ЗOНA ПAМ’ЯТI. Чacтинa дpyгa

 

ЗАЛІССЯ, ЩО СТАЛО СЕРЕДЛІССЯМ

Паспортний контроль пройшли успішно, перепустки отримали, тож займаємо місця в автобусі і в очікуванні цікавої подорожі вирушаємо в дорогу. Тут, на КПП “Дитятки”, до нас приєдналися двоє супроводжуючих. Як на мене, то від слова “супроводжуючий” віє чимось тоталітарним, але якщо вдуматись, хіба не в минуле ми робимо екскурс? Проте вже перші кілометри показали, що з такими супроводжуючими їхати набагато цікавіше, адже про навколишні місця вони знають все і навіть трішки більше. Зрештою, їх посади до цього зобов’язують, бо Юрій Татарук є співробітником державного підпри-ємства “Центр органі-заційно-технічного, інформаційного забезпечення управ-ління зоною відчу-ження”, його товариш Володимир Вербицький – працівник диспет-черської служби ДП “Чорнобильський спец комбінат”.

За вікном автобуса пролітали не веселі місцеві ландшафти – ліси і болота. Від одно-манітних пейзажів включаєш уяву, що десь тут водяться тварини-мутанти, як наприклад вовки-велетні, які, якщо вірити деяким газетам, тероризують навіть столицю. У наших нових знайомих подібні розповіді викликають нервовий сміх, бо й самі неодноразово чули подібні байки.

– Ні, вовків мутантів ви тут не зустрінете, а от зграй вовків звичайних справді вистачає, – “заспокоює” Юрій Татарук. – Та й взагалі тваринний світ у навколишніх лісах багатий. Щороку інститути різних країн проводять дослідження місцевої флори і фауни щодо змін і мутації, рівень їх забрудненості.

Поряд з типовими мешканцям полісся сьогодні тут вдало прижились, скажімо коні Пржевальського, яких у 1998 році завезли сюди із заповідника Асканія нова та зоопарків. На щастя диво-коні вдало прижились у навколишніх лісах і навіть “емігрували” до сусідньої Білорусі. За словами Юрія, за кілька днів до нас, сюди спеціально приїздила знімальна група одного із закордонних наукових каналів, щоб зробити репортаж про цих коників, але хитрі тварини “на контакт” з іноземцями не пішли, вони просто заховалися у хащах. Розчаруванню кіношників не було меж, але ті обіцяли наступного року повернутися і знову пошукати щастя.

96695805.jpg

Аж раптом водій автобуса різко гальмує і здає на зад. Ще мить, і ми бачимо причину екстреного гальмування – за кілька метрів, на узліссі спокійно скубе травичку один з тих коней Пржевальського, якого так і не побачили іноземці. Оце так удача! Швидше за все його вигнав із табуна більш сильний конкурент, от він і шукає собі пару далеко від лісів. Коник ще з хвилиниу влаштовував “фото сесію”, після чого неквапливо зник у хащах Чорнобильських лісів. Юрій пожартував: “Везучі ви, дивись, і ведмедів побачимо, яких тут немає”. І ми їх таки побачили, але це буде вже у місті-привиді Прип’яті.

96481202.jpg

А поки без пригод долаємо кілька кілометрів, і автобус зупиняється там, де колись жило, гуло село Залісся. Дізнатися, що це село, можна лише по відповідному знаку, самого ж населеного пункту не видно, бо сьогодні це просто частина лісу, з чагарниками, бур’янами. Супроводжуючі нас Юрій і Володимир попереджують про небезпеки, які можуть тут чатувати. І річ навіть не у вовчих зграях (хоча за його словами ми й коня Пржевальського не мали б бачити), куди більшу загрозу несуть напівзруйновані будинки і погреби з трухлими підлогами. Та зрозумівши, що журналістську братію вже не зупинити, чоловіки пом’якшують правила і просять бодай ходити парами і не втрачати один одного з поля зору.

83571276.jpg

60638569.jpg

Серед пронизаних деревами і кущами напівзруйнованими будинками здіймається клуб – пам’ятник радянської архітектури. Відразу після аварії в ньому жив один із сформованих загонів ліквідаторів.

41665919.jpg

69868793.jpg

40576580.jpg

43350798.jpg

Ось магазин із іржавими вітринами, цінниками, чомусь розбитими пляшками, ось ощадкаса. І так довкола не весело, та й цього замало – ще більшої зловісності пейзажу додає череп тварини біля стін колишнього клубу.

26097183.jpg

Серед цього апокаліпсису радує око відносним благоустроєм Пам’ятник загиблим воїнам, доглянуті могили на місцевому кладовищі. Виявляється, на Великдень діє спрощена система пропусків для місцевих жителів, щоб ті навідались до могил рідних і близьких.

08059028.jpg

Блукаєш цими хащами – і якісь дивні відчуття тебе супроводжують -ти в Чорнобильській зоні, а ніби нікуди з Краснопільщини не виїжджав, бо подібних краєвидів вистачає і в нас, з тією лише різницею, що тут села зникли через техногенну катастрофу, а хто ж тоді винен у наших бідах, кого звинувачувати? Питання залишається відкритим, принаймні для мене.

Поблукавши з півго-дини селом Залісся, яке через 30 років стало Середліссям, повер-таємось до автобуса, де із власної цікавості просимо Володимира Вербицького заміряти рівень радіації. Прибор показує 15 мікрорентген. Багато це, чи мало?

– Це нормальний показник. До речі, доза опромінення, яку ви можете отримати під час перебування тут за один день, приблизно дорів-нює дозі, яку ви могли б отримати за час польоту на літаку на висоті кілька тисяч метрів, – терпляче пояснює Володимир Володимирович.

ЛЕГЕНДИ ПРО САМОСЕЛІВ

Залісся – одне з сіл, якому “поталанило” – хоч і поросло лісом, але воно є, тоді як багато населених пунктів стерли з лиця землі. У 1992 році почали впроваджувати нову систему захоронення сіл – їх просто засипали землею. Робили це на совість, бо розгледіти їх тепер неможливо. До таких сіл вже ніколи не повернуться їх корінні жителі, яких тут називають самоселами. І навіть тепер, коли мова йде про згубний вплив радіації, обов’язково знаходиться хтось, хто скаже: ну як же, а самосели в Чорнобильській зоні живуть! Справді живуть. За офіційними даними, через рік після аварії, в 1987 році, в зону відчуження повернулися 1,2 тис. осіб.

На той час були уже ліквідовані Чорнобильський район, органи виконавчої влади та місцеві ради. Жителі опинилися поза впливом органів місцевого державного управління. З населених пунктів була частково евакуйована і інфраструктура. Потрібно було заново налагоджувати торгове, медичне, транспортне, соціальне обслуговування, систему реєстрації актів цивільного стану, розповідають наші нові знайомі. Кажуть, що проблеми вирішувалися підприємствами зони відчуження і Іванківською РДА на власний розсуд, без будь-якого юридичного підґрунтя. Зараз ситуація, звичайно, інша, вже все відрегульовано і налагоджено. Але і самоселів лишилося зовсім мало – біля 200 осіб.

Більшість з них живуть в Чорнобилі. Решта розкидані по селах. Середній вік переселенців 78-82 роки.
І тільки одна єдина подружня пара оселилася на території найбільш забрудненої “десятки”, в селі Нові Шепеличі, що практично під Прип’яттю – родина Сави Ображей, який помер два роки тому. Йому було за 80.
Сава – місцева легенда. За день до аварії на ЧАЕС – 25 квітня 1986 року він придбав омріяний будинок в селі Нові Шепеличі. Аж тут вибух, повальна евакуація, але Сава з дружиною на відріз відмовся покидати будинок, про який мріяв і на який збирав гроші все життя.

Але подальшу долю родини Ображей вирішили… корови. Річ в тім, що всю домашню худобу було ліквідовано, але якимось дивом три корови і бик встигли втекти в ліс, де успішно перезимували і навіть навели потомство. Лише навесні 1987 року на них натрапили вчені і слава про корів облетіла увесь світ. Вчені взялись досліджувати корів-робінзонів, яким навіть імена дали. Корів нарікли Альфа, Бета і Гамма, а бик, відповідно, став Ураном. Навіть створили науково-дослідну ферму, де й працював тривалий час Сава Ображей.
Ось таку дивовижну історію слухали ми, під’їжджаючи до міста Чорнобиль, де дізнались і побачили теж багато цікавого, але про це вже в іншому номері.
О. МОЦНИЙ.
Газета “Перемога”

Далі буде

http://krasnews.at.ua/publ/zhittja_kraju/bolovi_tochki/zona_pam_jati_chastina_druga/31-1-0-723
Джерело: Краснопілля 04_kray_logo
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: