Вiйcькoвий pитyaл (IV)

98417554.jpg 

Анатолій Таран

Військовий ритуал

Героїчна балада

(продовження, початок див. http://krasnews.at.ua/publ….1-0-291, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-293, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-296)

Волошко:
То що ж воно за непорозуміння?

Шурлаков:
Є виступаючий один. Шульга тут проти.

Волошко:
Так, пізнаю Юхима,
тобто Йосиповича…
На все завжди своя у нього думка.
Аж неймовірно принциповий чоловік.
Так що ж він там?

Шурлаков:
Та справа в тім, що штатний секретар
наш, лейтенант, поїхав у відпустку,    .
то ми і доручили, щоби слово
сказать від комсомолу активісту,
солдатові, хорошому солдату.
Він наш поет, він віршами це скаже.
Ми думали, що навіть краще буде…

Волошко:
І справді добре. Що ж рече Шульга?

Шурлаков:
Він проти. І говорить, що і ви
тут проти будете… Бо прізвище таке…

Волошко:
А що ж за прізвище? Погане по звучанню
чи інше щось?

Шурлаков:
Та прізвище хороше…
Звучить — Величко…

Волошко:
А, Величко…
    Був, був колись Величко…
Може ж, він, оцей солдат, Величкові — не родич?

Шурлаков:
Шульга говорить, що того — онук.

Волошко:
Ну як говорить він,
то він це знає…
Ну а солдат? Сказали
вже йому, що виступа?

Шурлаков:
Так точно. Підготовивсь. І щасливий.

Волошко:
То хай і буде. Бо ж нема підстав
його від виступу раптово усувати.

Заходять ветерани. Гомонять. До Одігнала.
Та його поклажа, що в рушнику, всім спокій увірвала.

Рева:
Максимовичу,
може, помогти з твоєю ношею?
Мабуть, воно важуче?

Одігнало:
Та ні — легке. Як пух. Воно легке.
А спогади — важучі.

Безпрозваний:
Максимовичу, що у рушнику?
Або віддай, або тут покажи!

Голоси ветеранів:
Так, покажи!

Усі загомоніли.

Безпрозваний:
Товариш Одігнало,
хоч ви і ветеран,
а перевірити усе ж таки вас треба.
Бо що то ви в частину несете?
А як бабахне?!

Шульга:
    Тут не жарти!
Пильність! Тут серйозно!
Я думаю… Товариш генерал!

Одігнало:
О, зразу— в протокол!..
Оце і все: вважаю, що доніс.
Отут йому і місце.
Якщо воно достойне на увагу.

Рева:
Максимович, показуй!

Одігнало:
        Та мені
хотілося не зразу, не отута,
а там — солдатам передать, онукам.

Шурлаков:
А чому ж ні?
Ось буде зустріч в клубі…

Одігнало:
Коли вже ж нетерплячка отака,
то я вам покажу.
Та хочу ще сказати
тут пару слів про рідний кулемет.

Рева:
Та ти в нас кулеметник спадкоємний!
Бо ж ти — Максимович, і кулемет —«максим»!

Одігнало:
Вам, хлопці, жарти…
А кулемет для мене…
його не знаю з ким і порівнять.
Такий він рідний.
З братом? А чи з батьком?
Кому життя порятував —
він батько.
І скільки в нього за війну синів!
Кого вберіг від рани, тим він — брат.
І скільки в нього стало побратимів!
А я з ним був вже у такій рідні:
то я — мов син, а він мені — як батько;
то я — мов батько, він мені — як син!
Ото й надумав:
зброї моїй чесній,
немов людині, пам’ятник зробить!
І я стругав, точив і шліфував.
І щоб не так — лише іззовні схожість.
Щоб все. Щоб все, як є, було у нім.
І так по пам’яті. Хай зав’язали б очі —
все’дно б зробив. Наосліп, а зробив.
Якби й осліп на фронті, то й тоді
я виточив, зробив би кулемета.
Руками відчуваю, серцем бачу
свого я побратима-кулемета…

Іван Максимович поволі рушника розмотує, й спадає той рушник, як покривало,
що пам’ятник хова до відкриття. І всі побачили це диво — кулемета,
що він із дерева натхненно змайстрував.

Одігнало:
Оце й хотів подарувать частині.
Все найдорожче — підсумок життя.
Мов замість серця. Воїнам — дарунок.

Шурлаков:
Нема дорожче армії дарунку,
ніж те, що серцем ветеран зігрів.

Голос вічного солдата:
Ви чуєте це пощоденно.
Та вдумайтесь в тишу утрат.
Чому висота безіменна?
Чому невідомий солдат?
І хай як далеко від дому
бійця не сховала зима,
немає солдат невідомих —
батьків невідомих нема!
У далях вишневих, зелених
іде кимсь народжений син.
Немає висот безіменних —
нема без імен Батьківщин!

ДІЯ ДРУГА

Вишневий сад. Квітує буйно травень. Тут центр життя.
Отут — його душа, де вишні зацвіли, мов заспівали.
Праворуч — труд, могутній комбінат. Ліворуч — біля серця
саду вишень сивіє в сутінках, як Пам’ять, Обеліск.   
Закохана — летюча вишня — 0ля. І з нею Ліда — радісна весна.

Оля:
(Чита його листа):
«Вітаю вас о ранішній порі,
позичивши в світанку першу ноту,
вітаю Вас від імені зорі,
від імені пташиного польоту.
Вітаю Вас від імені садів,
дзвінкого лісу і ясного поля.
Вітає Вас моя, як Ваша, доля,
в якій весь світ немов помолодів.
Вітаю Вас, і разом долина
до мене пригортається луною,
до Вас, до серця тулиться зі мною,
немов співа невидима струна,
немов надія простяглась струною…
Вітаю Вас, моя ясна Весна!..»
І я тебе вітаю, мій Тарасе!
За ранок добрий дякую, коханий.
Тобі, солдате любий, добрий день!

Ідуть дівчата — вишні серед вишень. Ідуть туди, де сивий Обеліск.
А звідти, з Пам’яті, іде від Обеліска задумливий полковник-ветеран.
Це — Шурлаков. Йому навстріч, як повінь, як чиста хвиля у цвітіння біле —
то школярі, то юні піонери. Вони немов ромашечок букетик,
пригорнений ладненько до 3асенка, до академіка, що прилетів з столиці,
і до Волошка юно пригорнулись, до нагород суворих генерала.

Шурлаков:
Товариш генерал! Начальник політвідділу…

Волошко:
Це — гість наш. Академік із столиці.
Начальник теж. Галактики начальник,
бо ж астроном.

Шурлаков:
Та знаєм. Добре знаєм.
Дмитро Васильович у нас іще й відомий
як командир — ось гвардії цієї.
Чи правильно кажу я, юні друзі?

Піонери:
Дмитро Васильович — почесний піонер!

І знову музика. То пісня ветеранів…

Ми йдемо в солов’ї,
в давні спогади йдем незаснулі.
Ми пройшли крізь бої,
там, де кулі, і кулі, і кулі…
Вічна ніжність долонь —
ні броні, ані міцності скелі,
Ми пройшли крізь вогонь
у тоненькій солдатській шинелі…

Шурлаков:
Це поряд тут, товариш генерал.

Засенко:
Наш обеліск із того боку вишень…

82030400.jpg 

Волошко:
Цієї весни квітують буйно вишні…
І в сорок першому отак вони цвіли,
мов неземний і теплий сніг упав.
Цвіли скрізь вишні, як в передчутті,
немов вони, квітучі, відчували,
що чорним димом упаде війна —
хотіли юні вишні нацвістися
на всі майбутні три весни війни.
Так і біліють все перед очима.
Той білий цвіт…
А був червоний плід? Не знаю я.
Не можу я згадати.
Перед очима інше вже червоне —
криваве все.
А в цих місцях ми бились восени.
І чи були тут вишні? В сорок першім?
Може, й були. Дерева ж вже не ті.
Ці — молоді.
    Ці молоді дерева.

Засенко:
Садів цих покоління повоєнне…

Волошко:
І тут в садах, між нових поколінь,
поховані мої однополчани,
ровесники — однолітки мої,
солдати рідні у могилах братських.
Тут роти. І полки. Дивізії отут.
Задовгі списки.
Може, вони довші,
аніж дорога з Волги до Берліна…
І от сьогодні вернеться до всіх,
назве себе іще один солдат,
до нинішнього дня був невідомий.
Відомий майже він.
До саду прийде. Прийде він до саду.
До саду пам’яті.

Засенко:
Було відважитись не легко на цей крок.
Подумать страшно — щоб відкрить могилу…

Рева:
Напевне, тут виною комбінат?

Засенко:
Ні, то не головне,
хоча й ота могила
у зоні комбінатського кар’єру.
А головне — наказ, його наказ.
Солдатський заповіт.
Ніхто, крім мене, уже не зна.
А знав лиш я, та знав іще дідусь.

Піонери:
Ви розкажіть, будь ласка, розкажіть,
Дмитре Васильовичу,
нам це треба знати.

Засенко:
У сорок першому, на пагорбах, отам,
Весь день точився бій.
А потім стихло ніби.
Та пізно ввечері ізнову стрілянина.
Не міг заснуть ніяк.
І чую, тут дідусь із полу злазять,
стали одягатись.
А я й собі.
«Ти це куди?»— пита мене дідусь.
«А ви куди?»— питаю я у нього.
«Куди, куди!— розсердився дідусь.
— Іди-но спи! Малий «куди» питати!»
«Візьміть, дідусю,— в нього я прошусь.—
Візьміть мене — вдвох веселіше буде…»
«Яка вже там веселість на війні?!
Хіба не чув, як бахкало надвечір?»
«Візьміть, дідусю…»
«Ну, гаразд, ходімо…»

Затемнення. Пітьма. Гнітюща тиша.

(продовження буде)

Джерело:
Таран А.В.
Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986.— 158 с.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: