Тeтянa ЛAЗДA: "ДAВНO НE БУЛA ВДOМA"

“Слава Україні! Доброго дня, газета “Перемога”! Чи цікаво би вам було дізнатись, як живуть ваші земляки за межами України? Тетяна Лазда (Говорухіна), активіст Конгресу українців Латвії – народилась у Краснопільському районі в с. Наумівка. Пишіть, якщо цікаво, розповімо, поспілкуємось”.

Що означає для журналіста отримати такого листа? Мабуть те саме, що для історика наткнутись на розгадку загадки скарбів гетьмана Павла Полуботка. Чи цікаво було б історику? Тож вже за пару хвилин строчив відповідь вельмишановному голові КУЛ (Конгресу Українців Латвії) Миколі Павлюку – автору інтригуючого послання.

МИ – НЕ СІРА РОСІЙСЬКОМОВНА МАСА

“Наша організація – Конгрес українців Латвії, створена у 2012 році, коли активісти української громади Латвії вже більш не хотіли бути “руськоязичною” масою в Латвії. З перших днів в організації працює Тетяна Лазда. Вона є ініціатором і організатором багатьох наших історично-мистецьких проектів, організатором і учасником акцій на підтримку України.

Громадською роботою в українській громаді Тетяна займається давно, 5 років очолювала товариство “Джерело” в Єлгаві, звідки пішла, бо пропутінській громаді і місцевій владі міста Єлгава не по душі була її участь в акціях проти російської агресії в Україні, – після налагодження контакту розповідає про діяльність Конгресу її йоголова Микола Павлюк. – Конгрес українців Латвії відправив в Україну 20 вантажівок з гуманітарною допомогою: ліки та інвентар для госпіталів та лікарень, взуття, одяг для населення, подарунки дітям в Маріуполь, військовим в АТО.

Тетяна разом з однодумцями ініціювала і втілила в життя проект “Вишиваємо Рушник українців Латвії”, видання книги “Латиські народні казки” українською мовою, переклад яких здійснив теж українець, поет-перекладач Кость Оверченко.

За велику організаторську роботу по спорудженню пам’ятника Тарасові Шевченку в Ризі нагороджена Ювілейною медаллю “200 років Тарасу Шевченку”.

За благочинність, активну громадську свідомість, організацію культурно-мистецьких заходів Тетяна Лазда має подяки і почесні грамоти від посольства України в Латвії, Міністерства культури України, Івано-Франківської міськради, митрополита Філарета, нагороджена Орденом Святої Варвари”.

“КОЖНОЇ ВЕСНИ У СНАХ ПОВЕРТАЮСЬ У МОЮ НАУМІВКУ”

А далі було знайомство із самою пані Тетяною. Виявляється, вона давно стежить за життям рідної Краснопільщини завдяки сайту “Краснопілля. Край Слобо-жанський”, тож заочно, виявляється, знайомі давненько.

“Давно не була вдома, та кожної весни у снах повертаюсь в мою Наумівку, в нашу хату з тополями під вікном і гойдалкою, зробленою батьком, де мамині квіти у дворі і бузок по всьому селу, де з динаміку на сосні біля клубу щовечора на все село розливається: “Хмуриться не надо, Лада”, і голос наумівського “Левітана” дяді Толі Кремезного запрошує “на кіно”…. – ділиться спогадами пані Тетяна. – Звісно, і Наумівка змінилась, і батьків давно нема, і друзі розсіялись по світам, і всі ми не тільки виросли, а й постаріли. Можливо колись, (як буду на пенсії) приїду в село весною, і не тільки я, а й ви, друзі мого дитинства – Віра Мигаль, Наташа Ляпа, Ліда Каурова, Галя Прокопова, Таня Кругляк, Іра Балабаєнко, Валя Гасай, Ніна Сіводіна, Льоша Григорюк, зустрітись, поговорити, згадати. Колись… Колись ми зберемось всі разом. Весною, бузковою порою.

Я росла звичайною радянською сільською дитиною. Дитячий садок, початкова школа, заводська бібліотека – улюблене місце, де можна було годинами вибирати книжки (бібліотекарка тітка Люба Хорошайлова дозволяла).

Жили досить бідно, батько – Говорухін Микола Олексійович – інвалід війни, на протезі, мав 2-гу неробочу групу і невеличку пенсію, мама Ганна Григорівна – отримала травму спини на відбудові заводу після війни, і хоч до пенсії працювала на заводі, підробляла тим, що шила жіночкам і дітям то спідничку, то плаття. Мама багато розповідала і про Наумівку, і про родичів, про голод 1932-го, після якого в багатодітній сім’ї залишились тільки троє старших дітей, а тато читав мені казки, а про себе не розказував нічого: “ще мала, підрости”. В нього була медаль “За оборону Сталінграду”, але про війну не розказував, читав книжки про війну, говорив, що написана неправда. 9 травня пив горілку і поминав своїх товаришів.

Коли я виросла – тата вже не було, і питати не було в кого. Вже у 2003 році в соцмережі мене знайшла донька двоюрідної сестри по татові. Ми з нею ніколи не бачились, вона розповіла, що діда і бабу – татових батьків (їм тоді було по 30 років), у 1933 розстріляли за доносом, як ворогів народу. Тато і його брат Іван (хлопці 8 і 10 років) виросли по добрим людям донського хутору, з клеймом “дітей ворогів народу”. В 90-х роках на хутір прийшов лист з Москви про реабілітацію Дар’ї і Олексія, та ще інших хуторських донських козаків, розстріляних разом з ними.

А я, як і інші наумівські діти, росла жовтенятом-піонером, читала про Тимура і його команду, відмінно вчилась і кожного року отримувала Похвальні грамоти.

А потім 4-10 клас Угроїдської середньої школи, частіше – по шпалам, бо автобуси ходили не завжди, а по шпалам – можна було про все поговорити з подружками. Ми починали вчитись “по камчатках”, за величезними, непідйом-ними партами, а вже у 8 клас пішли в новеньку, з модерновими партами, школу. Школа була така велика, така світла, така гарна! Я любила свою школу і з великою повагою, любов’ю згадую своїх однокласників і вчителів. Я не забула вас: Валя Удовиченко, Віра Прокопенко, Надя Михайліченко, Вітя Кекін, Таня Макарюк, Пушкалови Миколи – Іванович і Григорович, Люба Будко, Ніна Жерьобкіна, Ваня Соляник. Низький уклін Вам, мої вчителі Іван Васильович і Олександра Степанівна, Іван Арка-дієвич, Іван Петрович, Валентина Михай-лівна, Галина Опана-сівна, Марія Микитівна, Ліда Йосипів-на, Євген Сергійо-вич! Це тепер я розумію, що ви були звичайнісінькі люди, зі своїми турботами і горо-дами, зі своїми “доліками-недоліками”, дещо сміш-ні, дещо наївні, але всі Ви любили нас, любили свою ро-боту, любили школу, хотіли навчити і вчили!

Нашого колоритного вчителя географії Кузьму Федоровича Маханьова згадую досить часто. Нам, 5 класникам, добре поставленим вчительським голосом він говорив: “Бережіть природу! Я вже того не застану, а ви питну воду будете купляти розлиту в пляшки!”

Певно, в кожної людини є, була, улюблена вчителька, у мене також – вчителька української мови і літератури Сокіл Галина Іванівна. Ми листувались з нею до останніх днів її життя, вона писала мені про угроїдські та наумівські новини, а я їй – про своє “закордонне” життя. Галина Іванівна вчила граматики, розказувала про Шевченка і Франка, а ще приносила нам збірочки віршів Василя Симоненка і Олександра Олеся.

З Симоненковим “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину” та з вишитими Галиною Іванівною серветками вже тридцять років живу в Латвії.

НЕ ПОМИЛЯЙМОСЯ АНІ ДРУГОМ, АНІ ВОРОГОМ

Після закінчення Львівського торгово-економічного інституту кілька років працювала на Волині, а потім вийшла заміж за латиша і переїхала в Єлгаву. Тут народились і зросли мої діти, тут моя хата, з калиною і мальвами у дворі, хата, де щороку 23 і 24 серпня ми вивішуємо жовто-блакитний прапор.

Все життя працюю головним бухгалтером, після заготконтори на Волині працювала в науково-промисловому об’єднанні “Водполімер”, потім в науково-дослідному інституті, тепер – у приватних підприємствах. Діти виросли, вивчились. Син з сім’єю живе в Ризі, а донька подорожує світом, зараз в Новій Зеландії.

А я вечорами вишиваю і мотаю мотанки. То в мене такий релакс між роботою і акціями та пікетами.

В Латвії проживає близько 50 тис. українців, майже в кожному великому містечку є українські товариства. Не тільки українські, а й білоруські, польські, російські, литовські; в Ризі ж багато різних національних товариств. В Єлгаві з 2004 року працює український культурний центр “Джерело”, членом якого до 2015 року була і я.

Сказати, що все змінилось з 2013 року, з Майдану- не зовсім правильно, бо вже в 2011 році ми – ті, які через рік об’єднались в новій організації “Конгрес українців Латвії”, почали розуміти, що ми не хочемо бути “руськомовною” нацією з совєтськими святами, що ми є українці, зі своєю мовою, історією, а не тільки з піснями під сало і горілку.
У вересні 2013 року показали у Ризі виставку Національного Музею Меморіал жертв Голодомору “Голодомор в Україні – геноцид проти українського народу”.

На першу акцію до посольства України ми прийшли в день непідписання Януковичем у Вільнюсі угоди про асоціацію.

А 30 листопада, коли дізналися про побиття студентів, ми знову з українськими прапорами були під посольством України, нас було мало, десь 10-12 чоловік, падав сніг з дощем, не знаю, чи бачив нас хто з вікон посольства, та перехожі показували на нас пальцями, обзивали. Такими мокрими, нещасними і запам’ятались би собі, якби не група молодих людей, дівчат і хлопців з прапорами Латвії, які пришли й стали поруч. То вже пізніше ми взнали, що Україну прийшли підтримати члени молодіжної організації партії Національного об’єднання.

З того часу латиші – і молодь, і поважні віком, серед яких і депутати Сейму Латвії, і міністри, і вчені, і журналісти – завжди з нами на акціях підтримки Україні, та акціях протесту проти російської агресії.
Тоді ж нам латиші почали говорити, що вони взнали і зрозуміли, що в Латвії є українці, а не руськомовна сіра маса, що ми такі ж патріоти своєї землі, як і вони.

Наша організація – Конгрес українців Латвії – не політична, звичайна громадська організація, хіба що більш патріотична, ніж інші, існує на членські внески і пожертви. Ми організуємо свята, тематичні вечори, виставки, та на сьогодні – акції, пікети і волонтерська допомога залишаються приоритетами діяльності.

Хоч в Латвії близько 50 тис. українців, тих, хто приходить на акції – два, ну може три десятка. Є такі, які називать себе нейтральними – “нам все рівно, що буде з Україною”, є зовсім пропутінські, є такі, що “ми любим Україну, але ми поза політикою”. У 2013-14 роках ще намагались достукатись, пояснювати, потім зрозуміли, що не варто витрачати на те час, кожна людина за свої вчинки і невчинки відповідає перед Богом і перед своєю совістю.

Ми давно перестали рахувати, скільки акцій ми організували, і не знаємо, скільки ще буде. То в 2014 році після кожної думали: ну все, це остання. Конгрес українців Латвії зібрав і відправив в Україну 20 фур гуманітарної допомоги. В основному це медичні препарати і обладнання для госпіталів і лікарень, які передали нам зі Швеції, та одяг, взуття і дитячі речі.

Ми тісно працюємо з Фондом підтримки України, який організує лікування поранених бійців. Фонд очолює Яна Стрелєца (так трансформувалось українське прізвище Стрілець). Тато Яни -Леонід Стрілець, лікар-реаніматолог, родом зі Стрільців Білопільського району. Дякуючи Яні, в Латвії пораненим бійцям проведені мікро-хірургічні операції і продовжується спостереження і лікування.

Війна страшна, але вона привчає до вельми корисної звички: без жалю, неначе суху траву, викидати зі свого життя всіх тих, з ким виявилося не по дорозі. Не помиляймося ані другом, ані ворогом. Такі часи”.
О. МОЦНИЙ.
Газета “Перемога”

 

Loading Likes...