ШOЛOXOВ ПИCAВ "ДOЛЮ ЛЮДИНИ" ЗA POЗПOВIДДЮ НAШOГO OДНOCEЛЬЦЯ

 

 

 

 

З М.М. Антиповим знайомий не перший рік. Бува, зустрічаємося мимохідь на вулиці, перекинемося кількома словами і розійшлися, а інколи він і сам загляне у справах до редакції, але ніяк не випадало з ним порозмовляти про життя-буття, все чомусь нам ніколи, кудись поспішаємо. А шкода. Як виявилося, при більш тісному спілкуванні з ним, ця людина – дуже цікавої долі. Кадровий військовий, майор авіації у відставці, учасник Великої Вітчизняної війни. Незважаючи на свої 82 роки, М.М. Антипов і зараз займає активну громадську позицію, він очолює районну організацію Всеукраїнської спілки радянських офіцерів. З 1993 року Микола Антипов проживає у Краснопіллі, а до цього після виходу у відставку з армії мешкав і працював у Харкові. На його життєвому шляху траплялося чимало цікавих зустрічей з відомими людьми. Про одну з них з письменником Михайлом Шолоховим спочатку розповіла “Комсомольська правда” (Харківський випуск “16 травня 2006 року), тепер з деякими доповненнями ми пропонуємо нашим читачам.

ШОЛОХОВ ПИСАВ “ДОЛЮ ЛЮДИНИ” ЗА РОЗПОВІДДЮ НАШОГО ОДНОСЕЛЬЦЯ
Це історія з життя батька харків’янина Миколи Антипова. На початку 50-х років минулого століття молодому військовому довелось зустрітися з Михайлом Шолоховим і розповісти йому історію з життя свого батька Микити Антипова.

3А ДЕСЯТЬ ДНІВ ОПИСАВ ВСЕ ЖИТТЯ БАТЬКА
Микола Антипов – потомствений військовий. Побувавши на війні, закінчив у Харкові військове училище й був направлений на службу до Ворошиловградського училища штурманів командиром взводу земного забезпечення і наведення. А по роботі йому доводилося бувати в станиці Вешенській. Саме там і відбулася несподівана зустріч із письменником, що Микола Антипов запам’ятав її на все життя, що залишилося. Перетнулися письменник і молодий військовий випадково. Микола шукав, як проїхати у Вешенську, а Шолохов розпитував, де перебуває льотна частина.

– Їду я на мотоциклі – стоїть чоловік кремезний, можливо, ненабагато менший мене зростом (у мене тоді був метр сімдесят два), з вусами і трубку курить. Я зупинився: “Здрастуйте”. – “Здрастуйте”. Він мені говорить: “А ви не підкажете, ось тут літають літаки…” – згадує Микола Антипов. Перша випадкова зустріч цим і закінчилася. Але повернувшись у частину, молодий лейтенант виявив у солдатів бідон з вершками. На питання, звідки взяли, солдати розповіли, що його привіз сам Шолохов.
– Як Шолохов? І тільки тут мене осінило – він же у Вешенській і живе! Я чув, що він будує там готель, і знав, що він два або три дитячих садики утримував на свої гроші, – розповідає Микола Антипов.

Коли молодий лейтенант їхав назад, вони з письменником знову зустрілися.
– Їду назад, а він стоїть знову, немовби чекає мене. Засміявся. Говорить: “Ну заходь, рідний, пообідаємо, розкажи про себе, звідки ти, що…” Ну, кажу, я з Ворошиловградського військового училища штурманів. “Батько є?” Я кажу – є, і мама є. “А хто він?” Я пояснюю: фронтовик, був у полоні. “А ти давно в армії?” Я кажу – з 1942 року. “А офіцером?” – “А офіцером ось недавно”. -“А ти на фронті був?” – “Ні, не був, я в льотній школі вчився”. -“Де?” Я кажу – у Казахстані. “Мене дуже цікавить армія. Я збираю матеріали про Радянську Армію, про Військово-Повітряні Сили, я знаю, що у Ворошиловграді є льотне училище. Ти хотів би із мною ближче познайомитися?..”

Микола Антипов відповів, що не проти познайомитися й ближче. Письменник запропонував пожити в нього тиждень-другий, пообіцявши відпросити молодого військового в начальства. Свою обіцянку Шолохов стримав, і через місяць послав виклик до військової частини. З скрипом Антипова відпустили, і він більше тижня прожив у будинку в Шолохова.

– У нього був великий двоповерховий будинок із червоної цегли. Їдальня, прислуга… У дворі стояв модний тоді ЗІС-5, хоча були в нього й коні. Крім мене, у нього ще люди жили, але я не цікавився, що вони там робили, у нього постійно люди були. Він був небагатослівною людиною, дуже приємний, багато в житті чого побачив. Він просто задавав питання, слухав, а про себе мало розповідав. Єдине, що мені запам’яталося, – де він тільки не побував, ким тільки не був: і токарем, і слюсарем, і кочегаром працював. Мені тоді було десь 27 – 28 років, а йому близько 52. Я з ним почував себе, як зі старшим товаришем. Він уважний, турботливий був… Усе трубку курив з болгарським тютюном і мені сигарети давав болгарські, – згадує Микола Микитович.

Зустрічалися Шолохов і лейтенант Антипов в основному в їдальні, під час обіду. За десять днів, поки жив у письменника, Микола повідав про все життя свого батька – Микити Васильовича Антипова.

ЩО ПОЧУВ ШОЛОХОВ
– Це було в 1942 році. Коли звільняли Харків, 6-я армія потрапила в оточення. Прориваючись на мотоциклі під кулями через поле на лінію фронту (у творі Шолохова – на вантажній машині), батько був поранений, і коли на світанку отямився, зрозумів, що сам він із цього поля просто не піде – поранення було важким.
Він знав, як німці розправляються з офіцерами, що потрапили в полон. Тому першою справою, щоб приховати те, що він – командир Червоної Армії, Антипов, зібравши залишок сил, зняв гімнастерку й абияк закопав у землю свій партквиток. Оглянувся – поруч лежав убитий рядовий. Надсилу Микита Васильович стягнув з мертвого гімнастерку, порився в кишенях і, на щастя, знайшов у ній документи рядового солдата. Так Микита Антипов став Андрієм Соколовим.

Пораненого підібрали німці. Уважно вивчили документи й не розстріляли, а відправили в концтабір.
– Батько вже буквально вмирав у концтаборі, і не сьогодні-завтра його мали у крематорії були спалити. Умираючого, його поклали на ноші й поставили в чергу до камери, у якій спалювали смертників. Повз батька, що лежав на ношах, проходив капо-наглядач із числа військовополонених. Капо зачепив ноші, вилаявся по-українському, а батько по-українському йому відповів. Наглядач виявився земляком, із села Зайцево, це під Артемівськом. А батько там проживав до війни. Капо розчулився: “Ні, – говорить, – я земляка не дам спалювати”, – розповідає Микола Антипов.

Через якийсь час капо приніс батькові води й хліба. Потім почав потихеньку відсувати його ноші подалі від печі, поки Микита не піднявся на ноги. Цей же капо, що був старшим над наглядачами, прилаштував його в офіцерську їдальню – чистити туалет.

– І він харчувався тим, що викидалося у відходи. І бруква там була, і картопля. Іноді й шматочки хліба там виловлював, їв сам і підгодовував своїх хлопців у бараці, – згадує Микола Антипов. – Батько й ще кілька полонених поставили собі за мету – будь-що вижити! А одного разу німці випивали й вирішили познущатися над батьком. Шолохов трохи не так написав, у “Долі людини”, крім хліба, Соколову пообіцяли ще й шматок сала. А насправді німці сказали: буханець хліба дамо. Батько згадував, що про сало не було й мови. Отож, батько довго не думав: він з відходів їжу носив, а отут – відразу цілий буханець хліба! Щоб його одержати, потрібно було випити залпом три склянки горілки й пройти, не похитнувшись, 30 метрів до барака. І ось, батько випивши першу склянку випив, сказав: “Я після першої не закушую!” Другу випив, утерся: “Я після другої не закушую!” Третю склянку він теж випив, але вже похитнувся. А далі німці дали йому буханець хліба, він зібрав всі свої сили й пішов до барака. І дійшов. Тому, що повинен був дійти. Переступивши через поріг барака, віддав хліб хлопцям, а сам звалився на підлогу.

ПРО ЗУСТРІЧ З ПИСЬМЕННИКОМ НІКОМУ НЕ РОЗПОВІДАВ
…Через кілька років, лікуючись у військовому госпіталі, Микола Антипов побачив фільм під назвою “Доля людини”. В історії Андрія Соколова він і пізнав історію свого батька, про яку колись він і повідав Шолохову.
Піввіку Микола Микитович зберігав спогади про зустріч з письменником у собі – просто нікому не розповідав – ні батькові, що став прообразом героя, ні дружині, ні дітям.
– Було таке, і все. І що тут розповідати, – знизує плечима Микола Микитович. – Тому й не говорив. А тепер – нехай правнуки знають, може, їм знадобиться…

Від редакції: Микита Васильович Антипов утримувався в концентраційному таборі Треблінка, який фашисти створили на окупованій ними території Польщі. Коли табір захопили американські війська, то М.В. Антипова вони не звільнили з полону, а разом з іншими в’язнями переправили в гірську місцевість на французькій території – Ардени. Тут ще довго довелося йому перебувати, так як союзники нікого не відпускали з росіян, а наполегливо завербовували їх до Америки. Група в’язнів, до якої входив і Микита Антіпов, підготувалися до втечі і одного дня, знешкодивши вартового, вдало здійснили свій план. Потім були радянські фільтраційні пункти, перевірки співробітниками СМЕРШу, але додому повернувся живим.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/sholokhov_pisav_quotdolju_ljudiniquot_za_rozpoviddju_nashogo_odnoselcja/4-1-0-30
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: