З жypнaлicтикoю пoв’язaв cвoю дoлю

 

17264110.jpg

В ці дні “Перемога” відзначає свій поважний ювілей і приємно усвідомлювати, що більш як два десятиліття мого свідомого життя були пов’язані саме з нею. Тут набув журналістської майстерності, життєвої мудрості, хоча потрапив працювати до газети, можна сказати, зовсім випадково.

У далекому 1979 році після закінчення Сумського державного педагогічного інституту ім.Макаренка вирішив перевестися із стаціонарного денного навчання на заочне, оскільки з одруженням і появою малюка в сім’ї виникло природне бажання працювати, щоб матеріально допомогти родині. Коли став цікавитися питаннями працевлаштування, то один із шкільних товаришів повідомив, що нібито у місцеву газету потрібен співробітник. Звісно, я не міг цим не скористатися, тож залишився, не відкладаючи цю проблему у довгий ящик, негайно взявся за її вирішення.

Але спершу потрапив до друкарні, бо тоді, соромно сказати, ще не розумів яка різниця між цим підприємством і редакцією газети, просто ніколи над цим не замислювався, адже досі не мав з ними жодних стосунків. Коли ж переступив поріг кабінету директора друкарні, як уже пізніше дізнався, ним був Сава Лукич Бедюх, і пояснив йому мету свого приходу, то він, радісно посміхаючись сказав, що йому дійсно потрібен на роботу палітурник. – Але ж я хотів спробувати писати в газету і чув, що там потрібна людина, – відповів на таку директорську щирість я і вже збирався залишати кабінет щоб йди далі, та Сава Лукич несподівано запропонував пройти коридором до іншого приміщення, де саме й розміщувалася на той час редакція газети “Перемога”, і знайти там редактора Дегтяренка для з’ясування усіх питань.

Буквально через лічені хвилини я розмовляв з Миколою Андрійовичем і, як згодом дізнався, у них справді розраховується молода жінка – кореспондент, кудись переїжджає з Краснопілля на нове місце проживання, а відтак відкривається вакансія на посаду. Редактор розпитав усе про мене, звісно, поцікавився, чи писав я коли до газети, на що отримав відверту відповідь: окрім написання творів, переказів у школі, (добре хоч з цим виходило гарно, мабуть тому, що любив читати книжки) більше нічим похвастатися. Уже з вершини прожитих років я усвідомлюю, який шанс у житті мені надав М.А.Дегтяренко, якого давно немає серед нас, але в моїй пам’яті він назавжди. Здавалося б, всупереч усьому Микола Андрійович довірився зовсім незнайомому юнаку, не відштовхнув, а міг же це зробити, чемно розпрощавшись.

42365612.jpg

Він прийняв для себе рішення перевірити, на що я здатний, а тому поставив переді мною, як екзамен на придатність, два творчих завдання. Одне з них стосувався дитсадка, а іншого, на жаль, уже і не пам’ятаю, спливло відтоді багато років, але я виконав ці завдання, написав і, напевно, сподобалося тодішньому редактору, який без вагань своїм наказом по редакції зарахував мене до штату працівників газети. На мій подив, закріпився в колективі дуже швидко, бо панувала доброзичлива, дружня атмосфера. Подружився з наймолодшими його членами Анатолієм Солопєкіним, Василем Лавриком, Миколою Карабутом, яких, на жаль, уже немає на цьому світі, пішли у вічність. Царство їм небесне!

У щоденних буднях, коли мало не щодня відбувалися виїзди до людей у виробничі підрозділи, а потім з’являлися – з під пера матеріали про трудових звитяжців, набував журналістського досвіду, відточував професійну майстерність. Коли й виникали якісь ускладнення, то завжди відчував підтримку більш досвідчених колег, особливо вдячний за допомогу у своєму становленні колишньому заступнику редактора, а нині теж покійній Тамарі Павлівні Зеленській.

55588821.jpg

Назавжди врізалися в пам’ять події, пов’язані з відзначенням 50-річного ювілею газети. Така визначна дата, відповідна була й підготовка до святкування. Приїхав на торжества навіть якийсь поважний чиновник з обкому Компартії України, пізніше казали, що це його запросив сам М.А.Дегтяренко, бо мав з ним тісні приятельські стосунки. Хтозна, яка муха вкусила того гостя, але довгоочікуване торжество з його ласки перетворилося у жахіття. Відразу після приїзду чиновника із Сум, колектив редакції несподівано запросили до райкому партії, де замість бажаних святкових привітань на адресу місцевих газетярів з вуст приїжджого, у присутності відповідальних осіб з райкому партії, вилився цілий шквал критики за якусь дрібну, нічого не варту замітку в газеті із рубрики партійного життя. Бачте, йому не сподобалося застосування автором обмеженої лексики при написанні цього злощасного опусу, нарахував аж цілих… 12 слів “робити”, начебто не існувало інших йому синонімів. Ніякої крамоли, а настрій зіпсував усім, уже було не до святкування.

25044809.jpg

Звісно, з тих пір посилився контроль за газетою з боку райкомівців, хоча, відверто кажучи, його й до цього не бракувало, частенько підказували редактору про що треба писати і як. Пригадується, як за моєї подачі у “Перемозі” опублікували під рубрикою “Фотозвинувачення” знімок проїжджої дороги по вулиці Радянській у райцентрі: великі і глибокі калюжі мало не по всій її протяжності, які майже не висихали, словом, не проїхати. Одного разу навіть два трактори застрягли у багнюці. Спершу потрапив у халепу один з них, а потім й іншого спіткала така ж доля, коли він намагався визволити свого попередника з цієї клятої брудної вибоїни. Словом, люди попросили надрукувати про вулицю у районці.

Сказано-зроблено. Невдовзі у “Перемозі” з’явився цей матеріал. Знімок, на якому качки плавають серед вулиці, а маленький пастушок з хворостиною прагне їх вигнати з води на сушу, під фото інформація критичного змісту. Щойно вийшла газета з друку, як пролунав телефонний дзвінок з райкому партії і редактор уже звичним для нього маршрутом подався на “килимок”. Як згодом розповів Микола Андрійович, викликав його особисто перший секретар райкому партії, який при розмові на іншу тематику, начебто ненароком звернув увагу на опублікування фотозвинувачення. Висловився суворо і з докором: “Ви подумали, що цей знімок може стати надбанням зарубіжної преси. Вулиця Радянська в такому стані…? Редактор не шпетив цього разу нікого і в серці закралася надія, що на критику зреагують належним чином у відповідних службах і на вулиці побудують дорогу. Але пролетіли роки, багато чого змінилося з тих пір, навіть вулиця Радянська в період декомунізації змінила назву на Дорошенка, ось тільки дорога залишилася у такому ж первозданному непривабливому вигляді, особливо після дощів…

І все ж незважаючи ні на що, я вважаю, що ті часи були найкращими передусім для існування і розвитку районної газети. Журналісти займалися суто творчим процесом, не думаючи про фінансове і матеріально-технічне забезпечення, про це дбала держава. Виплачувалися гонорари навіть позаштатним авторам. І я щасливий, що період мого журналістського становлення пройшов саме тоді під наставництвом уже вищезгаданих газетярів, а в подальшому працюючи під орудою редакторів Юрія Фадєєва, Василя Вовчанецького, Олександра Козиря, від яких багато чого дістав для опанування газетярською справою.

Пізніше ці знання і набутий досвід знадобляться, коли після деякої перерви в журналістській діяльності й сам стану редактором, і протягом майже десяти років разом із своїми однодумцями продовжуватимемо справу старших поколінь краснопільських газетярів. З нагоди свята вітаю невеличкий колектив “переможців” на чолі з молодим, здібним журналістом Олександром Моцним, бажаю передусім терпіння і впевненості у кращі перспективи, бо знаю, як їм зараз нелегко. Найщиріші поздоровлення усім колишнім працівникам редакції. Щастя їм і міцного здоров’я, усього найкращого в житті!
І.ЧИЧИКАЛО,
редактор
газети (2005-2014рр).

 

http://krasnews.at.ua/news/z_zhurnalistikoju_pov_39_jazav_svoju_dolju/2017-02-26-7425
Джерело: Краснопілля 04_kray_logo
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: