Дoля i нeдoля Микoли Дaнькa (2)

 

 

76375161.jpg
(закінчення)
Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з’ясував, що назва “Червоне соло” – це зовсiм не кон’юнктурний спiв червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифiкацiї Данько засвiдчив свою любов до рiдного слова: “Нi, ти давня, як море i кров, наша мово, нескорене диво!..” [11, 23]. В iншому вiршi поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить iмперський суховiй i двоголовий орел: “Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тiло щепимо своє… / (Тополю, синю i високу, дводзьобий птах вночi клює)” [11, 6]. Справжнiй гнiв посилав митець на доморощених яничар, якi не те що не вiдганяють, а навiть принаджують цього птаха: “За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужi та звичнi личаки!” [11, 6]. А герой поеми “Перед боєм” Олекса Довбуш заповiдає своєму синовi:
       Нам рабувати, синку, неподоба,
       За iншi скарби треба купно дбати
       Та вивести з неволi Україну,

       Щоб не глумились добрiї сусiди… [11, 78–79]

Так само, як і “Зоряне вікно”, “Червоне соло” також отримало чимало відгуків, різноплановість яких виявлялася в сенсі політичному. Зокрема автора таким, який “не помічає чудесних перетворень у нашій країні, здійснених за роки Радянської влади”, назвав тодішній перший секретар Сумського обкому Комуністичної партії Б. І. Вольтовський [29]. Натомість “найсміливішою книжкою на Україні за повоєнний час” номінував “Червоне соло” поет Василь Бондар [27, 94].

Після виходу та конфіскації “Червоного соло” відгук про книжку та добірку віршів із неї вміщено в журналі “Дукля” (Чехословаччина). У статті “Поезія Миколи Данька” Павло Мурашко порівняв його з Василем Симоненком: у “відображенні найактуальніших проблем сучасності”, у “пошуках правдивого тлумачення світу” та в тому, що обидва майстри слова виросли з журналістів обласної преси. Загалом же “жодна література, – за твердженням П. Мурашка, – ніколи не мала забагато справді великих художніх талантів, навіть українська, яка не може скаржитися, зокрема в поезії, на їхню нестачу, тому приємно засвідчити прихід до нашої літератури мужнього і поетично довершеного слова Миколи Данька, якому властиві всі ознаки, потрібні для того, щоб конструктивно формувати мислення сучасних українських генерацій” [22, 21].

Виступ першого секретаря обкому КПУ, безперечно, базувався на загальнопартійній лінії щодо боротьби з інакодумцями, про що він чітко заявив у своєму виступі: “В окремих випадках комуністи на дають своєчасної рішучої відсічі аполітичним проявам, займають примиренську позицію до їх носіїв” [29]. І далі – чітка вказівка на “носіїв” аполітичних “проявів”: “Нещодавно у Харківському видавництві “Прапор” вийшла з друку збірка поезій члена обласного літоб’єднання Миколи Данька… Невідомо, якими мотивами керувалися головний редактор видавництва т. Сукач і редактор збірки т. Кокорєва, підписуючи її до друку” [29].

Тиск розпочався. Не бажаючи бути “краплею в калюжі” [6, 33], Микола Данько “за власним бажанням” 30 квітня 1968 р. звiльнився з редакцiї “Ленiнської правди” й вирушив до Києва з надiєю розчинитися в людськiй гущавинi. І вже 5 травня вийшов на роботу як старший літпрацівник до редакції журналу “Початкова школа”. Оселився спершу в однокiмнатному помешканнi Миколи Лукаша, а пiзнiше перебрався до Григора Тютюнника. М. Лукаш, отримавши гонорар за видрукуваний його переклад “Декамерона”, запропонував цi грошi Миколі Даньку, аби купив кооперативну квартиру. Прийняти такої офіри він, звичайно ж, не мiг. Та й півроку не минуло, як редактор журналу чесно заявив: “Бiльше захищати тебе не можу. Вибач. Дуже вже ж тиснуть на мене” [33]. Пiсля того Микола Данько кілька мiсяцiв ще скитався Києвом, намагаючись знайти роботу, та й змушений був, як сам розповiдав, “пiсля попередження та мутузування службiстiв КДБ” повернутися до Сум. У київський перiод ще були ходiння по земляках-письменниках, лауреатах рiзних премiй iз проханням дати рекомендацiю до Спiлки письменникiв (одну написав Василь Бондар). Нiхто не вiдмовляв та й рекомендацiї не давав – кожен не хотiв бути першим.

На щастя Миколи Данька, поневiряння в Сумах не були довгими. У верхнiх ешелонах влади вiдбулися кардинальнi змiни – мiсце секретаря ЦК КПУ з ідеології замість А. Скаби з подання Ю. Шелеста вже обіймав академiк, учений-хiмiк, уродженець с. Василівка Бiлопiльського р-ну Федір Данилович Овчаренко. Згадуючи той перiод, академік у листі сповiстив авторовi цiєї роботи: “Як тiльки менi стало вiдомо про переслiдування Миколи Михайловича за його смiливi й по-справжньому хорошi вiршi, я просив Олександра Iвановича Iщенка (на той час першого секретаря Сумського обкому КП України. – В. С.) не цькувати Данька, а також цiкавився його влаштуванням на роботу за фахом. Вони мене запевнили, що поета Миколу Данька улаштували на роботу в пресi. Але з листiв, якi я одержував вiд нього, я бачив, що статтi в газетi вiн пiдписував пiд iншим прiзвищем (М. Славгородський, М. Михайлин. – В. С.). Видно, полiтична атмосфера на Сумщинi, створена навколо Данька, не дозволяла керiвництву обкому популяризувати його iм’я” [23].

Та й ця ситуацiя згодом змiнилася, адже пiсля “першого покосу” iнакодумцiв розпочинався новий перiод полiтичних репресiй, названий “генеральним погромом”. Розгорнулася нова дiяльнiсть у Сумах i проти Миколи Данька. Крім того, було знято з посади лояльно настроєного до поета секретаря обкому партiї П. В. Козирєва.

Поновилося “пiдтягування дисциплiни” в колективi обласної газети “Ленiнська правда”: із завiдувача вiддiлу переведений на посаду старшого літпрацівника, звільнений “за власним бажанням”, “за згодою сторін” звiльнений із посади завідувача лiтературної частини Сумського обласного музично-драматичного театру iм. М. Щепкiна, звільнений з посади робітника ІІ розряду Сумського пивзаводу, звільнений з посади режисера І категорії обласного кіноклубу. Пiсля чергового звiльнення довго взагалi не мiг улаштуватися на роботу: не встигав ступити на порiг, а в начальника лунав дзвінок i телефонна трубка “просто рекомендувала” не брати. До всього ж, пізнього вечора “невідомі” побили. Прагнув зробити ще одну спробу переїхати до Києва. 1979 р. знайшов бажаючого в Києвi на бульварі Дружби народів помiнятися квартирами, але не дозволили. Напрочуд влучно з цього приводу висловився журналiст i краєзнавець Геннадiй Петров: “Сумськiй оравi хотiлося самiй доцькувати його, загнати в грiб. Це ж яка насолода для садиста – бачити, як жертва в смертельних судорогах корчиться бiля нiг” [28].

Усе ж і тоді знаходилися люди, які матеріально та морально підримували Миколу Данька: хiмiк-академiк Федiр Овчаренко, українські літератори Анатоль Перепадя, Валентин Корнiєнко, Микола Лукаш, Григорiй Кочур, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Зленко, російський поет Леонiд Мартинов, нацiональний поет Удмуртії Фрол Васильєв. У Сумах це робили лікар Вiктор Казбан, доцент сiльгоспiнституту Анатолiй Коломацький, художник Віктор Сай та iншi.

Були й такi, що обiцяли: “Буду гримать у всi дверi, / Пiднiму обком на ноги, / Жовтенят i пiонерiв… / Схаменувсь аж бiля дому / Й зашептав менi в науку: / – Тiльки чур! – благав. – Нiкому, / Що тобi потиснув руку!” [6, 189].

Ім’я Миколи Данька взяли в тенета пліток та брехні. Особливою популярністю користувався у спецслужб “алкоголізм” – людину оголошували п’яницею й робили усе, аж до абсолютно нечесних провокацій, для утвердження цієї думки в суспільстві.

Урешті повели відкритий наступ. 27 травня 1983 р. вдома провели обшук, під час якого вилучили 28 папок iз поезiєю та прозою, 2 записники, щоденник, друкарську машинку, книги. Прокуратура Сум підготувала карну справу за статтею 187-1 Карного кодексу УРСР: “Систематичне розповсюдження в уснiй формi свiдомо неправдивих вигадок, якi ганьблять радянських державний устрiй, а також виготовлення або розповсюдження у письмовiй, друкованiй чи iншiй формi творiв такого ж змiсту”. Крiм слiдчого прокуратури, з Микола Даньком “працював” спiвробiтник комiтету держбезпеки О. П. Монастирний. Саме як про людину порядну вiдгукувався про нього поет. На допитах, чи то пак “профiлактичних розмовах”, вiн часто вибачався: “Зрозумiйте нас правильно, ми люди державнi… Особисто я проти вас нiчого не маю” [33]. До цього додалося постiйне стеження за квартирою, настирне докучання деяких сусiдiв, погрози на роботi тим, хто вiдважувався поспiлкуватися, пiдтримати. А ще напiвголодне iснування…

Правоохоронцi відповідально робили свою справу: п’ятдесятисемирiчну людину вели до психологiчного зламу. “Судилище, – писав Микола Данько в листі до Ф. Овчаренка, – тривало майже три місяці. Яких тільки собак не чіпляли на домовирощеного Ідальго! Ледве на сибірське багаття не звели під егідою закону”. Згодом правила гри змiнили. Зокрема 4 жовтня 1983 р. прийняли на посаду контролера при Сумському міському відділі внутрішніх справ. Перед цим “запропонували” написати покаяльного листа, вiрнiше, пiдписати написане, що й було опублiковане в обласнiй газетi “Ленiнська правда” 11 листопада 1983 р. пiд заголовком “Прозрiння перед безоднею” [10].

Микола Данько навiть за таких обставин хотiв жити, вiн не мiг пiти з життя самовiльно, як це зробили його друзi Григiр Тютюнник та Вiктор Близнець, зробивши непоправний грiх перед Богом. Як митець, вiн не мiг повнокровно жити i без покаяльного листа, i з ним. Як митцевi, йому взагалi в тiй системi було душно:
       Судьбi лише повторюю стократ:
       Не хочу бути краплею в калюжi,

       Не хочу – там, де пiдле щастя плужить [6, 33].

Не пiддавшись умовлянням “наварнякать оду”, не злякавшись погроз, слiдств, “тихих репресiй”, у 70–80-тi рр. писав про “павутиння неволi України”, про зорю “криваву Iллiча”, “хижу нiч андропiвську”, про вкраїнську душу, яка “все “вйо та гей” в епоху рвiйну!”.

Зараз же ми перебуваємо в ситуації, коли нове покоління українських літераторів про поетичну, прозову й публіцистичну творчість Миколи Данька фактично нічого не знає. Одна з причин полягає в тому, що за життя літератора побачило світ лише три поетичні збірки – “Зоряне вікно”, “Червоне соло”, “Й сонця прихилив би!..”, уривок із повісті “На невидимому хресті” та есе “Ой ви хлопці-конотопці” в самвидавівському журналі “Кафедра”. Пiдготовленими, але так i не виданими залишилися поетичнi збiрки “Лiторосль”, “Пiд попелом в степу”, “Над усi перлини”, “На меридiанах душi”, “Мрiю коли…”, “Хай святиться iм’я твоє”, “Жереб кинуто”, “Пробачення”, “Ласкавiсть”. Серед неопублiкованого є кiлька великомасштабних поетичних творiв, як-то вiршована повiсть “Славгород”, драматична поема “Тiрадентiс”, драматизована поема-опера “Югурта”, героїчна балада за мотивами античних мiфiв “Дельтоплан”, легенда про кохання “Арслан i Алтун” тощо. У кiлькох грубих теках залежалася практично нiкому не вiдома проза: новели, ессе, статтi, бiльше десятка повiстей, з-помiж яких – “Чебрецева соната”, “Рiдкiсний птах, як чорний лебiдь”, “Дзеркало елiти”тощо. Публіцистики його взагалі ніхто не аналізував.

Водночас слід зауважити: для Миколи Данька знайшлося місце на сторінках книги другої “Історії української літератури ХХ століття”. Оглядаючи поезію 60–70-х рр., М. Ільницький вказує на те, що “тенденція до синтезу публіцистичних і медитативних мотивів виразно помітна у В. Коломійця, Тамари Коломієць, М. Клименка, її розвивають також П. Скунць, В. Колодій, С. Стрижанюк, С. Литвин, В. Бровченко, М. Петренко, А. Таран, В. Терен, М. Данько, Г. Паламарчук” [18, 83–84]. А також на сторінках підручника історії для старшокласників: “Незважаючи на постійний тиск системи, на всілякого роду заборони, письменники України дедалі чіткіше й відкритіше висловлювали своє розуміння життя республіки, країни, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Багато хто з них не тільки констатував задуху в суспільно-політичному житті і закликав до соціальних змін, а й вказував на причини такого становища. Так, у “Червоному соло” наприкінці 60-х рр. М. Данько слушно зауважував деяким письменникам: “Своїм мовчанням, невтручанням, байдужістю, дурною глухотою, зневагою, бездумністю сліпою ти люте зло привабиш на поріг…” [20, 450].

Такими були доля і недоля, творчий шлях Миколи Данька, такими були мікроконтексти, з яких формувалися його світогляд та життєві принципи. Що ж до публіцистики, то можна твердити – дебют у пресі припадає на кінець 1940-х рр., коли у Сахалінській газеті “Тривога” почали з’являтися його замітки. Повторні проби журналістики зробив уже в студентські роки на сторінках багатотиражки Львівського університету, а згодом під егідою “доброзичливого редактора”, як сам висловлювався, Івана Петріва, – в “Ленінській молоді” (Львів). І саме до цього видання 2 червня 1956 р. прийнятий на посаду літпрацівника.

Активно працюючи в пресі з 1956 р. до середини 1968 р., Микола Данько створив десятки нарисів, замальовок, кореспонденцій, статей, інформаційних заміток, фейлетонів тощо. Розквіт його публіцистичної діяльності припадає на першу половину 60-х рр. Окрім газет, активно друкувався у таких художньо-публiцистичних журналах України, як “Вiтчизна”, “Жовтень”, “Дніпро”, “Змiна”, виступаючи з вiршами, оповiданнями, гуморесками, пародiями, рецензiями, перекладами з польської, болгарської, росiйської, вiрменської та удмуртської мов. Найбільш плідним, на нашу думку, можна назвати 1964 р. – у різних часописах уміщено більше 30 публікацій, підписаних його ім’ям. І лише три матеріали надруковані в 1969 р. Одиничні публікації виявлені нами, які датуються 1980, 1982, 1983 рр., що, з огляду на його біографію, й не дивно. Згадуючи той період, у листі до академіка Ф. Д. Овчаренка Микола Данько писав: “І яка ж тільки тваринна ненависть у патентованих бюрократів до всього не за копилом, надто щирого й нелицемірного! Й звідки сіє? Бога немає – отже все й дозволено!.. Це ж напевно з таких підсвідомих міркувань виходила й Жидкова (завідувач відділу пропаганди й агітації Сумського обкому КПУ – В. С.), коли на прохання одного журналіста дозволити “комусь” виступати в газеті хоч за псевдонімом, люб’язно просичала: “А ви можетє обходіться без єго статєєк? Ну вот…”, і секретар обкому комсомолу – ім’я цього нікчеми не варте й згадки, – репетуючи: “Дєржать і нє пущать!”. Що таким бовдурам до того, що колишній фронтовик помирає з голоду? Що перо ж – чийсь єдиний хліб? Крісло, власна шкура – ось що таких обходить”.

Працюючи в журналістиці, Микола Данько подавав переважно матеріали про культурне та громадське життя. Серед таких публікацій можна відзначити “Йдучи до сонця” (Ленінська правда. – 1960. – 9 трав.), “Нескорений Тарас” (Ленінська правда. – 1961. – 21 берез.), “Пісні Михайла Пилипенка” (Ленінська правда. – 1962. – 3 квіт.), “Чебрець пахне сонцем” (Ленінська правда. – 1963. – 27 жовт.), “Очі, віддані сонцю” (Ленінська правда. – 1964. – 22 берез.), “Чарівна пісня жоржин” (Ленінська правда. – 1965. – 1 трав.), “Прихиляє до серця бандуру” (Ленінська правда. – 1966. – 30 жовт.), “Пісня трьох струн” (Ленінська правда. – 1972. – 11 січ.) та багато інших.

Усе ж домінантою публіцистичної творчості Миколи Данька слід вважати рецензії, у яких він жваво, оперативно, ґрунтовно відгукувався на книги, переважно поетичні, що виходили друком. Одна з таких публікацій – “На котурнах упередженості” – уміщена в журналі “Ранок” [8]. Утім це одночасно рецензія і відгук на вже створену рецензію: “Придбав собі нову книжечку віршів Миколи Удовиченка шановний критик Петро Гоц. Певна річ, не для того, щоб читати та радіти, бодай із деяких успіхів молодого поета. О, він не з тих! Отож, хутенько добув із шухляди аналітичний копил та й почав нашвидкуруч, сяк-так примірятися до віршів…” На думку Миколи Данька, подібні праці теж потрібні, але ж не так, щоб “навіть незначні похибки поета” в інтерпретації критика “набирали дивовижних розмірів”. Далі автор уже проводить власний аналіз творів із поетичної збірки М. Удовенка “Мій скарб”, вказуючи як на здобутки, так і невдачі поета. Наприкінці рецензії Микола Данько зауважує: “Повторюємо: багато гарних поезій у збірці. То ж як не дивуватися, що всього цього не помітив критик Петро Гоц? О, мила сліпота! Ото вже й справді: пішов у театр, а просидів у буфеті!” [8]. З-поміж опублікованих рецензій варто назвати “Соковитий акорд” (Ленінська молодь. – 1959. – 15 серп.), “Він квіти так любив…” (Ленінська правда. – 1960. – 11 верес.), “Чолом Кропивницькому” (Ленінська правда. – 1964. – 15 січня), “Щире слово поета” (Ленінська правда. – 1966. – 13 листоп.), “Сміх – це здоров’я” (Дніпро. – 1968. – № 2. – С. 158–159), “Медоцвіт” (Ленінська правда. – 1969. – 13 листоп.), “Кролевецький рушник” (Червоний промінь. – 1972. – 31 жовт.) та інші.

Показовим є його виступ 1991 р. в Сумській обласній газеті “Червоний промінь” з нагоди першої річниці проголошення суверенітету України. По-перше, це остання прижиттєва публікація публіцистичного плану Миколи Данька. По-друге, журналісти Сумської молодіжки саме до нього, як багатолітнього страждальця від комуністичного ладу, звернулися за виступом з нагоди вказаної дати. І Данько не розчарував ні журналістів, ні читачів.

“Суверенітет на словах поступово обросте пір’ям… Українська мова, – пише Микола Данько, – насупір усім її ненависникам, здобуватиме перемогу за перемогою…

Цілком свідомий того, що названа Декларація, яка не набрала чинності закону – тільки задрипана шапка, а не сама голова. Але ж дасть Бог, якось намацаємо свою голову й зодягнемо ту благеньку покривку та ще й перетворимо на Шапку Мономаха!

Вірю! Станеться!

Давайте тільки не докотимося до міжпартійної жабомишодралівки…

Ось розкуємося. Будемо робити крок за кроком… Я, наприклад, у своїй зухвалій поетичній уяві давно завважив райдугу над вільною Україною. Серце бачить раніше ока. Але ж воно й підказує: поспішаймо повільно!” [9].

В особі Миколи Данька український національно-визвольний рух другої половини ХХ ст. мав невтомного борця за свободу особистості, народу, нації. Про це писав у “Літературній Україні” Орест Сливинський, оглядаючи з чвертьстолітньої вершини другу збірку Миколи Данька: “Роками не раз було перечитував я хвилюючі поезії з “Червоного соло”. Нехай, може, не в кожному рядочку версифікаційно відточені до найяснішого блиску, зате майже завжди сповнені отого сяйва чесної, сміливої думки, перейняті палким патріотичним почуттям українця, од яких і серце стрепенеться, і думка оживає” [35]. Саме для розвитку цієї думки варто звернути увагу і на слова поета Анатолія Гризуна, написані як відгук на збірку Миколи Данька “Й сонця прихилив би!..” у квітні 1991 р.: “Микола Данько прагне висповідати сьогодні рідному народові пісню про всі ті глибокі рани, які закарбувала його вразлива душа з дитинства аж до сивини” [3]. Життя та діяльність Миколи Данька, грані його творчості ширше розкриті в низці публікацій автора цієї статті [32].

1. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані. іст. та публіц. твори. – К.: Либідь, 1995. – 816 с.
2. Горинь Б. Сторінки щоденника // Кафедра. – Х., 1988. – № 2. – С. 81–94.
3. Гризун А. Високий вересень // Ленінська правда. – 1991. – 13 квіт.
4. Г Данько М. Автобіографія // Кафедра: Видання науково-популярне та літературно-мистецьке. – Х.; Львів, 1988. – № 2. – С. 46–48.
5. Данько М. Зоряне вікно. – К.: Молодь, 1965. – 64 с.
6. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезія. – К.: Рад. письменник, 1991. – 204 с.
7. Данько М Марш комуністичних бригад: Вірш // Ленінська правда. – 1959. – 17 берез.
8. Данько М. На котурнах упередженості // Ранок. – 1965. – № 9. – С. 18.
9. Данько М. Поспішаймо повільно // Червоний промінь. – 1991. – 13 лип. – С. 2.
10. Данько М. Прозрiння перед безоднею // Ленінська правда. – 1983. – 11 листоп.
11. Данько М. Червоне соло. – Х.: Прапор, 1967. – С. 92.
12. Державний архiв Сумської областi // Фонд Миколи Данька.
13. Довжик Я. Г. Спогади // Архів автора.
14. Драч І. Ф. До джерел: вірші, поеми, переклади. – К.: Дніпро, 1972. – 304 с.
15. Жулинський М. Люди, що виривалися із обмежень звичності // Слобожанщина. – 1996. – № 3. – С. 145–185.
16. Iльницький М. На вiстрi серця i пера. – К.: Днiпро, 1980.
17. Iльницький М. Сiм соло поетичного хору // Лiтературна Україна. – 1965. – 19 листоп.
18. Ільницький М. 60–70-ті роки // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн., Кн. 2: Друга половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С. 76–87.
19. Касьянов Г. В. Незламнi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960–80-х рокiв. – К.: Либiдь, 1995. – 224 с.
20. Коваль М. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О. Історія України: Матеріали до підручника для 10–11 класів середньої школи. – К.: Райдуга, 1992.
21. Москаленко А. Т., Сержантов В. Ф. Смысл жизни и личность. – Новосибирск: Наука, 1989.
22. Мурашко П. Поезія Миколи Данька // Дукля. – 1967. – № 4. – С. 21.
23. Овчаренко Ф. Листи // Архів автора.
24. Олейник Б. Слово о побратиме // Рабочая газета. – 1965. – 18 августа.
25. Олійник К. Автори Сумщини в “Прапорі” // Ленінська правда. – 1966. – 5 листоп.
26. Осадчий М. Понад 20 років із кляпом у роті // Архів автора.
27. Очима серця: Ув’язнена лiрика / Упоряд. В. I. Боровий. – Х.: Основа, 1992. – 384 с.
28. Петров Г. Соло у сутiнках // Добрий день. – 1996. – 24 трав.
29. Пiдвищувати боєздатнiсть партiйних органiзацiй: З пленуму Сумського обкому КП України // Ленiнська правда. – 1967. – 11 черв.
30. Протокол обыска и выемки. Сумы, 27.05.1983 // Архів автора.
31. Римарук І. …Щоб дереву роду не згоріти // Літературна панорама. 1988: Збірник / Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін.; Упоряд. Г. М. Сивокінь. – К.: Дніпро, 1988. – Вип. 3. – С. 103–110.
32. Садівничий В. Душа, відкрита до людей // Червоний промінь. – 1991. – 16 берез. – С. 5; Садівничий В. Шляхом Пантелеймона Куліша // Панорама Сумщини. – 1991. – 23 трав. – С. 6; Садівничий В. Вони тримають Україну // Українська культура. – 1994. – № 11–12. – С. 11–13; Садівничий В. Голгофа Миколи Данька // Літ. Україна. – 1995. – 12 жовт. – С. 8; Садівничий В. О. Козацьким обеліском на путі… // Слово і час. – 1996. – № 7. – С. 11–14; Садівничий В. О. З тавром націоналіста // Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 кн. – Кн. 1. – Суми: ВВП “Мрія-1”, 2005. – С. 135–139; Садівничий В. О. Національні засади як передумова творчості Миколи Данька // Вісник Сумського державного університету: Збірник наук. праць. Сер.: Філологічні науки. – 2006. – № 3. – С. 34–43.
33. Садівничий В. Розмови з Миколою Даньком // Архів автора.
34. Симоненко В. Лебеді материнства: Поезії. Проза. – К.: Молодь, 1981. – 344 с.
35. Сливинський О. Луна “Червоного соло”: Незапізнілий відгук на поетичну збірку шістдесятих // Літературна Україна. – 1990. – 5 квіт.
36. Сохань Л. В., Злобина Е. В., Тихонович В. А. Жизненный путь личности. – К., 1987.
37. Тесля М. П., Тарасенко І. Т. З нетрів – до світла. – Суми: Собор, 1998. – 40 с.
38. Центральний державний архiв громадських об’єднань України (ЦДАГОУ).
39. Ященко Ф. Спогади // Архів автора.

Володимир Садівничий

Джерело:
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1540

Садівничий В. О.
Доля і недоля Миколи Данька

 

 

Джерело

: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1540

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: