Вiйcькoвий pитyaл (V)

60127538.jpg 

Анатолій Таран

Військовий ритуал

Героїчна балада

(продовження, початок див. http://krasnews.at.ua/publ….1-0-291, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-293, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-296, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-297)

Голос діда:
Убиті всі. І цей ось неживий…

Голос онука:
Дідусю, гляньте,
осьде у солдата в зубах чока,
граната біля губ.

Голос солдата:
Ви хто? Ви хто?

Голос діда:
Живий! Живий. Свої.
Свої ми, сину.
Заберем тебе. І заховаємо.
І виходимо, сину.

Голос солдата:
Ні… Я не оживу…
Я вже помер… Я мертв…
Наказую: отут похороніть…
Отут же зразу.

Голос діда:
    Що ти?! Що ти, сину?!

Голос солдата:
Похороніть мене. І кулемет.
І ящик… із набоями… в могилу…
Тут, біля мене він, біля грудей…
Щоб не фашистам…
А як прийдуть наші…
То перехороніть…
То перехороніть мене обов’язково…
І ящик, ящик… Кулемет… Зі мною…

Голос онука:
Не треба, дядю, дядю, підождіть…

Голос діда:
Умовк навіки й цей солдат. Війна…
А на війні нема коли і плакать,
онуче, Дмитре.
Солдатський треба виконать наказ,
його вважай що після смерті волю.
Як із безсмертя нам оцей наказ…

Засенко:
Отак і поховали ми солдата
тоді вночі там, біля трьох беріз.
А інших воїнів, що полягли тоді,
теж наші односельці поховали
тихцем, поки фашистів не було.
У іншім місці.
А оцей солдат
так і лишився там, біля беріз.
Обклав дідусь його могилу дерном.
І сам пішов у партизани він.
А я за ним також подався слідом…
Та ви про це вже знаєте усі.

Піонери:
Так, знаємо. Всі знають піонери.

Волошко:
Чому ж бійця не перехоронили?

Шурлаков:
Коли вже наші в ці краї прийшли?

Засенко:
Була зима.
    Земля, як у залізі.
Та вже і більше двох років пройшло,
як воїна того ми поховали.
Сказав дідусь: не будемо тривожить
солдата вічний сон,
хай спочива.
І не тривожили.
А там, біля могили,
дідусь мій доглядав,
а як помер — то я,
а потім ви, мої всі юні друзі — піонери…

Шурлаков:
Товариш генерал,
вже воїни завершили усе,
що для перехоронення потрібне.

Волошко:
Ну що ж, піду туди, товариші.

Ідуть убік. Волошко й Шурлаков. Сорочечки біленькі піонерів,
немов букет ромашок — попливло усе оце туди, до Обеліска.
І академік поміж хлоп’яків. З’являються Величко й Корнієнко.

Корнієнко:
Мені здалось, товариш інженер,
для вас і в натяці немає компромісів?

Величко:
Чому ж? Хіба я можу бути
проти них,
— наприклад, виробничих компромісів.
Я ж інженер, то й сам я — компроміс
науки й техніки…
А от моральні — що за компроміси?!

Корнієнко:
Моральні — так, бо ідеологічні.

Величко:
Немов недавно це усе було.
Початок тих років — шестидесятих.
Багато говорили про батьків
і про дітей. І все якийсь конфлікт
між поколінь шукали…
Недавно мов…
А вже он скільки літ…

Корнієнко:
Колишні діти вже батьками стали.
І поколінням тут перевірять
оті уже роки шестидесяті…

Величко:
Про що ж тоді було дискутувать?
Який конфлікт між поколінь міг бути?!
Як в половини з нас, тоді дітей,
батьків і не було.
Там, на війні, загинули вони.
А ми собі були й дітьми й батьками.
З самим собою — ось який конфлікт!..

Корнієнко:
Але ж була у нас безкомпромісність!

Величко:
А у яких умовах ми росли?!
Які ж могли там бути компроміси?!
Ледь народились. Ледь відкрили очі.
І чим нас світ зустрів? Зустрів війною!
І бомбами — в колиску малюка.
А під вогнем, на грані: жить — не жить
чи ж то до компромісів нам було?!

Корнієнко:
Війна… І я запам’ятав назавжди
сімейний наш окоп. Побіля груші.
Чи бомба, а чи обстріл — ми туди.
В окопі там — соломка. І подушка.
А я на ній, ізнизу. На мені —
мене від неба закриває — мати.
На матері — теж прикрива — бабуся.
Така ото ця єдність поколінь.
Під бомбами…
А ми — про компроміси…

Величко:
Війна, як землетрус, — у нашій долі.

Корнієнко:
Колючий ви — тепер відомо нам.
Безкомпромісне, справді, покоління…
Але чому ви так до ветеранів?..

Величко:
Ви на увазі маєте Шульгу?

Корнієнко:
Авжеж, Шульгу.

Величко:
йому я не сказав ні слова.

Корнієнко:
Тож-то й воно. Він руку вам — а ви…

Величко:
Інакше я не можу.
Хай помиляюся, але
не маю права я чинить інакше.

Корнієнко:
Та ви ж його не знаєте. А він…

Величко:
Його я знаю. З одного села…

Корнієнко:
Ну й що з того? Цього іще замало.
Оцінка для людини — труд її.
А він — ентузіаст.
Живе не тут, у іншому районі,
а в нас згуртовує вкруг себе ветеранів,
не відмовляється, усе бере на плечі:
і листування, й зустрічі, і пресу.
А виступає як серед людей!
За це його цінує й поважає
сам генерал Волошко…

Величко:
    Хай і так.
Але я хочу запитати прямо:
чи знаєте про батька ви мого?

Корнієнко:
Ну… Дещо… Трохи… Знаю…

Величко:
То й воно!..
На комбінат учора я приїхав,
а ви вже знаєте.
Чия робота це?
Шульги, я думаю. Тому ви й мовчите.
Бо правда це…
Коли моя поїздка планувалась
туди, в Італію, на рік на стажування,
заїхав я до матері в село,
узнав Шульга;
лиш повернувсь я в Київ,
а в деяких інстанціях вже лист:
«А чи відомо: інженер Величко —
то син такого-то…»
А в тім далекім році,
коли до інституту поступав,
що ж, думаєте, не було листа?!
Не сумнівайтесь!
Ці листи його
усе життя, як тінь, за мною ходять.
То добре, зараз дивляться не так,
а по-розумному на все це реагують.
Але ж могли і в інститут мені,
і… Словом, все життя він міг би поламати!
Навіщо він отак?!

Корнієнко:
Безкомпромісність, може…
То — натура… Не анонімник він…

Величко:
Так підпис свій він ставить.
І титули усі, й заслуги довші,
ніж у князів колись вони були…
Виходить так: ми з ним на барикадах —
на двох, на ворогуючих боках?
То хто ж з нас ворог?

Корнієнко:
Ну це вже ви занадто!
Ніхто ж вас ворогом й не помишля вважать!

Величко:
Та так, це ви.
А він, скажіть— Шульга?
А хай його б тут воля? І ще влада?
А потім думку створює громадську.
Спотворює — не створює! Чому?
Яке на те він, власне, має право?!
Ось. Похоронка.
Я від того листа,
що він послав тоді до інституту,
ношу цю похоронку із собою.
«Величко Тарас Григорович пропав безвісти…»
Безвісти пропав…
Для мене й матері.
Ви уявіть собі. їй двадцять й трошки років…
Й це — безвісти.
Вона ще зовсім юна. А вже вдова.
І все його чекала.
А може, з’явиться? А може, прийде він?
А вже коли чекати перестала
і озирнулась:
то і не вдова, а вже бабуся…
Саме отоді в селі загиблим обеліск звели.
Прийшла й вона раненько у сільраду.
«Й мого туди впишіть,
що безвісти загинув…»
А не вписали. Наполіг Шульга.
Не стала мати сперечатись з ним,
заплакала та і пішла додому…
А я дізнавсь,
та пізно вже було.
Стояв вже обеліск.
Без батькового суму.
Немов немає батька на землі.
І не було.
Синівське маю право — не вірити!
Й не вірю я. Не вірю!

І повагом пішов до Обеліска. І Корнієнко теж за ним пішов.
Мовчання. Та почулися тут кроки. Від комбінату поспіша Сергій.
Його побачивши, затримався Величко.

Сергій:
А я до вас. Мені передали,
що ви мене просили розшукати.

Величко:
Так, так. Спасибі. Думав я, що сам
ще, може, встигну з’їздити,
та, бачу, вже не поспію.
Отож і хочу вас я дуже попрохати —
допоможіть. Отут по трасі, зовсім недалеко,
в сусідньому районі — моя мати.
Хотів її сюди б я привезти.
До нас на свято. Свято Перемоги.
І погостює. І онука стріне —
солдата нашого.
От радість буде їй.
Ну а мені ще знов на залізницю —
там термінові вантажі прийшли.
То ви — туди, а я — сюди швиденько,
ми за годину й справимося. Згода?

Сергій:
Я з радістю.

Величко:
Спасибі вам, Сергію.
До мітингу лишається година…

Сергій:
Напевне, мітинг буде десь пізніше.

Величко:
Чому? Щось сталося?

Сергій:
Та з перезахороненням затримка.
Там документи.
    Треба експертизу.

(продовження буде)

Джерело:
Таран А.В.
Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986.— 158 с.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: