора не відходили, слідкували за усіма новинами. Тримали зв’язок з іншими дружинами, чоловіки яких перебували у полоні, підтримували одна одну, запевняли, що все буде добре. Аж тут почули про великий обмін полоненими, але про «Донбас» мова взагалі не велась. Але вже тоді я щось відчула, мене ніби кип’ятком ошпарили: «Це наших будуть міняти!». Відразу сіла за Інтернет і прочитала про 66 «донбасівців», яких можуть обміняти.

Це було на початку грудня, а звільнили через три тижні. Хвилювання посилювались, адже раніше Анатолій, при можливості, телефонував раз на тиждень, а тут дзвінки чомусь зникли. І раптом довгоочікуване у слухавці «Привіт, я на волі!».
Тепер ось знову збирається повертатися до своїх. Лікувався, проходить медкомісію. Лікарі в стані шоку: невже після всього пережитого є бажання повернутися? Кажуть, «косарів» бачать майже щодня, а тут хлопець лікується, щоб знову повернутися в АТО.

– Перед батальйоном «Донбас» стояла задача – звільнення Донецька, поки цього не сталося – задачу ніхто не скасовував. Я в Донецьку був як полонений, тож є сенс повернутися вже в іншій якості. Страшно? Страшно, людині властиво боятись, кожен хоче жити, але треба повертатись у стрій.

Від автора: Хочу подякувати Олександру Васильовичу та Зіні Павлівні Козир за сприяння в організації цього інтерв’ю.

Коли цей матеріал вже був готовий, стало відомо, що Анатолій знову вирушив до батальйону “Донбас”. Поїхав з ненайкращим настроєм, адже потрапивши в засідку під Саханкою Донецької області, кілька днів тому загинув його побратим “Вусач”, про якого розповідав у своєму інтерв’ю. Вічна пам’ять Героям!

 

 

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/shljakh_vojina_chastina_druga_iz_pekla_v_peklo/16-1-0-595
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: