Вижити y кoнцтaбopi i пepeмoгти

09980129

 

 

54037458.jpg

 

Доля не була прихильною до Варвари Сергіївни Блудової, яка пережила і страшні часи голодомору, і роки німецької окупації, і пекло фашистських концтаборів, і лихоліття війни. «Щоб побувати в пеклі, помирати необов’язково» – так вважає ця невисока на зріст, але добра, привітна жінка, якій 24 листопада 2011 року виповнилося 93 роки.

Варвара Сергіївна згадує, що коли почалася окупація, то по селу пішли чутки про вивезення молоді до Німеччини.
У кожній сім’ї сподівалися, що їм пощастить, і це лихо їх родини не торкнеться. Сподівалася на це й зовсім юна Варя Найденко, але всі надії розвіяв папірець, який сповістив, що у визначений час слід прибути для відправки на роботу до Німеччини. А внизу – примітка, що у разі неявки – хата буде спалена, а родичі розстріляні.

Вирішила, що краще загине сама, а сім’я, яка складалася з 8 дітей та батьків, буде врятована… Так, 1943 року Варвара Сергіївна була примусово вивезена з Радянського Союзу у посольський табір для цивільних осіб до міста Аушвіц, більш відомий як сумнозвісний концентраційний табір Освенцім. Усі знали, що буде важко, але те, що їх чекало насправді, уявити було просто неможливо.

Варя, як і багато інших привезених українців, у тому числі й краснопільчан, працювала на заводі «Бетонгель», де робили залізобетонні плити. Робота дівчини полягала у виготовленні сталевої арматури, яку згодом заливали бетоном. Сусідів по цеху не бачила, бо в приміщенні стіною стояв пил із цементу. Щоб люди не вмирали просто на робочому місці від задухи, їх час від часу виводили у двір, на подвір’я, розвантажувати вагони, здебільшого з металом. Особливо важко це було робити у дощову погоду, коли ти покриваєшся іржею, що стікає по всьому промоклому до кісток тілу. Після такої «передишки» – знову в цех. Траплялося всяке, так в одному із цехів чоловік – поляк, можливо, через втому, втратив пильність і станком його перерізало навпіл.

Але й після робочого дня страждання не припинялися. Вишикувавши всіх на плацу перед бараками, комендант не давав дозволу сідати, аж поки не проведе повний переклик присутніх, а це ще кілька годин на ногах.

Годували один раз на день. «Меню» включало в себе брукву, 300 гр. хліба з тирсою, 50 грам м’яса або ж масла. Але все ж таки жінки якось умудрялися економити трішки хліба і передавати його через вільнонайманих німецьких робітників для радянських полонених солдат, які знаходилися поруч у самому концтаборі «Освенцім». Про ті страшні діяння, що проходили за колючим дротом, можна було здогадуватися по їдкому диму, що клубився із труб крематоріїв. А вночі не давали спокою клопи, їх було так багато, що доводилося струшувати руками.

86295336.jpg

Голод доводив людей до відчаю. Як пригадує Варвара Сергіївна, особливо нестерпною виглядала картина, коли поруч ставили казани з їжею для ув’язнених і для вільнонайманих німців. Для останніх було і м’ясо, і каша, а для невільників – казан із вареними лушпиннями від картоплі. Знесилівши і втративши почуття страху, Варя з чотирма подругами пішла на крайність. Скориставшись неуважністю охоронців, дівчата проникли за територію табору і накинулися на якісь ягоди, що росли біля викопаного рову. За втечу або непослух суворо карали: давали випити якесь зілля, і люди, втрачаючи почуття, самі падали в яму з вогнем… Лише завдяки тому, що охоронці змовчали і не доповіли про цей випадок вищому начальству, покарання вдалось уникнути. А одного разу Варю від смерті врятував в’язень – француз, який в останню мить вихопив у німця залізну трубу, якою той намагався вдарити дівчину по голові за якусь провину.

Та довгоочікувана пора визволення все ж прийшла наприкінці січня 1945 року, коли війська Першого Українського фронту звільнили фашистський концтабір.

Після визволення перед Варею постав вибір – повернутися додому чи вступити до лав діючої армії. Недовго роздумуючи, вирішила залишитися в діючій армії. Після каторжних робіт на заводі латати шинелі й шити форму для радянських воїнів було рівносильне відпочинку.

Старанно «ремонтувала» одяг, а згодом і сама навчилася шити на машинці військове обмундирування. У кожну річ, зроблену особисто, вкладала свій номер 20, щоб майстер міг оцінити роботу кожного з 50 дівчат, які працювали поруч.

Так, рухаючись за армією, жінки забезпечували радянських воїнів зручним одягом, аж поки не прийшов довгоочікуваний День Перемоги. Та, як співається в пісні, він дійсно був зі сльозами на очах.

09980129.jpg

– Цього дня, – згадує Варвара Сергіївна, – як зараз пам’ятаю: під час вселюдської радості до госпіталю несли на носилках важкопораненого командира, який був без свідомості. Перше, що спало на думку, а чи знає він про Перемогу, а чи виживе? І так стало прикро за нього, за багатьох інших солдат, які загинули саме в цей переможний день. Відразу зник і піднесений настрій. Боєць втратив багато крові і для того, щоб врятувати його життя, потрібно було зробити переливання крові. Без вагань здала 400 мл крові, адже група крові співпала. Буває, що і сьогодні думаю, яка ж доля того бійця, і чи взагалі він вижив?…

Ще десять місяців проходила службу рядова Варвара Найденко, допоки не повернулася додому, звідки протягом усього часу перебування в таборі не мала жодної звістки.

Така ось доля звичайної краснопільчанки. Життя Варвари Сергіївни було дуже важким і страшним, на фоні якого сьогоднішні негаразди здаються якимись несправжніми, іноді навіть безглуздими й смішними. Тож давайте цінувати кожну мить життя, жити так, як свого часу мріяли мільйони людей, мрії яких перервали газові камери та вбивця–війна.

Матеріал підготували члени волонтерського загону «Водограй» (6 -А клас) Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/vizhiti_u_konctabori_i_peremogti/4-1-0-290

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: