Вiйcькoвий pитyaл (VI)

45414881.jpg  

Анатолій Таран

Військовий ритуал

Героїчна балада

(продовження, початок див. http://krasnews.at.ua/publ….1-0-291, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-293, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-296, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-297, http://krasnews.at.ua/publ….1-0-300)

Величко:
А що хіба?

Сергій:
          Не знаєте нічого?

Величко:
Ні. Я ж весь ранок там,
                            на залізниці.

Сергій:
Легенда — не солдатське поховання.
Вночі, як готували ту могилу
до перенесення її до обеліска,
то шар за шаром землю відкривали,
солдати грунт знімали акуратно
і там знайшли в могилі кулемет.
Що академік говорив Засенко —
той кулемет, його побило ржою.
А так він — цілий. Мов учора з бою.
А поряд з ним і ящик кулеметний.
Коли дістали ящик і відкрили,
там виявився Прапор!
З часів війни той Прапор бойовий
загиблої військової частини!

Величко:
Там Прапор?!

Сергій:
               Так. Весь кулями пробитий.
Часом пошкоджений. Та не загиблий Прапор.
А ще і фляга. Ще і документ.

Величко:
Хто той солдат?

Сергій:
                 Поки що невідомий.
Не розібрати в документі літер.
І фотокартку час не пожалів.
Та відвезли все це спеціалістам.
Повинні там вони розшифрувать.

Величко:
Так треба їхать. Терміново їхать.
До матері…
           До матері хутчіш.

Виходить швидко. А сюди Волошко, і Корнієнко, й Шурлаков ідуть.

Волошко:
Ні, я не вірив в зраду… Я не вірив.
Але в ті дні… Рік сорок перший… осінь…
Контужений. Геть зранений увесь.
Я, лейтенант, й сержант наш Одігнало —
ми з пекла бою виборсались в світ…
Не виборсались, витягли нас інші
чи звільнили…
Приречених, вже смертників, вважай.
Лиш двох живих з траншей тих, випадково.
Живих із мертвих. Вірно: випадково…
А потім вже було не випадково:
«Де Прапор?»— запитали так мене.
Після боїв, і ран, а потім смерті
усіх, хто ніс той Прапор у вогні…
І так спитали, що відчув я — страта!
Мені сувора куля після всього…
І в цей момент з’являється Шульга;
Він теж поранений, але він теж живий.
І хоче там якось переконати.
Хоча тоді і слухали не дуже пояснень тих.
Але переконав.
Як там і що — а ми живі лишились.
А потім воювали. Одігнало. І я. й Шульга
із нами воював.
Він заслужив в боях свої медалі.
Це потім…

Шурлаков:
Це у нашій вже частині?

Волошко:
Тоді сформованій.
А першої частини
вже не було.
І не тому, що полягли всі люди.
Людей було ще трохи, нас ще — жменя.
Та найстрашніше — бо загинув Прапор.
Й тому тоді загинула частина.
А ми лишилися, лишилися живі,
Іноді думалося: краще б я загинув.
Разом із Прапором. Та врятувать хотів…
Поранені, напівживі — прикриєм!
Прикриємо ми Прапора відхід.
Його грудьми прикриємо. Не вийшло…

Корнієнко:
Та Прапор був врятований! Не вбитий!

Шурлаков:
До рук ворожих не потрапив Прапор!

Волошко:
Так… А коли врятований? Коли?
Тоді, у сорок першому? Сьогодні?
Вже через стільки тих десятків літ?
А честь? Честь Прапора? І наша?!
Я стільки жив і думав все про Прапор.
І з кожним роком усе більше думав.
Бо якось зразу у гарячці бою
було не так, усе, як у атаці, —
бий ворога, нема секунд на роздум.
А потім вже…

Корнієнко:
А, вибачте, а зрада?..

Волошко:
А зрада… Так Шульга й не говорив.
Мені тоді і не казав він прямо.
І потім… А на допиті — не знаю…
Не нам запитання було там задавать.
Ми на запитання тоді не мали права.
В землянці в ніч мені й сказали так:
«Запитання задасть вам завтра бій.
Відповідайте так, як слід солдату».
І я вже був — колишній лейтенант…

Корнієнко:
Ну а Шульга?

Волошко:
                Шульга?.. А так нечітко,
незв’язно якось він розповідав.
Мов у тумані. Він і говорив:
контужений, поранений, то й пам’ять,
як у тумані. Бо коли прийшов,
мовляв, до тями
там він на світанку,
то від Величка не було і сліду.
Кругом він обдивився:
усе убиті, мертві все лежать
і незнайомі.
             То й поповз він звідти,
поповз у бік Березового Яру…
Але навіщо він отак Величка?
Неправда та немовби соломинка
для тих, хто потопає у пожежі?!
І ось тепер останнє… Експертиза…

Усі ідуть повільно. А виходить і дуже поспішає
Одігнало, наскільки вік йому це дозволяє.

Одігнало:
Товариш лейтенант! Товариш генерал!
Іван Григорович! Не треба експертизи.
Моя це фляга. Фляга це — моя!
Ось від осколка ще тоді ввігнуло.
І літери ІМО — мої ініціали.
Моя це фляга у твоїй могилі,
Тарасе, фронтовий мій побратиме!
Усю війну твоя, мій друже, фляга
була зі мною. І води ковтками
з Дніпра і Волги, з Бугу, Вісли, Одра
вона поїла і давала сили.
А мо’, вода була з твоєї фляги
водою незвичайною — живою?
Бо після того пам’ятного бою,
як обмінялись флягами з тобою,
мене не зачепила жодна куля.
За те тобі спасибі, рідний брате!
Твою доніс я флягу до Берліна.
Через вогні пекельні ніс, як прапор,
як прапор в спрагу, ніс живу я воду!

Йде Одігнало, йде до Обеліска.
Слідом за ним виходять ветерани.

Рева
Так, так, це — подвиг!
Віч-на-віч з собою.
Так наодинці. Подвиг безіменний.
Без слави. Без захоплень. Нагород.
І подвиг цей — найкраща нагорода!

Безпрозваний:
У вчинку цім нема й краплини жовчі,
тії, що зветься егоїзмом. Людям!
Лише про інших думав, не про себе.
І не заради, певно ж, нагород.

Рева:
На мертві груди орден не приколеш…

Безпрозваний:
Суть не в тому,
що в тебе тут, на грудях,
а що у грудях, —
ось у чому суть!

Мовчазно, тихо входять ветерани у цвіт вишневий.
А далеко десь заговорив із вітром сивий спогад,
то знову пісня з кобзою звучить…

…Ми йдемо в солов’ї,
в давні спогади йдем незаснулі…

А пісня ще до кобзи доторкнулась. Помовчала. Озвалась стиха знову.
І заніміла, вся перетворилась в мовчання у граніті. Відлилась, як совість, тиша.
Виходять в совість тиші — Волошко входить разом з Одігналом.

Волошко:
Пробач, Іване… Ти мені пробач…

Одігнало:
За що пробачити, товариш генерал?

Волошко:
І сам не знаю. Важко пояснити.
Немає слів. Пробач мені,
немов як не Волошка,
а душу ти мені мою пробач.

Одігнало:
Тоді й мені пробачте. Бились разом.
Ми вдвох лишились,
двоє нас живих порятували.
То ж чому я винен?!
Що я живий?
             Й не мав на те надії.
А випадковість… І ви зі мною теж…

Волошко:
Не так, сержанте! Був я командиром.
І я тоді відповідав за все,
за те, що сталось, й що могло й не бути;
і за життя відповідав, й за смерть.
За Прапор. За Шульгу. Не він — за мене…
Але ж я вірив. І мені здавалось,
що він достойний віри. Та тоді…
Уповноважений… Чому не знав я правди?
А може, і Шульга її не знав?
Свою лиш правду знав. А не Величка?
Тараса кинув? Може, і не кинув?
Упав під кулею раніше, аніж він?
Так, був поранений… А потім вже злякався..
Злякався страти. І наговорив…
А може, й думав: потім все зітреться,
на місце стане. Зараз — врятуватись.
За будь-яку ціну порятуватись.
Відвести кару. Ось вона тут — поряд.
Скажи лиш «так» — і розстріл.
І мене…
Він викупив у смерті,  
оббрехавши
однополчанина, товариша свого…

Одігнало:
Він рятував не вас — лише себе.
А вас обставини тоді порятували.

Волошко:
Але ж чому він потім? І тепер?
І навіть вчора, кажуть, про Величка
він те ж, що в сорок першім, говорив?
Чому?

Одігнало:
Чому? його величність вчинок!
То тільки так здається, ніби вчинок,
мов камінь в воду — булькнуло й нема.
Е ні! То вчинок — хай бува хвилина.
Секунда. Мить. І як, мов, тут рівнять:
ота хвилина — і усе життя!
Але бува на світі так, що вчинок
значніший за останнє все життя.
Мить довговічніша за всі десятиліття!
І добрий вчинок, і ганебний, й злий.
От і Шульга. Навіщо про Тараса?
І ніби й слави, й користі нема.
А саме так його життя той вчинок
перевернув. В житті він, як на сцені, —
таку мав роль. Не жив. А грав в життя.
Грав не свою, а вигадану долю…

Волошко:
І я в його театрі?! Як статист.

Одігнало:
Навіщо ви?!

Волошко:
Не знаю…
Я, можливо… Іване… Ви, Максимовичу, дайте
мені побути одному… Пробачте…

Виходить Одігнало. А Волошко стоїть в задумі. І зніма кашкета із сивої своєї голови,
тримає так, немов останню шану він віддає загиблому солдату…
А боком, боком, ніби тінь, Шульга. І не говорить, а шипить, шепоче.

(закінчення буде)

Джерело:
Таран А.В.
Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986.— 158 с.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: