Вiдлiтaють y виpiй poки… тa їx, нa жaль, нe жaль

 

67857083.jpg

 

Осінньої днини сумним поглядом проводжає у вирій відлітаючих птахів жінка з глибокими слідами часу на обличчі. Дев’яноста осінь життя… Здається, що жінка шкодує за минулими роками, які вже ніколи не повернуться, за веселим дитинством та чутливою молодістю, за першими світлими почуттями, а виявилось, що їй шкода лише птахів – мандрівників.

Савченко Марійка народилась 18 жовтня 1927 року і була найстаршою з трьох донечок у звичайній селянській родині. Дівчинці не було й десяти років, коли помер батько. Відразу скінчилось дитинство. Надійна мамина помічниця по господарству, у підробітках, у вихованні сестричок: “Встигла навіть п’ять класів Ступівської школи закінчити. Ходили босоніж, вчитись бажання було, але ніколи”.

Лише сумні спогади та печаль в очах. Сподівання побачити посмішку на устах Марії Антонівни зникли з перших слів продовження розповіді: “А далі війна. Наш будинок загарбники зруйнували, а з матеріалу збудували собі лазню. Евакуювались по холоду, на підводі, упряженою коровою. Спочатку до материної сестри на Ведмедівку, та клятий ворог і звідти витиснув. Рушили далі аж на Попівку. Пам’ятаю, через річку йшли, вода холодна, а ми босі, одягнені благенько. Тут нас прихистила родина з чотирьох чоловік, у них був хлопчик і таким чином переховували від німців між нами, дівчатками. Спочатку жили в сараї, а потім потоваришували і перейшли до хати, стали однією родиною.

Допомагали одне одному. Час ішов. Війна закінчилась. Повернулись знову на Ведмедівку до бабусі і діда. Та мамі хотілось на рідну вулицю. Чекало на нас попелище. Знайомі пустили пожити у вільний вцілілий будинок, та згодом порадили будувати своє житло. Знову ми з матір’ю вночі підводою та коровою у лісі заготовляли опалубки для будівництва. Допомоги чекати не було звідки. З чоловіків після війни залишились лише пристарілі, от вони й допомогли за осінь та зиму збудувати хатину”.

Зі спогадів Марії Антонівни до новобудови заселились разом з госпо-дарством, аби прого-дувати родину. Швидко летіли тяжкі будні. Мати сімейства влаштувалась працювати до пекарні. Пішла заробляти і Марія: “Працювала, де дове-деться. Ми були беззахисними, у кого був батько, їм не так діставалось, а на мій вік, і на стать ніхто уваги не звертав. Вантажила мішки і жом, биками возила з іншого села, і в полі з усіма на рівні. Потихеньку життя налагоджувалось, аж раптом змарніла та схудла мати. Дуже хвилювалась, що залишить нас рано і просила, щоб принесли їй меду від місцевого пасічника. Ніхто не хотів до нього звертатись. В мене виходу не було – пішла. Як не дивно він не відмовив. І сталося диво, вживаючи мед, мати повністю одужала і повернулась до роботи”.

“Молоді роки, кохання де ви зустріли?” – цікавлюсь у жінки. “Мати виховувала нас дуже строго, гуляти я не ходила. Заміж вийшла у 26 років за хлопця, з яким працювали разом”, – без особливого запалу повідомляє пані Марія. “З появою чоловіка життя полегшилось?” Жінка впевнено: “Так, він прийшов до нас у прийми, звичайно стало легше і по господарству, і з прибутками”. Оглядаючи добротний затишний будинок уточнюю: “Це саме той дім, що ви будували з мамою?” “Так, оці дві кімнати, а далі пізніше вже з чоловіком добудовували і сарай, і літню кухню”.

Повиходили заміж та розлетілись з домівки сестри. Марія Антонівна разом з чоловіком все життя працювали в місцевому колгоспі. Після виходу на заслужений відпо-чинок продовжувала трудитись, поки не поховала маму. І на сьогодні вона утримує чимале домашнє господарство, з задоволенням готує страви, відвідує місцеву бібліотеку.

Багато випробувань випало на долю цієї милої жіночки. Немає серед живих її чоловіка та сестричок, втратила молодими двох синочків, далися взнаки і переживання за долю осиротілої онучки. Хто та коли пише людські долі невідомо нікому, але існує істина, що людині дається випробувань стільки – скільки вона може витримати. Тепер у Вас все буде добре, Маріє Антонівно. Люблячі донька та зять, вдячні онуки, яких ви виховували з малечку, дбають про свою маму та бабусю. Роки Ваші прожиті важко, але не даремно. А птахи весною, обов’язково повер-нуться.
І. ЗАГОРУЛЬКО.
газета “Перемога”

http://krasnews.at.ua/news/vidlitajut_u_virij_roki_ta_jikh_na_zhal_ne_zhal/2017-10-22-8592

Джерело: Краснопілля 04_kray_logo

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: