Тaк пoчинaлocь визвoлeння

 

 

 

 

З кожним роком ветеранів Великої Вітчизняної, очевидців тих подій стає все менше, тому кожне сказане ними слово, їх спогад є безцінним для нас. Нехтувати спогадами людей того героїчного покоління ми просто не маємо права.

У село Грабовське щойно прийшли учасники третього Міжнародного історико-краєзнавчого походу “Біль фронтових доріг”. У сквері біля пам‘ятника загиблим воїнам з динаміків лунають пісні на воєнну тематику. Уважно вслухаються в їх тексти двоє сивочолих дідусів. В обох спогадів про ту війну стільки, що вистачило б не на один десяток пісень, книг та статтей. Леоніду Никоновичу Музирьову, мабуть, згадалось, як він – дев‘ятнадцятирічний юнак – нищив німців вогнем свого танку, як воював у Білорусії, як звільняв Польщу. Його односельцю Григорію Васильовичу Кравченку в пам‘ятному для нас серпні 1943-го було лише 14 років, можливо саме тому в тоді ще дитячій пам‘яті назавжди вкарбувались і важкі роки окупації, і жорстокі кровопролитні бої за звільнення нашого краю.

– Важко було дивитись на відступи радянських військ у 1941 році. Я тоді жив неподалік Грабовського, на російському хуторі Погорілому, – згадує Григорій Васильович, – Спочатку відступали організовано, йшли по кілька діб, а коли фронт наближався, групи відступаючих ставали все малочисельнішими. Коли пройде 10 – 15 солдат, а то й один – два. Скоро й німці не забарилися. Постійно у нас на хуторі вони не стояли, зате навідувались вони регулярно. Приїдуть, нахапають курей, гусей та іншої живності – і їдуть геть. Зима 1942 року видалася сніжною, всі дороги позамітало, тож нас, дітей, жінок, стариків, ганяли чистити дороги, щоб по них могла пройти німецька техніка. Здавалося, снігу не буде кінця. Щойно розчистимо, пройде кілька машин і все, знову замети у людський зріст, і знову беремось за лопати.

Але прийшов час, коли вже німецькі війська були змушені відступати під наступальним натиском радянської армії. Які то були страшні бої, сивочолий дідусь не забуде вже ніколи. Григорій Васильович розповідає, як о четвертій годині ранку 5 серпня 1943 року вийшов у поле косити пшеницю. Щойно взялися за серпи, як до них підбіг невідомий чоловік й порадив щодуху бігти в село і шукати укриття, бо за кілька хвилин радянські війська підуть у наступ, якому передуватиме артпідготовка. Чоловік не збрехав і тільки-но сельчани встигли вскочити в погріб, як загула канонада.

– Німці в паніці бігали вулицями в одній білизні, у дворах залишали гармати та іншу техніку, – каже Г.В. Кравченко. – У нашому дворі стояло дві вантажівки з провізією. Німці встигли завести їх, виїхали за село, але й там їх дістали влучні постріли наших гармат. Обидві вони палали яскравим полум‘ям серед поля. Незабаром у село увійшли радянські війська і зайняли тут оборону, надворі стало сутеніти і, вже німці пішли в контрнаступ. Бої точилися запеклі і наш хутір, наприклад, протягом трьох діб переходив з рук в руки.

Кожному наступу передував артобстріл. Німецька артилерія вела такий щільний вогонь, що лише у наш невеличкий город впало аж 27 снарядів. У нашому будинку не вціліло жодної шибки, вся глина обсипалася, ніби хата й не була поштукатурена, лише дерев‘яний скелет залишився. А потім ми побачили, як з боку Сергєєвки та Грайворона йдуть радянські танки і “катюші”. І хоч наші війська знаходились у менш вигідному становищі, адже йшли під гору і добре обстрілювались німцями, зупинити переможний наступ було вже неможливо.

Сам же Григорій Васильович переконаний, що народився у сорочці, – адже від смерті його врятувало диво. Коли в хвилини затишшя вийшов на город, раптом почув страшне завивання снаряду. Хлопець закляк на місці, а снаряд увійшов у землю за пару метрів від нього, але не вибухнув. Та не всім так поталанило і серед місцевих жителів були постраждалі від численних вибухів.

Коли радянські війська пішли далі в бік Краснопілля, сільських хлопчаків, жінок, всіх, хто міг тримати в руках лопати, зібрав один місцевий дідусь. “Малоприємна місія чекає на нас, – мовив той. – Треба наших загиблих солдат поховати. Окрім нас, цього ніхто не зробить, а лежати їм під відкритим небом – це не по-християнськи”.

– Ми ходили там, де кілька днів тому пролягала лінія фронту, – тремтячим голосом продовжує розповідь Григорій Васильович. – Де знаходили загиблих, там і ховали. Такі братські могили з‘явились і в лісі, і в полі. Дідусь, який керував цим процесом, обшукував кожного солдата, забирав документи, якщо такі були, а ні – ховали так. Уявіть, яка це була робота, адже спека стояла тоді сильна, така як зараз, але ми копали тверду, мов асфальт, землю. Якщо неподалік були воронки чи окопи, клали тіла туди і засипали їх землею. Одного солдата знайшли в кар‘єрі, де до цього брали пісок. Сидить, бідолашний, зігнувся. Так і поховали його. Кидаємо землю, а сльози котяться, дідусь, і той відвернувся, рукою очі витирає… Ось такі були тоді похорони. Я йшов в армію у 1949 році і не пам‘ятаю, щоб були якісь масові перезахоронення, а скільки їх залишилося лежати в полях, лісах, болотах. Як подумаю, то моторошно стає.

– До 1943 року масових захоронень взагалі не проводилось, – долучився до розмови Леонід Никонович Музирьов. – Почали це робити після сталінградської битви. Звичайно, якщо бої йшли біля населених пунктів, місцеве населення брало на себе такі клопоти, в іншому випадку, самі розумієте, які були похорони, та чи й до них тоді було. Давали нам медальйони з викарбуваними адресою та прізвищем, але ми їх рідко надягали, натомість писали на аркуші свої дані і клали у порожню гільзу. Нам здавалося, що так надійніше. Не любили ми тих медальйонів, між собою говорили, ніби заздалегідь нас у мерці записують.

На закінчення нашої розмови цікаво було почути думку цих шанованих дідусів, на очах яких пройшла війна, чи змінилось ставлення молоді до неї, до її учасників, ветеранів?

– Ні, не змінилось, – в один голос мовили чоловіки. – І тридцять років тому і сьогодні є такі, кому дана тема цікава, а декому ні. Кого це хвилює, розпитують своїх дідусів, нас – ветеранів, ходять у ось такі походи. Можна не цікавитись війною, будь вона неладна, але забувати про те, якою ціною дісталась нам перемога, скільки людей полягло при визволенні населених пунктів Краснопільщини не можна ніколи. Вічна їм пам‘ять!

О.МОЦНИЙ.
На знімку: зліва направо Л.Н.Музирьов і Г.В.Кравченко.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/tak_pochinalos_vizvolennja/4-1-0-180
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: