ВOЛOДAP НAТXНEННЯ

Про творчих людей завжди приємно писати, з ними приємно і цікаво спілкуватися, бо відразу відчуваєш неординарність та глибину їх думок. Це люди зі своїм особистим, не схожим на інших внутрішнім світом, а такого, на жаль, так не вистачає в нинішньому суспільстві. 

03738120.jpg

Максим Кокадей – з тих людей, про яких кажуть: непересічна особистість. У нього особливий погляд на життя, а без цього, погодьтеся, не можна написати жодного вірша, не те що стільки, скільки їх у Максима. І водночас він має чудову рису, яку не часто зустрінеш у нашій буденності. Він може розповісти про себе і про свою творчість так, що відразу, якщо і не захочеться творити самому, то зацікавишся неодмінно.

Краснопільчани, читачі нашої газети знають про нашого молодого поета-земляка, адже він вже з’являвся на її сторінках, будучи ще школярем, та вже тоді заявивши про себе, як про талановитого і обдарованого хлопця, коли робив свої перші, але досить впевнені кроки в поетичному ремеслі.

І ось, здавалося б, минуло не так багато часу і вже Максим Іванович Кокадей, «без п’яти хвилин» вчитель української мови і літератури, студент четвертого курсу Сумського педагогічного університету, проходить практику в нашій школі і видає свою першу поетичну збірку.

Саме з нагоди її представлення для учнів десятого класу був проведений відкритий урок, де молодий поет розповів дітям та вчителям про свою творчість, читав вірші, ділився історіями їх написання і планами на майбутнє. І все це в такій невимушеній атмосфері, що майже ніхто й не помітив, як 45 хвилин уроку затягнулися надовше. Діти з непідробною цікавістю слухали, задавали питання і просто спілкувалися з молодим вчителем, що особливо приємно було спостерігати, а він в свою чергу міг і пожартувати, і водночас був щирим, відвертим, чим і завоював таку увагу з боку учнів.

Після уроку не змогла відмовити собі в задоволенні особисто поспілкуватися з цим неординарним, цікавим, талановитим хлопцем, а також задати йому кілька питань.

– Максиме, вибач за мабуть занадто банальне запитання, та все ж, чи пам’ятаєш свій перший вірш, як він з’явився? І взагалі, як ти зрозумів, що можеш писати поезію?
– Так, звичайно пам’ятаю, він називається «Гімн жінці», присвячений моїй рідній бабусі і також увійшов до моєї збірки. А як це все прийшло до мене, я і сам до кінця не збагну. Пам’ятаю, що спочатку сам нічого не зрозумів, навіть злякався. Подумав, що раніше чув десь ті рядки і просто згадав їх. Але, все ж таки, потім зрозумів – то вперше я відчув «Натхнення».

– Що в твоєму розумінні натхнення? Можеш пояснити як воно з’являється?
– Розумієте, цей процес важко пояснити (сміється). Воно просто виникає в голові, ніби вивчаєш щось напам’ять. І головне, що триває всього лише 3-4 хвилини, а потім тікає і більше не повертається. Тому зі мною завжди є маленький записник, куди я все занотовую в таких випадках, а вдома потім вже редагую.

– В тебе в сім’ї є ще творчі люди, хтось пише з рідних?
– Ні, тільки я. Та й мені спочатку не вірили, моя мама говорила, що я вірші десь «зписую». Тож я запропонував написати про неї, так з’явився вірш про матір.

– Максиме, наскільки я пам’ятаю, перші твої вірші були присвячені здебільшого жінкам. Скажи, будь-ласка, яка тематика творів зараз, і чи змінилися вони взагалі?
– Щодо тематики, то в мене є громадянська лірика, є філософська, є інтимна. В більшості, я захоплююсь філософською лірикою, люблю читати Ніцше, Шопенгауера, Фрейда. А перші вірші дійсно були присвячені мамі, бабусі, тобто жіночому колу, але з часом моя творчість змінилася, зрозуміло, що вірші стали більш дорослішими. Та все ж, власний стиль в мене ще не виробився. От зараз, наприклад, вивчаю Коцюбинського, під його стиль і вірші пишуться, коли вивчаю Лесю Українку – більше до неї підлаштовуюсь.

– Розкажи детальніше про свою збірку. Як довго працював над нею і звідки назва «Барви води»?
– Збірка ця моя перша, працював над нею з п’ятнадцяти років, саме коли почав писати вірші і в цьому році тільки завершив. До неї увійшли 200 поетичних творів і 6 прозових. Вже подав і на даний час вона пройшла цензурну критику у видавництві «Мрія», тому в кінці березня я на неї чекаю. Надія Миколаївна Фесенко, вчитель української мови та літератури, під керівництвом якої я проходжу зараз практику, попросила представити її, хоча може зарано, але можливо й нагоди більше не буде. Назва пов’язана з моїми особистими враженнями від спостереження за природою. Справа в тому, що я люблю відпочивати біля невеличкого ставка на р.Псел, коли приїжджаю на гостину до своєї бабусі. І вода в ньому у різні пори року змінюється, і сприймається мною по-різному: влітку вона блищить, відзеркалює небо, тому блакитна, восени – каламутна, зелена, а вночі взагалі чорна, взимку вкрита кригою і снігом, тому біла, а весною вода мені здається срібного кольору. Можливо хтось подумає інакше, але це моє бачення, мої кольори.

– Цікаво, важко сьогодні видати свою книгу? Тобі хтось допомагав?
– На жаль (чи може на щастя), ніхто не допомагав, роблю все власними силами. Звичайно, важко. По-перше, довгий час збирав кошти, а по-друге, складний і сам творчий процес. Потрібно багато ретельної і серйозної підготовки, редагувати, підбирати, щоб все було стилістично вірно.

– Тобто, правильно розбити на цикли?
– Так, дякую за питання про цикли. Перший цикл я назвав «Каменеломня часу», у ньому представлена суто поезія. Другий має назву «Надщерблені скрижалі», який містить мініатюри, тобто поезія в прозі, а третій – «Стежками Слобожанщини» – складається тільки з прози. Взагалі, проза мені більше подобається, бо це таке явище, яке можна почати, потім відкласти, а через деякий час продовжити. З поезією все навпаки – не встиг відразу все скласти, думка тікає. Та й читати більше прозові твори люблю.

– Хто твій улюблений автор?
– Я віддаю перевагу українській літературі, можна сказати, закоханий у неї, а найбільше люблю читати Коцюбинського, перечитую його «Цвіт яблуні» щодня. Я не перебільшую, це моя настільна книга і кожного разу, прочитавши, відкриваю для себе щось нове. Також цікавлюсь і сучасниками: Любов Голоту полюбляю, деяких інших, досить цікаві автори. Але в чому деяка неповага до них з мого боку, так це те, що в їх творах багато нецензурщини, це дещо мене лякає, відштовхує.

– Не розумію, як такі твори пропускає до видавництва цензурна комісія? Чи може це зараз таке сучасне мистецтво?
– Щодо сучасного мистецтва – можливо, та все ж питання спірне і однієї вірної думки навряд чи досягнеш. А щодо цензури – тут зовсім просто: були б гроші, пропустять все, що завгодно.

– Максиме, що ти можеш сказати про сучасний літературний процес в Україні, наскільки важко зараз поету-початківцю чи письменнику досягти успіху та визнання, від чого це залежить?
– В нашій країні є різні спілки, до яких входять письменники-сучасники, але не всі, а так би мовити «обрані», наприклад Любов Голота, Ліна Костенко, сумчанин Олексій Вертіль і ще дуже багато. А менш відомих, таких як Надія Ткаченко і інших, в яких теж не менш чудові твори, не приймають, говорять, що вони – «сміття невіяне», а чому? – тому, що не вистачає коштів в них, щоб піднести свою творчість, не вистачає сили. Люди працюють, а залишаються, на жаль, ні з чим. А, скажімо, наш земляк, краснопільчанин, прекрасний письменник Леонід Дідоренко, які в нього чудові твори, скільки праці, але про його творчість мало, хто знає, бо книги не друкуються і не розповсюджуються серед широкого загалу.
Якщо брати взагалі, то картина не набагато краща. Сучасних письменників мало вивчають, молодь ними не цікавиться. Особливо в маленьких містах та селах, куди не доходить жодна книга, яка випускається з редакції, в бібліотеці їх немає, а придбати кожну в середньому за 300 грн. пересічний громадянин не в змозі. Ось такий в нас літературний процес. Та, не зважаючи на все, я впевнений в одному і говорив сьогодні про це дітям, – ніколи не слід прагнути на своїй творчості збагатитися. Не важливо, пишете ви, чи малюєте, займаєтеся науковою діяльністю, чи будь-якою іншою, бажання заволодіти якимись матеріальними цінностями за рахунок своєї творчості, якщо можна так сказати, поступово вбиватиме її. І ще, не треба чекати, доки вас хтось «пропхне», потрібно намагатися самотужки, «стукати у двері» – одні, другі, не відчиняють – у треті, четверті і обов’язково хтось відчинить і вас помітять. Бо коли є талант, він не повинен просто згоріти. У Святому письмі сказано: «Людина, яка захоронила свій талант – грішник», тому й говорю учням: показуйте свої таланти в школі і ні в якому разі не соромтесь.

– І наостанок, скажи, в тебе є мрія? Які твої плани на майбутнє?
– Зараз я вчусь на четвертому курсі педагогічного університету, попереду ще рік магістратури. Не можу сказати, де буду працювати, але звичайно хочеться потрапити до нашої школи і, сподіваюсь, мене сюди приймуть. А мрія, звісно ж, є – хотілося б досягти більшого. Після магістратури – в аспірантуру вступити, присвятити себе науковій діяльності, розвиватися далі. Хочеться самореалізуватися, а це означає, постійно бути в творчому процесі: писати, друкувати, випускати книги.

Алла ЛЕУНОВА.

Барви води
Під літнім сонцем неба чарівного
Вода ввібрала в себе всю блакить.
На плинних хвилях вітру дня палкого,
Вона, як днище мушельки блищить.

В осінню пору на туманних плавах,
Вода фарбується в зелену каламуть,
І в ніч холодну, на її чорних лавах
Гіркії сльози проливає лють.

Весною як відходить студінь люта,
Малі сніжинки сльози ллють дощем.
Розбили чари крижанії пута
Від них повіяло рожевим днем

Отак природа творить собі барви,
Хоча хімічний склад води простий:
Вона безбарвна, але нам здається,
Що її барви – настрій наш людський.
9.11.09.

Годинник
Усе під небом зоряним минає
Сьогоднішнє відходить в забуття.
Десь за обрієм майбутнє дожидає,
Коли покличе часова пора.

Життя – великий кварцовий годинник,
Секундна стрілка зводить йому шлях –
Біжить по колу наче той мізерник,
Який тікає, як від клітки птах.

Годинник механічний – наша молодь,
Яка вводить час нового життя.
Установлює стрілки на дванадцять
На нову пору годинного буття.

Ми цілу вічність живемо за часом,
Одна біда лишається на цім:
Кварцовий годинник можна відновити –
Механічний лиш міняється новим.
10.05.10.

Два голоси
У далині шуга мажорна гама,
Десь ллються гучні гімни для краси.
До твого серця зачинилась брама,
А ти все кликала: «Іди сюди!»

У тому зові чувся лиш мінор,
Що краяв мрію гострими мечами.
«Любов, любов» – перекликався тенор,
Який зникав поміж свічками.

Було ще чути як ридав сопрано
Поміж оркестру вмілих скрипалів.
На дворі сонце сходило так рано,
Троянди в’яли між пустих стільців.
19.04.11.

***
Невичерпні зосталися криниці,
В яких струмує теє джерело,
Яке в обіймах колиса зірниці
І вербам чари сонця роздало.

Під ними чути клекіт раю,
Де звуків різнотрав’я загуло
Там передзвін лунає із-за гаю
У ньому мертве диво ожило.

Десь так безжально обізвались коси
Між шарудінням густої осоки.
Вони збирають вранішнії роси,
Щоб омочити ними кісники.

Ударив вітер – почалася злива
У ній жалю до трав тих не було.
Іржали коні – розвивалась грива
І чувся крик: усе тепер згнило.
9.11.11.

Розбита скрипка
Присвячую давній любові
Чому ходжу цією стежкою самотній? Чорне небо ловить у сіті гаму голосів. Дзвінкий, немов морська хвиля, сопрано розбивається об мої вуха:
– Погано, люба, граєш, – розбиту скрипку, мабуть, маєш!?
Оленко, Оленочко, ти теж закінчила свій клас по скрипці, а як співаєш!
– Я вже втомилася!
Моя Ерато[1], не можу більше чути тих пісень, вже не зринає зі скрипки гама. Тужить, мабуть, вона. Коли розходилися – то грала, а я чув, що ти вже не моя. А голос – кришталеве джерело народної душі. Я знаю: так люди не співають і пальці не кладуть на титяву скрипок.
Навіщо йду я стежкою самотній?
Скрипко, ти ж розбилася, глибоко врізавши моє безталаннеє серце.
12.11.10.
1. Ерато – Давньогрецька муза любовної поезії з лірою.

***
У снах мені являєшся щоразу,
В яких ховаєшся за стіни вівтаря.
Тобі скажу я про гірку відразу,
Що не приймаю у свій храм паламаря.

Навіщо ходиш на мою відправу,
Коли молитва вже моя німа?
Стираю притчі з пам’яті помалу,
В яких колись любов сліпа жила.

Прошу, не муч тепер мойого серця,
Свою стражденну душу відпусти!
Ти висушила сліз моїх озерця –
Зеленому лататтю – не цвісти.
12. 08. 11.

 

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: