“У cвoї дeв’янocтo лiкaм нe дoвipяю”

 

 

85204922.jpg

Вітаючи з днем народження своїх рідних і близьких, ми завжди бажаємо їм у доброму здоров’ї прожити довгий-предовгий вік. Хоча і наперед знаємо – це вдається далеко не кожному. Лише щасливчикам дарують небеса таку можливість. Тож, напевне, добрих ангелів-хранителів має проста сільська жінка із Краснопілля Ксенія Йосипівна Бідоленко, яку в понеділок, 14 лютого, із 90-літнім ювілеєм вітатимуть родичі, діти, онуки, правнуки. Напевне, її можна вважати щасливою людиною, – скаже хтось, і, можливо, буде правий, адже щастя в кожного своє. Пройти всі випробування, що випали на долю і дожити до цього віку при світлій пам’яті – то справді щастя. А коли починаєш слухати і записувати спогади Ксенії Йосипівни, задумуєшся, а чи таке вже й щасливе було її життя?

Народилася К.Й.Бідоленко на Савченковому хуторі, зараз це вулиця Петровського, що в Краснопіллі. Родина була великою, у Ксенії Йосипівни було шість сестер та брат. Жінка з ностальгією згадує довоєнне Краснопілля, як воно розмірено жило вдень і співало ввечері. Сидячи на лавці, подумки оголошували краснопільчани конкурс на найспівучішу вулицю, а коли людські пісні стихали, естафету переймали солов’ї, і здавалося, кінця ідилії не буде… На 1941 рік Ксенія Йосипівна покладала великі надії, адже саме того літа мала отримати диплом провізора, закінчивши Сумську філію одного з Київських вузів.

– В центрі Краснопілля на стовпі висів великий репродуктор, – згадує жінка. – Коли диктор Левітан розпочав повідомлення про напад Німеччини, площа буквально за хвилину заповнилась людьми. Тільки й чуть було: війна, війна, війна… У моїй уяві тоді війна була чимось абстрактним: якась територія, обнесена колючим дротом, де хтось з кимсь воює, і здавалось, що до Краснопілля вона ніколи не дійде, але вже скоро німці були в селищі, почалися страти місцевих жителів, партизанів, і абстрактне набуло реальних рис. Почалося масове вивезення молоді до Німеччини. До відправних списків потрапила героїня моєї розповіді, але стати остарбайтером їй не судилося.

– Коли дізналися, що нас готують до відправки, ми з подругою Марією Петрівною Вангородською дали одна одній клятву, що ні за яких умов до Німеччини не поїдемо, – розповідає Ксенія Йосипівна. – Чотири рази мене відправляли, і кожного разу я тікала. Двічі вистрибнула з потяга, а коли партизани підірвали міст, і рух потягів до Сум тимчасово припинився, нас почали возити до міста підводами, тож ще два рази тікала з них по дорозі до Сум. Коли здійснила першу втечу, блукала полями, адже місцевість не знайома, поки не вийшла до якогось села. Попросилась переночувати до однієї бабусі, придумавши історію, що проводжала сестру на потяг і заблукала. Вранці розпитала дорогу й пішла назад. А по поверненні все починалося спочатку: комендатура, потяг, відправка.

– Мати мені в дорогу торбинку ладнає, хліба окраєць кладе, а я брати відмовляюсь, кажу, що не потрібно все це, бо все-одно втечу, – витираючи сльози продовжує спогади Ксенія Йосипівна. – Так і зробила, вибрала момент і втекла з вагону на залізничній станції в Сумах та пішла куди очі бачили. Намагалася триматися подалі від доріг, аби не натрапити на патруль.

Блукала цілий день полями, заморилася страшенно, а на вулиці осінь, серед поля ж не ляжеш. Вже під вечір набрела на скирту, побачила якусь нору в ній, залізла та тільки й встигла очі закрити, як заснула мертвим сном. Скільки спала, не пам’ятаю, та коли відкрила очі, в середині все похололо від страху – в кількох метрах біля мене, поклавши голову на передні лапи… спав вовк. Відразу в голові промайнула думка, що ніби вовки лежачих не займають, тож вирішила не вставати, та якби й захотіла звестися на ноги, навряд би це вийшло, бо тоді їх просто не відчувала. Тож закрила очі і стала чекати своєї долі, але втома взяла своє і скоро знову задрімала. Коли ж проснулась, вовка вже не було. Вибравшись із скирти щодуху кинулася від того місця.

70354498.jpg

Поблукавши полями, вийшла в Сироватці. Згадала, що тут десь живе подруга, з якою навчалася до війни в Сумах. Новини без радіо і газет розповсюджувалися навколишніми селами на диво швидко, тож від подруги дізналася, що відразу після моєї втечі мого батька забрали гестапівці, які обіцяли його розстріляти, якщо найближчими часом я не дам про себе знати. Почувши це, що є сили кинулася до найближчої комендатури. Плакала, брехала, що випадково відстала від колони, заблукала. І німці повірили, батька відпустили, а мене знову почали готувати до Німеччини. Але й цього разу поїхати на чужину не судилося.

Радянські війська вже були недалеко. Одного березневого дня німецькі кулеметники сприйняли групу цивільних людей за радянських солдат і відкрили вогонь. Серед багатьох поранених опинилася і Ксенія Йосипівна. Куля влучила жінці в ступню і вийшла біля коліна. – Коли прийшла до тями і глянула на закривавлену пошматовану ногу, подумала про найгірше, що з ногою доведеться розпрощатися, – продовжує розповідь К.Й.Бідоленко. – Коли німці зрозуміли, в чому справа, всіх поранених поклали на підводи та відправили до найближчого села. Лікар-німець прооперував мене в якомусь хліві, тут же, на соломі, залишили на лікування. Ні про яку гігієну, простині тощо мова не йшла. В цьому ж хліві лежали ще чоловік з двадцять поранених цивільних людей. Окрім постійного болю почали дошкуляти ще й воші, яких розвелося сила-силенна.

Одного разу не витримала й послала прокльони на адресу німців. Яке ж було моє здивування, коли той самий лікар, що робив мені операцію, підійшов і на доволі непоганій російській мові зробив зауваження, що не слід так ображати німецьких солдат, адже вони її не покинули, а надали допомогу. А щодо рани, то вона, мовляв, не завадить в недалекому майбутньому ще й на танці ходити.

Як би там не було, а поранену дівчину поки залишили в спокої, але коли рана загоїлась, знову почалося все спочатку. Та Ксенія Йосипівна залишилася вірна своїй клятві і знову уникнула відправки. Жила в навколишніх лісах, які добре знала, а вночі навідувалась до матері. Так тривало, поки радянські війська остаточно звільнили селище. Звільнивши Краснопілля, наші війська йшли далі. Дізнавшись, що в селищі живе без п’яти хвилин дипломований провізор, дівчині запропонували службу в армії. Так потрапила вона до 169 армійського запасного полку, що входив до складу Першого Українського фронту, а згодом була переведена до інженерно-саперної бригади. Брала участь у звільненні Румунії, Польщі, Угорщини, а війну завершила у Празі.

– До своїх обов’язків ставилась з усією серйозністю, була вимогливою до себе і до підлеглих, – розповідає Ксенія Йосипівна. Мабуть тому за увесь час служби не було жодного випадку зараження, інфекції у поранених. З посудом для приготування ліків було вкрай сутужно, тож заставляла санітара шукати щось подібне на смітниках. Ніякого автоклава не було, тож виварювали посуд у кропиві, дезинфікували підручними способами, якось і виходили з положення. Санітар навіть скаржився медсестрам, що я дуже його ганяю. А потім додав, що коли після війни одружиться, вже знатиме, якої саме чистоти вимагатиме від майбутньої дружини.

Так і воювали. Коли стояли за п’ять кілометрів від фронту, інколи за 200, а де й безпосередньо перебували на передовій. А одного разу біля Білої Церкви потрапили в оточення. По весняній багнюці полями, не знаючи дороги майже добу пробирались до своїх, аж поки дісталась якось села. Один з господарів наділив їх солоною кониною та картоплею. Та вечері втомлені дівчата так і не дочекалися, попадали на долівки в безсиллі.

– Коли ж прокинулась і спробувала тієї тушкованої картоплі з кониною, здалось що це якась просто неземна страва. Скільки років пройшло, скільки страв вдалось спробувати, а, здається, нічого смачнішого так і не їла, – посміхається Ксенія Йосипівна. В рідне Краснопілля жінка повернулася з чоловіком, з яким познайомилася на фронті. Одружилися, погостювали у її батьків два тижні і вирушили в Казань, на батьківщину чоловіка. Та сімейне щастя тривало лише тиждень. Бойовий офіцер, що пройшов всю війну без жодної подряпини, трагічно загинув на полюванні, впавши на власну рушницю…
– Тільки й встигли з ним одного разу в Казані в театр сходити, – зітхає Ксенія Йосипівна. Поховавши чоловіка, повернулася до Краснопілля.

96318388.jpg

Незабаром в м.Умань таки закінчила навчання та отримала диплом провізора, отримала також і військове звання лейтенанта. Тут, в Краснопіллі знайшла своє друге кохання. Сьогодні Ксенію Йосипівну вітають дві доньки, менша з яких проживає в Москві, а старша Маргарита В’ячеславівна живе в Краснопіллі. Багата бабуся на шестеро внуків та чотирьох правнуків.

48006263.jpg

– Хоч і пропрацювала все своє життя в аптеці провізором, але на ліки дивлюся скоса і намагаюся ними не зловживати – продовжує жінка. – Газу в мене немає, тож треба грубу вибрати, вугілля внести, коли й дров підрубати, якийсь цвях забити. Оце тобі й зарядка. А щодо здоров’я, то яке воно може бути в 90 років? Нога болить, в руці осколок, очі не бачать, але коли смерті немає, значить треба жити, от і живу. Мій прапрадід був довгожителем, одна з сестер дожила до 97 років, тож у мене ще все попереду – посміхається жінка.

Тож ми бажаємо Ксенії Йосипівні й надалі не довіряти лікам, триматися, не пасувати перед хворобами і запросити нас до себе на столітній ювілей.

О.МОЦНИЙ.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/u_svoji_dev_janosto_likam_ne_dovirjaju/4-1-0-143
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: