З дитинcтвa диxaв нeбoм

65254924.jpg

Уродженець села Сінне Шевченко Володимир Петрович, 23.06.1960 року народження, офіцер запасу та учасник бойових дій на території Республіки Афганістан, постійно підтримує зв’язок з рідною землею. Батьківська земля, мов благодатне диво, дає людині і життя, і творчість, і наснагу…

Володимир Петрович з юних літ мріяв бути пілотом, дихав небом і разом зі своїм старшим братом Миколою неодноразово обговорював майбутнє та свої захоплення.

А вже в 1977 році, після закінчення Осоївської середньої школи, реалізуючи свою заповітну мрію, вступив навчатися до Михайлівського авіаклубу Сумського району. А пізніше навчався в Саратовському вищому військовому авіаційному училищі пілотів (СВВАУП), котре закінчив у 1981 році, отримавши професію пілота-штурмана.

Свою військову службу Володимир Петрович з листопада 1981 року по серпень 1989 року ніс в Далекосхідному військовому окрузі, у місті Благовєщенську.
– В серпні 1982 року мене та багатьох моїх товаришів військове керівництво направило виконувати наш інтернаціональний обов’язок в Демократичну республіку Афганістан. Служба на перший погляд здавалася звичайною: такі ж польоти на бойовій машині МІ-8, такі ж і завдання – перевезення особового складу, вантажів, супровід військ до місця призначення, але… Але цю роботу мені і моїм бойовим побратимам довелося виконувати в умовах реальних бойових дій.

57391158.jpg

Служив в місті Баграм, на відстані 45 кілометрів від столиці Афганістану – міста Кабул. Жили безпосередньо на військовій базі, котра була розташована на аеродромі і часто обстрілювалась та атакувалася душманами. До звичайних військових обов’язків, додалися ще такі: вивозити з поля битв та перевозити до госпіталів поранених бійців, підвозити боєприпаси до поля бою, а також виконувати операції зі знищення угрупувань душманів.

– Поранень не отримав за весь період служби в Афганістані. Найбільшим моїм болем є гибель моїх товаришів та побратимів. На моїх очах загинули двоє екіпажів, котрі разом з моїм МІ-8 виконували бойову операцію. Тоді були скупі солдатські сльози та невимовна біль втрати, а зараз – невигойна рана та спомини. Цілий рік мені довелося перебувати в Афгані, а в серпні 1983 року я знову в складі бойового екіпажу МІ-8 повернувся до рідного полку в місто Благовєщенськ. За успішне виконання бойових завдань в республіці Афганістан мене було нагороджено Орденом Червоної Зірки.

Розпад колишнього СРСР в 1991 році застав його в Підмосков’ї. – Тодішнє командування запропонувало мені та моїм товаришам прийняти військову присягу на вірність Російській Федерації, та отримати підданство Росії. Я відмовився – і через деякий час був переведений в складі окремої ескадрильї до міста Дубно Рівненської області, де й вийшов на заслужений відпочинок.

Не було б дня, щоб я не згадував свою службу в лавах Радянської Армії та виконання свого інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан. З усіма своїми бойовими побратимами підтримую тісний і постійний зв’язок. А з Володимиром Олександровичем Щегловим, уродженцем села Миропілля, ми не лише побратими – а й куми. Зустрічаємося частенько, згадуємо військову службу, сумуємо за рідною землею та плануємо разом побувати на батьківських могилах.

Отже і в цьому році обов’язково завітаємо, як до Сінного, так і до Миропілля, відвідаємо пам’ять предків наших, низько поклонимося ним за наше дитинство, юність, навчання, службу – і безперечно за життя. Побачимо і друзів, з якими на Мелящиному Куточку в Сінному грали у футбол та волейбол, будували першу «повітряно-дротяну магістраль» від верби біля колишньої колгоспної майстерні до верби, розташованої на протилежному боці канави річечки Сінної, – та будували плани нашого майбутнього…

Я радий, що моя мрія дитяча збулась, що я, як і мій старший брат, котрий тепер також на заслуженому відпочинку і живе разом з нашою мамою в місті Охтирка, були пілотами і в своїй повсякденній праці дивились на землю нашу з висоти пташиного польоту. За афганський період мого життя мені, як і моєму кумові Щеглову В.О., не соромно, а боляче, що довелось проходити таку сувору школу життя, з навчання котрої багатьом нашим друзям не довелось повернутись живими. Цього б могло і не бути, якщо б політичні конфлікти вирішувала не військова техніка, а сила дипломатичної думки та політичної волі.

Григорій Кулик
04.03.2012 року

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: