Юpiй Литвин. 80-piччя.

26433844

26433844.jpg 

26 листопада 2014 року минає 80 років з дня народження Юрія Литвина – поета й публіциста, члена правозахисної Української Гельсінкської групи. Загинув він у неволі 4 вересня 1984 року, на 50-му році життя.

П’ятьма судами ув’язнений був на 43 роки, з яких устиг відбути 20, не рахуючи півтора року адміністративного нагляду. Це ж яким жахливим злочинцем треба бути, щоб заслужити таку кару! А Литвина карали за літературні твори, сповнені гуманізму й заперечення насильства, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення, даний йому Творцем.

Народився Юрій Литвин 1934 року в селі Ксаверівка Васильківського району на Київщині у сім’ї сільських учителів. Батька перед війною призвали до Червоної армії, він воював на фронті, потім партизанив у загоні Сидора Ковпака і помер від ран 1944 року, похований у братській могилі в Проскурові (Хмельницький).

Працювали батьки в кількох школах Київщини. Зрештою мати, Надія Антонівна Парубченко, осіла з сином у cелі Барахти поблизу Василькова. Згадувала згодом, що у вересні 1933 року до школи прийшло лише четверо її третьокласників з 24-х. Голодного 1946 року вона написала своєму братові Миколі, полковнику, що не може прогодувати єдину дитину. Брат велів продати свій відріз на костюм і прислати сина до нього на Кавказ. Юрій згадував, як мати завезла його в Харків, купила квитка на потяг та хлібину, а сама причепилася до київського потяга…

Опинився 12-літній Юрко на Кавказі, десь у районі озера Ріца. Оточення, зрозуміла річ, було російськомовне, що позначилося на його подальшій парадоксальній письменницькій долі. Там потрапив Юрій в автокатастрофу: загорілася машина, лопнув скат – його відкинуло у кущі глоду. Про хлопця згадали десь через дві години… Декілька місяців пролежав він у лікарні, якийсь час навіть із зав’язаними очима. Лишилися йому від того пам'ятки: обгоріле тіло, почасти й обличчя, ледь помітне заїкання, яке різкіше виявлялося, коли хвилювався, та оголена чутливість до людської біди. Там, у лікарні, з зав’язаними очима й почав складати вірші.

Повернувся до матері. Після 7-го класу, закінченого в Барахтах, щоб вирватися з колгоспного кріпацтва, пішов Юрій у гірничо-промислову школу в місті Шахти, працював на Донбасі, але став слабувати на ноги і знову повернувся до матері в Барахти. Був, як уявляв собі, щирим комсомольцем, навіть секретарем комсомольської орґанізації, коли навчався в школі, та не міг миритися з усілякою несправедливістю. Якось дізнався, що юнаки – його односельчани – домагалися довідок на виїзд із села для навчання. У наївний спосіб: «шантажували» голову колгоспу пропажею колгоспної телиці, яку вони прив’язали до дерева в ліску. Юрій не був до того причетний, але пішов з друзями «правдатися» з головою: «Якщо будете такі несправедливі до молоді, то вона вчинятиме всілякі злочини». Голова колгоспу Ніколаєнко повідомив про це міліції. 24 червня 1953 року Юрко разом з декількома хлопцями був заарештований і 29 липня засуджений Васильківським районним судом за ст. 4 Указу від 4.07.1947 р. «Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності». Найбільше – 12 років – дістав саме Юрій. Щоб не був таким розумним. Покарання відбував на будівництві Куйбишевської ГЕС на Волзі (Кунєєвський виправно-трудовий табір).

Мати дійшла з клопотаннями до самого Ковпака, який був тоді заступником Голови Верховної Ради УРСР. Ковпак згадав свого партизана Тимона Литвина і 31 січня 1955 року його сина достроково звільнили. Юрій поїхав не в колгоспні Барахти, а до свого дядька-полковника в Ленінград. Там його 14 квітня знову заарештували за звинуваченням у створенні в таборі в липні–серпні 1954 антирадянської націоналістичної організації «Братство вільної України» (БВУ).

Члени організації готувалася, вийшовши на волю, встановити зв’язки з підпіллям ОУН, щоб боротися за незалежність України. Хоча далі написання статуту, складання присяги та пропаганди в своєму колі справа не просунулася, Юрій, як ініціатор і один із лідерів організації, 10 вересня 1955 року був засуджений Куйбишевським обласним судом за ст. 58-10 ч. 2, 58-11 КК РРФСР на 10 р. таборів і 3 р. поразки в правах. Усього в цій справі було засуджено 16 юнаків-українців – в’язнів Кунєєвського табору.

Литвин карався в таборах Сибіру (Мединь, Озерлаг) і в таборах Мордовії. У неволі знав доктора Володимира Горбового – адвоката С. Бандери на «Варшавському процесі» 1935-1936 року, кардинала Йосипа Сліпого, Павла Дужого, Данила Шумука, Левка Лук’яненка. Там належав до кола поетів, і щоб бути зрозумілим писав вірші переважно російською мовою, що склали збірку «Трагическая галерея» – про долю свого покоління, про жертв терору. Згодом присвятив її Л. Лук’яненку.

Литвин звільнився 14 червня 1965 року. Одразу ж поїхав у Москву і передав посольству США усну заяву політв’язнів (пам’ять мав феноменальну) про їхнє становище в концтаборах. Щоправда, лишив у руках охорони піджака… Співробітникам посольства вдалося непомітно вивезти його в машині і випустити на вулиці.

Повернувся до матері. Одружився з Вірою Мельниченко. 1967 народився син Ростислав. Працював на заводі холодильників у м. Васильків, на трубному заводі. Був обраний до профкому. Намагався переконати робітників, що профспілка – не «приводной ремень партии», а інструмент захисту економічних інтересів робітників. КГБ погрожував арештом. Литвин мусив виїхати на роботу в Сибір.

Після повернення, 14 листопада 1974 року втретє заарештований у м. Рівне. Інкримінували як наклепницькі низку літературних і публіцистичних праць. 13 березня 1975 року Київський обласний суд засудив Литвина за ст. 187-1 КК УРСР («наклепи на радянський лад») до 3 р. таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував у колонії № 25 (сел. Верхній Чов, Комі АРСР). На розподілі «рабсили» начальник спитав професію. «Поет». – «Поэт? Га-га-га! А мне поэты не нужны. Мне нужны бетонщики. Пойдешь таскать бетон». У таборі Юрій переніс тяжку операцію на виразку шлунку, під час якої мало не помер. Про це його вірш «Балада о смерти».

14 листопада 1977 р. Литвин знову повернувся в Барахти. Півтора року був під адміністративним наглядом. До нього приїхала член-засновник правозахисної Української Гельсінкської групи Оксана Мешко: «Нема кому працювати в Групі… Руденко, Тихий, Маринович, Матусевич заарештовані…» – «Про що мова, Оксано Яківно?» У червні 1978 р. Литвин став членом УГГ, підготував декілька її документів. У квітні 1979 написав статтю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», де, зокрема, відзначив: «Суспільство – це живий організм, що живе і розвивається за природними законами з тенденціями до все більшої свободи… Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції… Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації». Цю працю високо оцінив член Московської і Української Гельсінкських груп ґенерал Петро Григоренко.

Литвин уявляв собі український правозахисний рух як гідну ланку світового, а представляти його мають найчесніші, найдостойніші, бездоганні в моральному відношенні люди. Інтелектуальний рівень руху мусить бути високий. Кожен оголошений член Групи повинен бути притягальною зіркою, взірцем для оточення. За тоталітарного режиму, коли оголошений член Групи не міг протриматися на волі й декількох місяців, не треба прагнути великої чисельности. На поверхні достатньо мати невелику групу, яка б опиралася на широке коло правозахисників та вільнодумців. «Інакодумство» ж насправді не зводиться в нас до «жалюгідних відщепенців». «Інакодумці» в нас складають величезну більшість населення, бо з ким не заговори – майже всі невдоволені тими чи тими діями влади. Правильніше було б сказати, що «інакодумцями» є ідеологічний апарат, бо вони у меншості.

19 липня 1979 р., незадовго перед тим оперований на варикоз (ледве на ногах тримався), Литвин затриманий був п’ятьма міліціонерами, завезений до відділу міліції, побитий, оштрафований і відпущений. А коли інформація про це, а також про вступ Литвина до УГГ, прозвучала по радіо «Свобода», то 6 серпня він був учетверте заарештований за звинуваченням у вчиненні опору п’ятьом працівникам міліції! Засуджений 17 грудня 1979 р. Васильківським райсудом до 3 р. таборів суворого режиму за ст. 188-1 ч. 2 КК УРСР («опір працівникам міліції»). В останньому слові Литвин сказав: «Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Убити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду, і свободу – вам не вдасться, панове прокурори, Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи».

Захищав його молодий адвокат на прізвище Віктор Медведчук. Той самий, що згодом захищав Стуса… Тут доречно процитувати з «Останнього слова» Юрія Литвина: «Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей «інакодумаючих». Щодо потерпілих, то вони сказали самі про себе більше і краще, ніж хто. Десь 60 років тому Дзержинський (М.І.Калінін. – В.О.) назвав міліцію дзеркалом радянської влади. Воістину, що правда. Ось вам дзеркало Василькова. Дзеркало нашої влади. Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за всю історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки».

Карався в таборах у м. Біла Церква, в селищі Буча під Києвом (ЮА-45/85), у липні – вересні 1980 – в м. Херсоні (17/90). У Бучі Литвин заново написав почате ще в Барахтах чимале есе, назву якого взяв із Достоєвського: «Якщо Бога нема – все дозволено». Автор уявно бере за руку «нашого дорогого Леоніда Ілліча» та й проводить його через арешт, слідство, етапи, через табори, тюрми, «пітушатники», карцери, що покликані настановляти в'язня «на шлях виправлення»… Частина есе таки проникла на волю й була опублікована за кордоном.

У той час назрівали польські події, Литвин захоплювався «Солідарністю». Вільні від партійного і державного диктату профспілки явили світові зразок конструктивної боротьби за інтереси трудящих, а головне – що остаточно розвінчали замішану на фальші ідею Маркса про «пролетарську державу» під началом партії тоталітарного типу.

Мав Литвин ориґінальний на той час погляд на витоки европейського тоталітаризму першої половини ХХ століття. Першою партією тоталітарного типу він вважав більшовицьку: виникнення і прихід до влади подібних партій у Західній Європі, зокрема, гітлерівської – реакція на російський тоталітаризм.

Мені довелося зустрітися з Литвином у вересні 1980 року на пересилці в Лук’янівській тюрмі. Ось він переді мною – худенький чоловік, що світиться зсередини любов'ю та добротою, що відкрито поклоняється свободі, що сміливо вступає в полеміку з карними в'язнями, з наглядачами, розгортаючи брудні потоки матюччя самою лише своєю правотою та щирим здивуванням, як то люди не знають таких очевидних речей. «А звідки ти це все знаєш?» – питають. – «Цього не пишуть на етикетках пляшок у горілчаних крамницях. І горлечко пляшки – надто вузеньке віконце у світ. Не випий скількись там пляшок горілки – купи приймач, слухай радіо «Свобода» – то й ти знатимеш». – «Ну, добре, ось ти такий гуманіст, а якби ти прийшов до влади, що б ти зробив з нами, кримінальними в'язнями?» – «Та я до влади ніколи не прийду. Я не політик, я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в'язниці. Бо будь-яка держава – насильство над людиною, а я проти насильства завжди боротимуся. Я не люблю політики і політиків». – «А все ж таки, якби тебе призначили начальником тюрми?» – «То я би розпустив усіх в'язнів, завіз би до в'язниці машину вибухівки, висадив би її у повітря і на тому склав би свої повноваження». – «То ти не карав би навіть за явні злочини? Кажеш, що віруючий, та навіть Бог карає за гріхи». – «Злочинець сам себе карає, беручи гріх на душу. А Бог ще нікого власноручно не побив палицею. Та й не визнаю я Бога – начальника в'язниці, яка називається пеклом. Це Мойсеєві на одне вухо шептав Бог, на друге Сатана, а третє він сам вигадав і все те змішав докупи. Новий Заповіт чистий від ідеї насильства, я йому поклоняюсь. Ось ти кажеш, що невіруючий. А в Добро ти віриш? У Свободу віриш? У Любов віриш? Отже, ти теж віруючий, бо Бог і є Добро, Любов, Свобода».

Мене вразила феноменальна пам'ять Литвина. Справді, кого з поетів не читав він мені за ті 10 днів у Лук’янівці: Шекспіра, Шевченка, Гюго, Тагора, Франка, Блока, Вінграновського, Ліну Костенко… У його голові вміщалася ціла енциклопедія світової поезії, чому я подивувався. «Це не важко, – сказав Литвин, – потрібно лише часто «прокручувати» вірші в голові, ніж ото думати абищо. Повірте, що з таким багажем легше в світі жити».

Ніхто з ув’язнених членів УГГ на волю не виходив. За півтора місяця до закінчення терміну, 24 червня 1982 р., Київський облсуд визнав Литвина особливо небезпечним рецидивістом і засудив за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 10 років таборів особливого (камерного) режиму і 5 років заслання. Йому, зокрема, інкримінували написання низки статей, а також «зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі». До справи були долучені документи (деякі вже раніше були інкриміновані): «Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини», «Слово про грішників, що каються», «Некролог», «Звернення до Джіммі Картера», «Радянська держава і радянський робітничий клас» та інші публіцистичні твори.

Хворий на виразку шлунку Литвин етапований у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. (ВС-389/36-1). Мені поталанило кілька місяців бути з ним та з Михайлом Горинем в одній камері. То був щасливий час спілкування… (Ширше про це – у моєму нарисі «Любов. Добро. Свобода» http://archive.khpg.org/index.php?id=1121786042). Літо 1983 Литвин провів у тісній 12-й камері удвох із в’язнем, який мав геть зіпсовані нерви: сидіти з ним у камері було гірше, ніж у карцері. Литвин мусив звертатися до адміністрації, щоб їх розвели.

У вересні 1983 року розпочав голодівку, тримав її зо два тижні. За цю «незаконну голодівку» його позбавили побачення з матір’ю. Знову оголосив голодівку протесту і тримав її 26 діб. Штучно годували його 16-ї і 25-ї доби. А ще: дантист зняв йому емаль з зубів, щоб поставити коронки – і більше не з’явився. 9 останніх місяців Литвин тяжко страждав від болю, не міг узяти в рот ні холодного, ні гарячого. Навіть говорити йому було тяжко. А тут ще дізнався про смерть у неволі колишньої дружини Віри. Син Ростислав залишився з бабусею. Тяжко переживав він смерті Олекси Тихого та Бориса Антоненка-Давидовича.

У Кучино Литвин почав був писати повість «Ялинка», де намірявся дослідити проблему вибору поміж більшим і меншим злом і висвітлити її як аморальну з боку того, хто до такого вибору приневолює. В основі повісті мала лежати власна душевна драма. Під час одного з обшуків 40 написаних сторінок «Ялинки» забрали «на провірку» та й не повернули. Уявімо собі драму художника, пам'ятаючи сказане ним раніше, що митець, який виношує творчий задум, схожий на вагітну жінку: твір той уже не можна не народити. Але як матері тяжко бачити, що її щойно народжену дитину вбивають, так само й митцеві, коли твір його нищать. А тим паче, коли недоношений плід виривають із утроби живосилом і розтоптують брудними наглядацькими чобітьми…

Збіг тяжких обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану. В останні дні він не міг ходити і майже нічого не бачив. Був звільнений від роботи. 23 серпня 1984 р. співкамерники, прийшовши на обід, виявили Литвина з розрізаним животом. Через два тижні, 4 чи 5 вересня, він помер у лікарні в м. Чусовой – відмовили нирки (він же міг лежати тільки на спині). Мати встигла приїхати на похорон 8 вересня. Один в’язень-розконвойник сказав їй, що то було не самогубство, а вбивство. Співкамерники казали, що наглядачі так і не знайшли, чим він міг би порізатися, – ні одразу, ні під час подальших обшуків.

19 листопада 1989 року тлінні рештки Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого були перевезені в Київ і з великими почестями перепоховані на Байковому кладовищі.

Литвин устиг написати декілька повістей (відомі назви «Безумец», «Рабочее дело») та збірок (чи добірок) віршів: «Трагічна галерея», «Поема про підсніжники». Українською і російською мовами. Його прозові літературні твори досі не знайдені. 1980 року Закордонне представництво УГГ видало брошуру «Юрій Литвин (портрети сучасників)». 1991 у Львові вийшла збірка віршів Василя Стуса і Юрія Литвина «Передчуття». 1996 в Харкові коштом його друга, колишнього політв’язня Івана Пашкова, видано збірку віршів Литвина «Трагическая галерея». 42 документи справи – рукописи, статті, заяви, листи – в 1991 передані з СБУ матері Литвина. Більшість публіцистики 1999 р. видано окремою книжкою у видавництві імені О. Теліги «Люблю – значить живу» (упорядник Анатолій Русначенко). 2009 року вийшла найповніша книжка Юрія Литвина «На лезах блискавок». Її підготував його друг-співв’язень, перекладач Ростислав Доценко. Указом Президента України від 8.11.2006 усі члени УГГ нагороджені орденом «За мужність» І ступеня, Юрій Литвин – посмертно.

1992 року зусиллями Дрогобицького «Меморіалу» (Мирон Бучацький) побудовано нову хату для матері Литвина в с. Барахти, де вона дожила віку (14.10.1914 – 26.10.1997). У Барахтівський школі 1994 року відкрита кімната-музей Юрія Литвина. Я щороку 26 листопада проводжу там для школяриків урок Юрія Литвина. А сього року маємо намір освятити кам’яний хрест на могилі його матері, Надії Антонівни, що височіє на горі неподалік хати.

Джерело:
http://www.khpg.org/index.php?id=1416314106
Юрій Литвин. 80-річчя.
18.11.14 | Софія Карасик, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група

Більше про Юрія Литвина можна почитати тут:

http://archive.khpg.org/index.php?id=1121786042
19.07.2005
Василь ОВСІЄНКО
ЛЮБОВ. ДОБРО. СВОБОДА
(ЮРІЙ ЛИТВИН)

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2745/art/28111.html
05/10/2005
“І хай моя трибуна — ешафот, я єсть!”

 

http://krasnews.at.ua/news/jurij_litvin_80_richchja/2014-11-25-4459

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Поділитися в Однокласниках

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: