Cвiтлi вчинки – тo нaшi мeчi

 

 

Сьогодні виповнилося 145 років з дня народження нашого великого земляка Павла Арсеновича Грабовського. Його ім’я стоїть поряд з такими титанами української думки та українського духу як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Леся Українка, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Іван Огієнко…

 

 

Слово Євгена Сверстюка про світлу постать Павла Грабовського написане 45 років тому – до 100-річчя з дня народження видатного письменника і національного діяча. Зараз ми маємо можливість сприйняти ці слова ще гостріше і багатогранніше, бо часи однобокого сприйняття характеристики наших діячів як «революціонер-демократ» лишилися в минулому. Читачам сайту пропонуємо уривок зі статті «Світлі вчинки – то наші мечі» з книги статей та есеїв Євгена Сверстюка «На святі надій».

 

Світлі вчинки – то наші мечі

(ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ)

 

Павло Грабовський належить до тих iсторичних постатей, що залишаються вiчно живими передусiм як люди. З хрестоматiї не вимальовується його образ, з аналiзи кiлькох творiв також не можна схопити визначальних прикмет поета й глибинно-драматичного пiдтексту його героїчного життя. Його поезiї, переклади, критичнi й публiцистичнi статтi – це тiльки окремi кришталевi камiнцi до його мозаїчного портрета.  У них багато характерних для Грабовського iнтенсивних барв, скристалiзованих у словi тривог i болiв, вистражданих iдей.  Але це лише хвилини, синi вогники життя, що згасло за тридцять вiсiм рокiв надривного горiння в холоднiй i сирiй темрявi.

 

Основний твiр Павла Грабовського – це карбованi сторiнки його життя. Його громадянський i етичний профiль визначила могутня хвиля революцiйного народництва 70 – 80-х рокiв, яке вперше привернуло до Росiї здивований погляд усiєї Европи.

Над просторами дрiмотної iмперiї пронiсся наче владний i могутнiй крик, що поривав за собою всiх, у кого була жива душа, до громадянського обов’язку перед темним i затурканим народом. Старшi, а особливо молодь, наче одержимi, зневажливо закреслювали спокiй, комфорт свого минулого, цурались своїх достаткiв та перспектив i йшли “в народ” з тiєю гарячою вiрою, яка не мiряє жертв i не знає страху.

Полiцiйнi сили Росiї з тупою рiшучiстю кинули всi свої засоби проти тих самовiдданих людей, що в найiдеальнiшому поривi взяли на себе захист приниженого й пограбованого народу. Цей важкий i нерiвний бiй народникiв з самодержавним деспотизмом дiйшов свого зенiту в актi вбивства 1 березня 1881 року Олександра II. Перед усiм цивiлiзованим свiтом постав маленький гурт гордих людей.

Народництво як iдея поступово стало вироджуватись, але цей могутнiй рух, сколихнувши приспану свiдомiсть народу, пiдготував грунт для поширення марксизму.

В Українi народницький рух був особливо могутнiй. Досить згадати загальновiдомi iмена винахiдника бомб на iмператора i теоретика ракетоплавання для людства Миколи Кибальчича, учасника української “Громади”, а згодом вождя “Народньої волi” Андрiя Желябова, революцiонера i письменника Сергiя Степняка-Кравчинського, безстрашних революцiонерiв Михайла Фроленка, Михайла Фоменка, Дмитра Лизогуба, Iвана Бохановського, Якова Стефановича i тисячi менш вiдомих, що заповнювали тюрми Києва, Харкова, Одеси – досить цього перелiку, щоб уявити, якi сили вийшли з України на цей шлях подвигу й самозречення.

 

Поза цiєю обставиною не можна собi уявити атмосфери становлення етики й свiтогляду Павла Грабовського.
Син убогого паламаря та ще й з восьми рокiв сирота, Грабовський не потребував вичитувати з книжки про бiднiсть i безпросвiтну темряву, в якiй жив народ. Вiд матерi наслухався народнiх пiсень, а вiд бабусi – казок.
Уже в бурсi хлопець зачитувався книжками про грецьких i римських мудрецiв, латину вивчив для того, щоб читати “оповiдання про славетнi вчинки стародавнiх героїв”. I ще в бурсi ж таки став жити легендою героїзму народникiв.

Духовної семiнарiї не закiнчив: на вiсiмнадцятому роцi життя Грабовського заарештували за участь в органiзацiї “Чорний передiл”.

 

Тут починаються вiхи тернистого шляху, на якому зорiли Грабовському тiльки профiлi Шевченка й Чернишевського. Дальшу бiографiю юнака писали вже жандарми …

 

…

Найважче було з рiдною мовою. “Безпосереднiсть вражень життя та безперестанний дотик з рiдним народом i рiдною мовою” вiн уважав найпершою умовою творчости. Але поет так само розумiв i недосяжнiсть цiєї мрiї. Успiх його поезiї мiг спиратись передусiм на щирiсть, глибину переживань та громадянських роздумiв – на розумiння читачем самого поета.

Рiдна мова була для Грабовського спогадом дитинства, безмежно далекого, навiки одгородженого етапами, пересильними тюрмами, поселенням серед iншої мовної стихiї. Вона йому нiби снилась чарiвним сном, як подих рiдного краю:

Зелений гай, пахуче поле
В тюрмi приснилися менi…

 

Слова-спогади iнколи втрачають чiткi, усталенi в народнiй мовi контури, i поет дає їм довiльнi форми: “працювання”, “войник”, “довiдане”, “можий” тощо. Ледве чи прагнув тут поет творити неологiзми – цi незвичнi для нас штучнi слова здавались йому природними – вiн їх не мiг звiрити з живою мовою. Деякi навiть художньо слабкi строфи й вiршi Грабовського все ж таки мають у собi щось бiльше за слово, що не злилось у художнє цiле: у них живе висока революцiйна думка.

Свiтла постать Грабовського стоїть перед нами як вiчний доказ незламности людського духу. Стоїть у гуртi тих, що навчають людей поважати себе й боротись за людську гiднiсть. Його слово звучить для нас як утiлення чесного розуму й кришталево-чистої совiсти. Його життя – заспiв до вiчної пiснi перших хоробрих:

Мало нас, та се – дарма;
Мiцна вiра рушить скали…
Тим загибелi нема,
Кому свiтять iдеали!

 

Пам’ять про них береже народ, як пiсню. I коли б навiть у нас не залишилося портрета Грабовського, ми вiдтворили б його величний образ з жандармського протоколу: “Голова велика, продовгувата; обличчя чисте; очi сiньосiрi; нiс прямий; голос тихий; мова поривчаста; хода швидка”.

 

Про яснiсть розуму i мову Грабовського ми краще знаємо: вона здатна була iнодi перетворювати навiть жандармiв на людей!  Вона й сьогоднi вчить нас розумiти вагу великих слiв – любов, громадянська мужнiсть, народ. Слiв, скрiплених цiною всього життя. Перед засланцем була перспектива звiльнення – “прошенiє”. За один тiльки мотив – “Грех юности моея и неведения моего не помяни” – вiдкривався шлях до рiдного краю. Але таких мотивiв у пiснi Грабовського не було. В прощальному листi до Б. Грiнченка вiн вивiв останнi свої слова: “України так i не побачу”.

 

Сьогоднi, у сторiччя його народження, народ схиляється перед полеглим борцем, який передав свiй смолоскип i скромно сказав:

 

Я не лiтав в надзорянi країни:
А все державсь бездольної землi;
Боровся я за щастя для людини,
За свiтло в чорнiй млi.

 

“УКРАЇНИ ТАК I НЕ ПОБАЧУ”

З останнього листа Павла Грабовського

Свiчка горiла ясно i рiвно. Так ясно, що хотiлось обхопити її долонями й понести мiж люди: “Дивiться, люди добрi, i в нашiй бiднiй хатi буває таке свято.”

I хотiлось забути, що свято в бiднiй хатi – це тiльки примарна мить. Соняшний зайчик крiзь вiкно. Дитяча усмiшка.  Пiсня, що народилась в душi i полетiла у свiти.

Бо не може те ясне горiння не потягтись до свого правiчного джерела – блискавки. I до збурених хмар, що в собi носять одвiчну загадку вогню.

Перший крижаний удар вiтру мав з нею покiнчити раз i назовсiм:
хай краще не горить, як має тягтись до хмари, що носить загадку блискавки-грому. Хай не дражнить зухвальством солом’яних стовпiв, поставлених на сторожi летаргiйного сну загадок.

Але саме пiд ударами цього вiтру вона заiскрилась i наче прокинулась до справжнього горiння (маленька свiчка – як ї й бракувало сил для великого вогню!) – почала розкидати iскри!

Цього було аж надто – i її занесли в пiдземелля: хай згасне!

Але тiльки в темрявi пiдземелля вона почала кидати хвилi свiтла й тепла – як нiчнi сполохи. Тiльки тут вона прокинулась до явного самозгорання – як запорозька вежа в нiчному степу, загроженому тупотiнням чужих копит.

Вiдтодi вже не можна було погасити її, нi стримати. I тодi з глумом закинули її в снiги: хай одхоплює собi те, що їй одмiряно вiчнiстю.

Це мав бути кiнець, що жахливо загрожував останнiм спалахом для того, щоб освiтити мiсце своєї могили.

Тремтливе полум’я хапливо поривалось угору, знаючи вже, що має творити священний вогонь, схилившись у бiк далекого рiдного краю – творити вогонь скрiзь i до останку. Оддати себе спалахами, секундами – по краплинi. I навiть з безнадiї створити вогонь надiї. I навiть з вiчної зими послати подих весни. I творити священний вогонь, не помiчаючи згасання…

Такi закони офiри, що закладає вiвтар нового храму.

Навiки мерехтiтиме в широко розплющених очах людей це дивовижне, надривно-одчайдушне палахкотiння-змагання i непогасне згасання вогника маленької свiчки.

Чистого вогника на жертовнику iсторiї.

 

Джерело:

http://www.ukrlife.org/main/sverstuk/pavlo.htm

 

Повний текст статті читайте на нашому сайті тут:

http://krasnews.at.ua/publ/svitli_vchinki_to_nashi_mechi/2-1-0-14