CИН ПOЛКУ

 

 

55815909.jpg
Одноіменний роман В.Катаєва, переконаний, не залишив байдужим того, хто його читав. Пригадуючи шкільні роки, пам’ятаю, що навіть двієчники зі стажем, і ті читали на уроках математики про долю Вані Солнцева. Тоді здавалось, що він один такий, аж ні. Образ Вані збірний. Тих, хто потрапив на війну в босоногому дитинстві, в ті роки було багато. Віктор Михайлович Таран з Покровки, а нині мешканець Краснопілля – один з них. За зброю він взявся у тринадцять років…

Батько Віктора Михайловича вже давно був на фронті, тож хлопець жив з матір’ю. А навколо точилися бої за навколишні села Краснопільщини. Здавалося б, ось у Покровці наші, а повернеш голову в інший бік – всюди німці. Тож щогодини війна підносила свої неприємні сюрпризи. Ось і цього разу так сталося. Мати у справах вирушила до Харкова, а назад в Покровку повернутися не змогла, бо дорогу захопили німці. Тринадцятирічному хлопчині нічого не залишалося як у надії виглядати маму, якої все не було і не було.

– У нашому будинку радянські солдати облаштували баню для офіцерів. Солдати гріли у бочці воду, а я біля неї грівся, адже надворі стояв лютий, суворий зимовий місяць, – згадує Віктор Михайлович. – Одного разу до мене заговорив один капітан, який прийшов до бані помитись. Я й розповів йому, що залишився сам-самісінький. А ввечері наступного дня до будинку під’їхав вершник із штабу й забрав мене з собою.

В штабі офіцери відразу поставили перед тринадцятирічним підлітком питання руба – Чи готовий він стати бійцем Радянської армії?
– Якщо дасте гвинтівку, то чому б і не піти – не розгубився хлопчина.
На цьому й домовились. Але перед тим, як “новоспеченого” солдата озброїти, його добряче викупали, із форми дорослого військовослужбовця за допомогою ножиць і голки зкроїли невеличку шинель, а з плащ-намету зметикували, щось схоже на чоботи. Щоправда замість гвинтівки комбат видав “дамський” пістолет з двома патронами, та хлопець і тому був неабияк радий, тим більше, що вже за кілька днів навчився самотужки виготовляти набої для свого “іменного” пістолета.

– В одному з боїв за Краснопілля загинув командир роти. Комбат віддав мені його пістолет ТТ, з яким я пройшов всю війну, – продовжує розповідь Віктор Михайлович. – А взагалі скажу, що стріляв на війні з усіх видів зброї: із 45-ки, міномету, чотириствольного кулемету, з гаубиці, а після “випробування” протитанкової рушниці плече боліло місяць – такою сильною для мене, худорлявого хлопчини, була віддача. Навіть з “Катюші” стріляв. Довелось побути снайпером. Вичикував німців і натискав на курок. А от чи влучав, брехати не буду, бо не знаю.

Ким тільки не був на фронті син полку В.М.Таран, але до своїх обов’язків ставився не по-дитячому серйозно.
Будучи ординарцем командира батальйону, з однаковою відповідальністю виконував всі його накази, будь-то побутові: одяг попрати, на кухню збігати, рибу в Дніпрі гранатою поглушити, чи такі, що й не кожному досвідченому солдату під силу.

– Йде бій, аж раптом зв’язок обривається, – пригадує Віктор Михайлович. – Одного зв’язківця вбило, за ним іншого, тут комбат наказує знайти порив і відновити зв’язок. Накази, як відомо, не обговорюють. Тихенько, крок за кроком я знайшов і з’єднав перебитий провід. Я ж був маленьким, то ж фашистам важко було в мене влучити. Ховатися мені теж було легше, аніж дорослим.
Невеликий зріст Віктора Тарана використовували і розвідники. Кілька разів його переправляли через лінію фронту.

– Переді мною поставили завдання – знайти, де сідає німецький літак-розвідник. Вже кілька днів він коригував вогонь фашистської артилерії по наших позиціях. У розвідників були дані, що аеродром десь біля Рясного, а де саме – це я й повинен був дізнатися.
Кілька спроб юного розвідника знайти надокучливу “раму” не дали успіху, але за кілька днів радянська “зенітка” таки змусила “розвідника” сісти біля Покровки, на борту якого був навіть полковник.

Слухаючи всі розповіді, не можу втриматися від банального питання, невже не було страшно. Відповідь В.М.Тарана шокувала:

– Якби був дорослішим, напевно б боявся, а так, все, що відбувалося навколо, викликало лише дитячу цікавість. Пізніше подумав, підрахував, що міг загинути десятки разів, як загинули комбати Маклаков, Сорокін, Любімцев та інші, в яких я був ординарцем. Єдине, чого боявся, так це нальоту бомбардувальників. Сховатися від бомб було майже неможливо. Бачу, як десятки німецьких літаків шикуються у повітрі для атаки, і все, ось він страх. А от артобстрілів не боявся: ховався у першу ж воронку і чекав, коли все скінчиться, бо вірив що снаряд двічі в одну воронку не влучає. А ще пам’ятаю, як під час засідання офіцерів до штабу з криком: “танки” забіг старшина. Всі кинулися до дверей, але пізно, “Тигр” вже перегородив дорогу до порятунку. Хтось вибив вікно і всі кинулись рятуватися через нього. Чиясь чоловіча рука викинула з будинку і мене. Майже відразу танк зрівняв штаб із землею. На мій подив, ніхто з офіцерів і не думав тікати. Влучивши момент, лейтенант Журавльов, зайшов з тилу і пляшкою із запалювальною рідиною підпалив “Тигра”. Німецькі танкісти були тут же вбиті нашими офіцерами, а мені було дозволено забрати, собі всі трофеї і пістолети.

Війна для Віктора Михайловича скінчилась в Карпатах, коли вийшов наказ про зарахування усіх синів полків до Суворовських училищ. На той момент хлопець вже мав три поранення: в голову і ногу. Та це не завадило хлопцю відмовитись від навчання. Він вирішив повернутися до своєї героїчної 237 дивізії, 841 полку, третього батальйону, з яким брав участь у Курській битві, звільняв Краснопілля, форсував Дніпро. Але у Харкові сталося диво – на місцевому ринку хлопець зустрів матір. Можна лише уявити, що це була за зустріч. Після цього мати вже нікуди свого сина не відпустила.

А за подвигами військовими все подальше життя В.М.Таран творив подвиги вже мирні. Сівши за кермо “полуторки”, зрозумів, що бути водієм – це його доля. Так 42 роки і віддав цій професії. За цей час об’їздив увесь колишній Радянський Союз. Якщо підрахувати всі кілометри, вийде кілька кругосвітніх подорожей. Пишається чоловік своїми дітьми, шестеро яких виховав і поставив на ноги. Ось тобі і життя-подвиг. Сьогодні Віктор Михайлович мешкає в Краснопіллі, насолоджується життям і мріє проїхатися місцями свого дитинства, якщо його можна так звати. Бажано, щоб зробив він це із своїми друзями-однополчанами. Дай Бог, щоб все задумане цим, незвичайної долі чоловіком, збулося.

Олександр МОЦНИЙ.

На знімку Віктор Михайлович ТАРАН.
Фото автора.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/sin_polku/4-1-0-7
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: