ВOГOНЬ, БAТAPEЯ!

31394429.jpg
Олексій Жирновий (крайній зліва)

Тримаю в руках “Перемогу” за 23 лютого 1989 року. В невеличкій заміточці двадцятирічний юнак Олексій Жирновий, який лише місяць тому демобілізувався з Афганістану у рідне село Васюки, розмірковував про те, як повернеться тепер до мирного життя, радів з того, що радянські війська повністю залишили ту багатостраждальну країну. Лише декілька рядків і в цьому немає нічого дивного, адже небагатослівність, замкнутість – характерна риса афганців навіть сьогодні, коли вже минуло десятки років, на контакт вони ідуть неохоче, мотивуючи стандартною фразою, мовляв, просто виконували свій обов’язок. Такої думки і Олексій, який переконаний, “афганці” – це не якісь бойовики, наділені суперможливостями проходити крізь стіни, а звичайні люди, кожен з яких виконував свої обов’язки в міру можливостей і бажання.

– Коли почув на призовній дільниці, що потрапив до Команди “20-А”, не знав, де саме буду проходити службу, – згадує Олексій. – Їхали потягом добу, другу, між собою хлопці вели розмову, куди ж нас везуть? Хтось пустив чутку, що їдемо до Німеччини. Мій брат проходив службу в цій країні і багато розповідав про тамтешню природу, яка зовсім не співпадала з тією, яку почали спостерігати з вікна потяга. А коли дісталися туркменського міста Кушка, де знаходилась учбова частина, всі сумніви розсіялись остаточно.

Новину про відправку до Афганістану Олексій сприйняв без істерики, каже, що таке було виховання, він, як і всі, вірив, що їдуть виконувати завдання по охороні південних кордонів нашої країни. Допоки Олексій вивчав мінометну справу, сюди, до Кушки приїхав його старший брат Василь, який на той час вже служив у збройних силах, з метою переконати Олексія залишитися тут, в учебці, сержантом, але марно – хлопець для себе вже все вирішив, хоч добре знав, що там, “за річкою”, на нього чекає не лише романтика…

– Як тільки наш “борт” приземлився в Кабульському аеропорту, ми, щойно з учебки, “зелені” пацани, намагалися жартувати, підбадьорювали один одного, – розповідає Олексій, – аж раптом всі затихли, хтось легенько штовхнув мене в бік: – Дивись. А в сусідній літак вантажать труни… Це був для нас холодний душ, який відразу повернув нас до дійсності, хто ми і де. Нас відразу взяли в оточення, щоб хтось від нервів якихось дурниць не накоїв, і швиденько повели до автомобілів, а далі безпосередньо до місця проходження служби.

Мінометна батарея, в якій служив Олексій, знаходилась на околиці Кабула. 6 мінометів та тридцять чоловік розрахунку цілодобово несли чергування, аби попередити обстріл міста душманами.

Змінювались офіцери, прапорщики, солдати. На війні можна було дізнатися про людину за 3-4 дні. Особливі умови служби, постійне нервове навантаження не могли не відбитись на стосунках між людьми, але жодних конфліктів, “дідівщини” ніколи не було.

– Від старослужащих нам “дісталось” буквально в перший же день, але по-ділу – розповідає Олексій. – Один хлопець, який щойно з нами прибув із учебки, виміняв у місцевих хлопчаків електронний наручний годинник на свій механічний, а увечері хтось із старших це помітив. Після цього нам “популярно” пояснили, що нічого в місцевих брати не можна, тим більш приносити це в розташування частини. Виявляється, вже бували випадки, коли заміновані магнітофони, ручки, годинники вибухали в руках безпечних новобранців чи в наметах, калічачи та вбиваючи нічого не підозрюючих солдат. А взагалі відчувати плече друга на війні – це багато чого коштує. З тридцяти чоловік, більшість складали українці, були білоруси, росіяни, але хіба ж ми звертали увагу, хто якої національності?

Екстремальна ситуація враз показує, хто є хто. Здається вже на третій день служби нашу позицію почали обстрілювати з гір. Ми, ще “зелені”, вперше опинилися в подібній ситуації, попадали в укриття, стріляємо в різні боки, не знаємо, що далі робити. А старшиною застави був тоді прапорщик, чолов’яга дебелої статури з розкішними вусами, ну справжнісінький козак. Ми лежимо, тремтимо, навколо вибухи, а він ходить на повний зріст, нас підбадьорює: “Без паніки синки, нічого страшного, зараз все минеться!” На нас це дійсно справило враження. Прапорщик той вже своє відслужив, з дня на день мав вирушати додому, а він ходить під кулями, нас підбадьорює.

З кожним днем служби приходила впевненість у собі, досвід, але специфіка афганської війни, коли щомиті чекаєш пострілу із-за рогу, не давала почувати себе у повній безпеці. Часто афганські бойовики використовували невеличкі вантажні “Тойоти” з облаштованою на кузові пусковою установкою. Реактивними снарядами ці мобільні вогневі точки приносили багато неприємностей нашим об’єктам. Одна така “Тойота” внадилася обстрілювати батарею О.Жирнового. Та ось одного разу радянські корегувальники, що чергували в горах, таки засікли автівку і передали на батарею. Розрахунок Олексія влучним вогнем “накрив” докучливу “Тойоту”. Після цього було подання на присвоєння йому медалі “За отличие в воинской службе” ІІ ступеню.

– Від нашої батареї до найближчої військової частини було кілометрів двадцять, тож в разі нападу ми могли розраховувати на швидку допомогу, до того ж у свята для посилення охорони до нас приїздив танк. В Афгані зброя була практично у кожного місцевого, тож коли вони відзначали якесь своє національне свято, стрілянина лунала на кожному кроці, – продовжує розповідь Олексій. – А ось нашим корегувальникам доводилось набагато важче. По 5 – 6 чоловік вони йшли в гори, вели спостереження за місцевістю і в разі якогось заворушення з боку душманів передавали нам їх координати. Без особливих укріплень вони були об’єктами частих нападів бандитів. Був випадок, коли вночі вартовий заснув і душмани вирізали увесь спостережний пункт.

Сам Олексій свої армійські будні описує коротко: сьогодні “духи” нас бомбонуть, завтра ми їх “накриємо”. Але в листах додому хлопець, як і більшість товаришів, писав, що служба йде добре, все спокійно, що найбільша прикрість, це печія від консервованої картоплі.
Та хіба ж напишеш, наскільки все змінилося, як ламалися людські долі, коли небезпеки чекаєш від кожного зустрічного афганця, як їх зрозуміти, коли вдень чоловік тобі посміхається, а вночі бере автомат і йде в гори.

– Був такий випадок, коли нас до себе в гості запросив один високопосадовець із царандоя (народна міліція), – каже Олексій. – Було якесь свято і ми прийняли його пропозицію повечеряти. За “столом” зібралася його велика родина. Всі були привітними до нас, а коли господар познайомив нас ближче, виявилось, що двоє з присутніх його братів займають не останні місця у правлячій ієрархії місцевих бандитських угрупувань. Повечеряли, і кожен з нас пішов займатися своєю справою. Буває й так. З погляду цього вже не здається дивним той факт, що “народна міліція” не цуралася продавати зброю “народним месникам”. Олексій пригадує, як їх батарея отримала наказ знищити склад боєприпасів, що належав саме царандою. Склад знаходився майже під носом у радянських військ, але це не завадило налагодити міліціонерам свій бізнес. Мінометники наказ виконали і практично зрівняли склад із землею.

– Іноді диву давалися, де афганці брали зброю. Деякі кишлаки охоронялися із числа місцевих добровольців від нападів бандитів. Дивлюсь, йде хлопець з автоматом ППШ ще з часів Великої Вітчизняної. Я такі лише в фільмах та музеях бачив, а тут новий-новісінький, ніби щойно із заводу.

Коли запитав у Олексія, яка саме подія за два роки служби найглибше врізалась в пам’ять, розраховував почути історію про якийсь бій, військову операцію, а почув набагато цікавіше.

– Багато чого було, а найбільше враження залишила зустріч із троюрідним братом Сергієм Корхом, земляком, теж з Васюків, – розповідає Олексій. – Він призвався на півроку раніше за мене. З листів від рідних та від самого Сергія знав, що він теж служить десь в Кабулі. Ніби й поряд, але специфіка служби така, що не до подорожей було, до того ж самовільне пересування поза частиною суворо заборонялося. Відтак нагоди зуcтрітися чекав цілий рік, а одного дня, коли дізнався, що комбат їде саме до тієї частини, де служив Сергій, напросився взяти і мене з собою “пасажиром”. Що було потім, ніякими словами не передати. Багато усіляких подій, в тому числі і приємних було відтоді в моєму житті, але саме та зустріч й досі стоїть перед очима. Аби відмітити таку подію, у магазині “Військторгу” купили печива, лимонаду, довго сиділи, розмовляли, згадували, і, звичайно ж мріяли про мирне життя на “гражданці”. Вже після демобілізації часто зустрічалися біля вогнища з гітарою, згадували про ті події. На жаль, сьогодні Сергій живе в іншій області, тож бачимось не так часто, як хотілося.

58985914.jpg

Хотів би якщо не зустрітися, то хоча б почути своїх друзів по батареї, але при переїздах втратив записник з адресами. Слів немає, як шкода.

Олексій залишив Афганістан за місяць до того, як Радянський Союз повністю вивів звідти свої війська, тож добре пам’ятає ті події.

– У нас був телевізор, з газет і від офіцерів ми чули, що планується вивід військ і кожен з нас сподівався дослужити до “дембеля” вже в Союзі, але зрозуміло, що такі справи швидко не робляться. Між іншим, саме через вивід військ я ще й переслужив три місяці. За півроку нам наказали готувати техніку до виводу. Ремонтували ми наші “ГАЗ-66”, бо спочатку планувалося, що до кордону їхатимемо своїм ходом, але в останню мить командування прийняло рішення вантажитись в літаки й летіти до Ташкенту. Все майно передали співробітникам царандоя, в тому числі біля п’яти тисяч мінометних мін. 

15 лютого 1989 року радянські війська залишили територію Афганістану, з честю виконавши свій військовий обов’язок. Цей день для них – їх День Перемоги. Звичайно ж наші і десятки тисяч колишніх військовослужбовців із колишніх республік СРСР відзначають його в колі друзів і близьких, згадують тих, хто назавжди залишився там “за річкою”, в афганських горах, в Кандагарі, Баграмі, Кабулі, Джелалабаді… 

О.МОЦНИЙ.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: